«Після першого бою питання гендеру відпало, з’явилася величезна повага бійців»: історія госпітальєрки Ірини Цибух

8 років досвіду на війні

З Іриною Цибух ми зустрічаємося в Києві. Світле довге волосся контрастує з грубою військовою формою. Вона приїхала з фронту на ротацію.

«Таке враження, наче мої друзі все встигли, досягнули успіхів, мають нові проєкти та живуть класним життям попри війну. Мені теж хочеться встигати на всіх фронтах: бути першокласним медиком на передовій та водночас продовжувати мирне життя. Але не виходить», — каже дівчина.

До 24 лютого Ірина писала магістерську роботу, була медіатренеркою, волонтеркою, продюсеркою «Суспільного» та знімала фільм про дітей у віддалених українських селах на Донеччині та Луганщині. Записувала, про що вони мріють. Фільм так і не встигли презентувати в Києві — показ мав відбутися 25 лютого.

На війну Ірина почала їздити ще 2015-го, тоді їй було 16 років. Мала багато друзів із Майдану, хотіла бути з ними на одному фронті. Возила волонтерку бійцям, навчилася надавати першу медичну допомогу і прагнула бути корисною.

«Я була юною максималістичною дівчиною з дуже патріотичною позицією, дуже самовпевненою. На війні були найкращі люди, і мені дуже хотілося їхнього визнання. Вони навчили мене найкращих практик, які я знаю: тактиці бою, як стріляти з різної зброї та тримати в зборі команду».

Коротка пауза. Ірина знічується і покашлює. А потім пояснює:

«Двоє з тих людей загинули. Сподіваюся, вони дивляться на мене з неба і бачать, що я гідно себе проявляю. Зараз я подорослішала, дуже вимоглива до себе та своєї команди. Я відчутно підтягнула свої навички, тепер ми можемо якісніше рятувати життя».

Ані медичної, ані військової освіти в журналістки Ірини немає. Медицини навчалася в медичного загону спецпризначення «Білі берети» та в американських медиків. Це були базові навички: зупинити кровотечу, відновити дихання тощо. Більш ґрунтовну практику здобула в «Госпітальєрах», куди прийшла два роки тому. Тоді вона навіть не підозрювала, що отримані знання знадобляться на передовій під час повномасштабної війни.

Евакуює бійців із самого пекла

Із 2015 року Ірина їздила в Донецьку та Луганську області — говорити з місцевими дітьми про Революцію гідності. Організовувала дискусійні клуби: обговорювали демократію, гендерну рівність та пропаганду. Вона знає точно: діти, з якими вона тоді розмовляла, виїхали з окупації та обрали Україну, а не росію.

24 лютого Ірина також була на Донеччині — мала презентувати свій фільм у Краматорську. Відразу після вторгнення зрозуміла, що на фронті буде найефективнішою — адже в «Госпітальєрах» її навчили надавати медичну допомогу у критичних ситуаціях. Після цього були бойові виїзди до Київської області, Авдіївки, Пісків, Мар’їнки та інші найгарячіших точок Донеччини.

У їхньому медичному екіпажі трійця: Ірина, професійний лікар та хірург. Тільки-но отримують сигнал, що військового поранили — забирають його з найбільшого пекла, надають першу допомогу й везуть на точку евакуації. Звідти — до стабілізаційного пункту.

Буває, що через сильні обстріли бійця не вдається відразу передати наступним медикам. У своїй медичній машині (якщо поранення сумісне з життям) команда Ірини може підтримувати життя військового до 4 годин.

«Невимовне щастя, коли лікарі, які приймають нашого пораненого, дякують, що ми поставили йому венозний доступ, влили в нього достатньо інфузії та зробили все правильно. І особливі відчуття — коли за кілька годин після евакуації боєць пише “Дякую, Чека, мене вже везуть у Дніпро”. А потім повертається на позиції та підходить обійматися. Це надає сил працювати далі», — розповідає Ірина, і її очі світяться.

Військові часто говорять, що найважче на війні — звук вибухів, бо вони означають чиюсь смерть. Для Ірини війна завжди асоціюватиметься з іншими звуками: криками та стогонами бійців. Цей звук заходить під вени та лишається в пам’яті назавжди. Щоб з цим справлятися і не розклеюватися, Ірина працює з психологом. Вважає це базовим піклуванням про себе.

«Стогін чоловіків – це дуже складно. У такі моменти розумієш: з бійцем сталося щось таке, що він не має сили терпіти. І робиш усе, щоб йому стало хоча б трохи легше, щоб показники стабілізувались і він доїхав до стабілізаційного пункту. Кожен боєць запам'ятовується не обличчям і не тим, звідки ми його евакуйовували. Він запам'ятовується пораненням і як він мужньо це поранення переживав. Як він кричав, плакав, матюкався. Ці моменти назавжди залишаться частиною мене», — говорить госпітальєрка.

Немає чоловіків і жінок — є «бойові одиниці» 

Форма Ірини обвішана талісманами. Мініатюрну фігурку-шолом подарував заступник командира роти. Поруч збоку — засохла квітка, подарунок одного з бійців. Зліва — ремінець від годинника. Ірина втратила його на початку березня під Ірпенем під час мінометного обстрілу, а ремінець залишила — як пам’ять про той період життя.

В інших відділеннях її розгрузки — пульсоксиметр, окуляри, ліхтарик із червоним світлом (щоб не помітили з неба вороги), ножиці. А ще радіостанція, турнікети та маркери. На власній рукавичці Ірина пише маркером дані врятованого бійця і список препаратів, які вона вводила. Цю інформацію потрібно буде передати медикам, які далі повертатимуть військового до життя.

Замість бронежилета в «Чеки» — плитоноска. Та й та не надто підходить для жіночого тіла.

«У чоловіків броня тісно прилягає до грудної клітки. А в мене ні — утворюється буфер у ділянці грудей. Це не надто безпечно й не надто зручно. Може залетіти уламок і поранити. Але кращої броні для жінок я поки не зустрічала. У цьому сенсі до інклюзивності на війні ще далеко», — розповідає Ірина.

В іншому, говорить, війна урівнює жінок та чоловіків. Питання гендеру відпадає після першого ж бою.

«Ми евакуюємо бійців із найгарячіших місць — коли вони ходять на зачистки звільнених територій, штурмують російські позиції. Тому після першої ж евакуації всі гендерні питання відпали. Наша команда заїхала в дуже складну ситуацію, ми ризикували загинути або потрапити до полону. З’явилася велетенська повага бійців. Тепер командир розглядає наш екіпаж як повноцінну бойову одиницю та ставить нам відповідні завдання. На війні цінується професійність, а не гендер».

«Госпітальєри» уважно піклуються про те, щоб їхні медики були укомплектовані всім необхідним. Це одна з причин, чому Ірина лишається у складі добровольчої організації фактично як волонтерка, а не вступає до ЗСУ.

«Мене часто питають, як я без зарплати. Думаю, у мене зарплати все одно не було б. Бо я б купувала всі необхідні медичні засоби за власні кошти», — говорить вона.

«Коли звільнимо Донецьк та Луганськ, з дітьми там треба буде працювати»

Поки Ірина в Києві на ротації, хоче поновитися в університеті й повернутися до роботи над магістерською. Але змінить тему диплома. До 24 лютого дівчина розробляла методику викладання виховних уроків у школах. Міністерство освіти збиралося впроваджувати її поради на практиці. Тепер — досліджуватиме інформаційну політику на деокупованих територіях. Каже, ця тема скоро стане надважливою.

«У перші місяці повномасштабної війни мені здавалося, що ніякого майбутнього в нас немає. А зараз бачу успіхи ЗСУ, і в мене з’явилася надія, що Україні вдасться деокупувати Донецьк і Луганськ. З дітьми, які так довго пробули в російській окупації, потрібно буде проводити інформаційну роботу. З цією темою я й хочу працювати, долучити найкращих експертів, щоб ми були готові до звільнення територій і не зволікали з цим», — говорить Ірина.

Їздити на фронт вона не припинить. У наступну поїздку на передову планує взяти 500 сторінок наукових досліджень англійською — читатиме їх в окопах, якщо на це буде час. Втім, зізнається: ще не дочитала жодної книжки, які брала з собою на фронт: роботи з евакуації було надто багато.

Коли ж Україна переможе, Ірина захистить диплом та займеться інформаційною політикою.

«Хочу повернутися до себе колишньої, жити класним цивільним життям — із хорошою кавою, гарними друзями. Вечорами пити вино на Подолі й вести інтелектуальні бесіди про майбутнє та масштабні плани. Працювати бюрократкою в невеличкому департаменті та займатися дитячою освітою. Це моя місія, це те, у що я вірю».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.

Над матеріалом працювали: журналістка Тетяна Гонченко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.