Плекаймо своє. Випалюймо в собі російське
Спочатку я побачила чиюсь реакцію в соцмережах, а потім саму новину, окремі фрази з якої не вкладались у голові. Якесь «Слово пацана». російський серіал. Саундтрек популярний. В Україні. Що? Як таке можливо?
До болю сумне відчуття, коли реальність нещадно викидає з твоєї бульбашки, у якій, здається, війна змінила все і всіх. Воно накочується не вперше. Пам’ятаю сильне розчарування якраз рік тому. Коли в батьківському чаті державного дитсадка довелося дискутувати з батьками та вихователями про неможливість «Діда Мороза» на дитячому святі. Я була певна, що все російське, колись насильно нав’язане пропагандою, відійшло у небуття разом із першими ракетами, вбивствами, розстрілами та зґвалтуваннями.
Але ж ні. «Яка різниця», «ми не вплутуємо дітей» і «це все політика» знову підіймають голови. У навушниках тихо собі ввімкнемо російські пісні, або й не тихо — у таксі, а вдома геть розслабимось і скажемо: «Що хочу, те й дивлюся». З кожним новим срачем у мережі, з кожним мовним конфліктом і висером Арестовича хочеться кричати, ох як кричати, що «наша русофобія недостатня».
Я не знаю, якого біса в десятці найпопулярніших композицій українського Apple Music 4 російські треки, а тіктоком несуться нарізки з блатного серіалу країни, яка хоче вбити твоїх людей і стерти твою землю з лиця землі.
Це про несвідому молодь? Чи про втому від війни? За теплими домівками, кав’ярнями, щоденними клопотами й зустрічами з друзями ми справді забуваємо, що за цим стоїть? І доки хтось чекає виходу нового епізоду російського серіалу, на фронті загинув або в цю хвилину гине той, хто дав тобі можливість його дивитися.
Як мені сказала людина, що пройшла через російський полон, — це, знаєте, ніби уявити, що десь у барах в Тель-Авіві будуть слухати пісні ХАМАСу. Або євреї під час Голокосту дивились би німецькі серіали. Сюр.
Та найбільший абсурд у тому, що російська музика нині — один із видів катувань українських полонених. Щодня їм умикають одні й ті ж кілька пісень. Змушують учити слова Газманова і російського гімну. Не знаєш — б’ють електрошокером і кийками.
А тут — ніби й зовнішнього ворога не потрібно.
Не знаю, чи пробудить це чиюсь свідомість. Але далі наведу цитати із розмови з Борисом Колесниковим, одним з оборонців Маріуполя, який пробув у полоні росіян майже рік.
«Було фізичне і моральне знущання. На всю в’язницю вони вмикали по колу 7-9 пісень, залежно від зміни: комусь подобались Газманов і Кобзон, комусь “Любе”. Чесно, це концтабір, якась “дурка”.
… Якщо комусь по кайфу слухати в той час, коли його бомбардують і вбивають його співгромадян, російську музику, то це… чесно, це морально низько.
Треба нарешті звикнути до того, що російського більше у нас нічого нема. Треба все забороняти, де взагалі хоч щось є російське.
І я не думаю, що можна списувати щось на підлітковий вік. У нас уже другий рік іде війна. Уже навіть тому, кому було 15 чи 16, — зараз 18. Він уже пише історію. І у підлітків вона саме зараз формується. Вони вже повинні розуміти, що росія — це не просто ворог, це реально дуже страшна держава. І усе, що пов'язане з росією, нічого доброго не має, там тільки зло та гівно, вибачте. Що музика їхня — гівно, що люди там гівно.
Кожен, хто донині слухає російську музику, здійснює вибір. Він це робить усвідомлено. І те, що пісні слухають — це лише пів біди. Соромно, коли деякі молоді люди, яких запитували про оборону Маріуполя, вже нічого не змогли відповісти. І я не здивуюся, якщо за місяць молодь уже забуде про Бахмут.
А це все історія їхньої країни. Яку хлопці виборюють ціною свого життя, а деякі — ще й ціною своєї свободи. Досі в полоні “Азов”, досі в полоні військова частина 3057, морпіхи та багато інших. А молодь навіть не розуміє, що завдяки їм вони себе вільно почувають у Києві. Не бояться бути вбитими російськими військами.
Бо зараз таке відчуття, що деякі громадяни ще взагалі не до кінця розуміють, що трапилося два роки тому і що відбувається зараз.
Треба просто нагадувати людям іноді, що таке росія. Узяти фотографії розбомблених міст (я вже не хочу демонструвати фотографії тіл, убитих або незаконно вивезених дітей… ), показати усі ці світлини й сказати: “Ти “Царіцу” свою слухаєш, а вона за це отримує гроші та платить податки, за які, зокрема, фінансується російська армія. Тобто ти своїм прослуховуванням музики спонсоруєш убивства українців!”».
От я був, наприклад, 31 рік російськомовним. 30 років мені виповнилося в Оленівці. Я від мами за все життя не чув жодного українського слова. А зараз вона львів’янка: “коліжанка” і “в мештах”.
Наше місто розбомбили. Я мовчу про усе матеріальне, але скільки людей загинуло… і далі спілкуватись російською? Та просто совість не дозволяє.
Я сам краще буду погано спілкуватись українською, аніж добре російською. У мене є своя культура, своя нація, мова, в нас є історія, ми дуже гарна велика держава з чудовими людьми. Це нас і відрізняє від росії».
Плекаймо своє. Випалюймо в собі усе російське.
Насамкінець хочеться нагадати цитату загиблого на війні відомого активіста Романа Ратушного.
«Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства, пов’язані з російським і радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма, хто є носієм російської субкультури.
Інакше це все випалить вас».
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.