По той бік історії: як формувався ЛГБТ-рух в Україні, Молдові та Німеччині

У 90-х роках, після того, як розпався СРСР, гомосексуальність у нашій країні перестала вважатися злочином — до того часу існувала кримінальна відповідальність за добровільні сексуальні контакти між чоловіками. Декриміналізація ж дозволила ЛГБТ-людям нарешті заявити про себе привселюдно.

На телебачення вперше стали запрошувати ЛГБТ-осіб, а заборонені донині теми раптом стали обговорюватися публічно. Однак присутність ЛГБТ-людей в публічному просторі мала зазвичай культурний, а дуже часто — ще й гумористичний або скандальний характер.

Паралельно зі зростанням цієї «культурної присутності» почав формуватися ЛГБТ-рух. Ті, хто доти збирався таємно, маленькими групами, закладали підвалини організацій із захисту прав ЛГБТ-людей.

Ще до початку 2000-х у Східній Європі вже існував повноцінний ЛГБТ-рух. У 2002 році відбувся перший прайд у Молдові (і другий у Східній Європі), який і донині вважається одним із наймасовіших в історії країни.

Наші партнери з ZdG розповідають, як зароджувся ЛГБТ-рух в Україні, Молдові та Німеччини, як за два десятиліття змінилася ситуація, і чому важливо зберігати цю історію, частина якої вже втрачена назавжди.

Україна: «Сьогодні вони можуть жити відносно відкрито»

Перші ЛГБТ-організації в Україні виникли ще в 90-х роках та існували в досить складних умовах. Між першими ініціативами не було жодного зв'язку, люди організовували все власним коштом без сторонної допомоги.

Тоді їх було тільки дві: Миколаївська асоціація геїв, лесбіянок і бісексуалів «ЛіГа» та Регіональний інформаційний і правозахисний Центр для геїв та лесбійок «Наш світ». Також існували два журнали: «Один з нас» і Gay.UA.

Проводити заходи, які відвідував би хтось, окрім тих самих маленьких груп за інтересами, все ще було складно. Суспільство не визнавало й не було готовим до прийняття ЛГБТ-людей. Проте саме тоді все більше представників ЛГБТ-спільноти з'являється в публічному просторі. Їх починають показувати по телевізору, відбуваються перші публічні камінг-аути.

У 1997 році одна з перших публічних особистостей України зробила камінг-аут — артист Кость Гнатенко вперше заговорив про це на телешоу «Я не монстр». ЛГБТ-активісти стверджують, що цей прецедент проклав шлях для інших членів спільноти.

Поступово ЛГБТ-організації почали створювати в різних регіонах країни, а на початку 2000-х рух сягнув такого рівня, що з'явилася змога проводити різні тематичні конференції та збирати навколо себе активні спільноти.

«Якщо у 2004 році з'являлося по одній організації ЛГБТ на рік, то потім їх число збільшилося. Паралельно з організаціями для чоловіків з'являлися й жіночі», — розповідає експерт із питань ЛГБТ, ВІЛ/СНІДу та прав людини Максим Касянчук.

Історії лесбійок (без яких становлення ЛГБТ-руху насправді не відбулося б), задокументовані геть мало. Та й до того вони рідше робили камінг-аути, їхні організації часто мали більш феміністський характер та отримували менше фінансування.

Навіть для цього проєкту нам уже не вдалося знайти активісток, які брали участь в зародженні ЛГБТ-руху. Хоча, звісно, вони були — і зіграли величезну роль у його розвитку, зокрема й у проведенні перших прайдів.

Перша спроба провести в Києві марш-прайд відбулася у 2012 році. Вона закінчилася насильством — активістів жорстоко побили в прямому телеефірі.

«Це було страшно. Києвом ходили люди з битами, які приїхали з інших областей. Нас били на камеру, в прямому ефірі, до крові», — згадує Максим Касянчук.

Наступного року, 2013-го, прайд усе-таки відбувся — хоча все ще було небезпечно. Це стало історичною подією попри те, що ставлення суспільства, як і влади, залишалося незмінним. Але процес розпочався: ЛГБТ-спільнота ставала все більш видимою та вимагала своїх прав усе рішучіше.

Для частини України ця позитивна тенденція закінчилася вже наступного року. У 2014 році на Донбасі почалася війна з Росією. Після окупації в «ДНР» ухвалили новий «кримінальний кодекс» — одна з його статей передбачала покарання за «мужолозтво». Пізніше цю статтю таки скасували, проте становище ЛГБТ-людей на непідконтрольній Україні території досі важке.

«Поліція там застаріла, їх не проінструктували, і вони шукають способи наживи. Ще є бійці, які гуляють зі зброєю, і для них узагалі немає закону. В таких умовах важко залишатися. Близько 50% ЛГБТ-людей, принаймні чоловіків, залишили Донецьк — насамперед заради власної безпеки», — розповідає Касянчук.

Через це активісти говорять про «повернення радянського часу» для гомосексуальних людей: їх знову можуть переслідувати, садити, шантажувати.

Через це й сам Максим поїхав із Донецька в 2014 році. Зараз він проживає в Естонії.

Та якщо на окупованих територіях ЛГБТ-рух практично повністю зник, то в інших регіонах України протягом останніх років Марші рівності збирають усе більше людей: наприклад, у марші, що відбувався 2019 року в Києві, брали участь понад 8 тисяч осіб.

Крім того, ЛГБТ-люди поступово почали відстоювати свої права — і успішно. Скажімо, у 2016 році зрештою вдалося домогтися скасування заборони для гомосексуалів бути донорами крові.

До того ж активісти останнім часом регулярно проводять дослідження у своїй спільноті. Виникають не просто приватні ініціативи вчених у межах діяльності ЛГБТ-організацій, а й самостійні наукові групи, з'являються наукові публікації та проєкти у вищих навчальних закладах, розвиваються студентські ЛГБТ-дослідження.

Втім, на Донбасі більша частина історії ЛГБТ-руху загубилася після початку збройного конфлікту. Вдалося вивезти частину матеріалів, але багато з них уже не відновити. Зараз на непідконтрольній території ЛГБТ-організації теж час від часу організовують різні заходи, проте на них приходить не так багато людей, як в інших регіонах країни.

Максим Касянчук вважає, що в наші дні ЛГБТ-люди в Україні «можуть жити відносно відкрито».

Молдова: «Ми мали показати, що в нас немає рогів, що в нас не п'ять рук і не чотири ноги»

На початку 90-х років гомосексуали в Молдові збиралися таємно — боялися за своє життя та свободу. Камінг-аути тоді зазвичай закінчувалися насильством, а протягом наступного десятиліття (1992-2002) було зареєстровано понад 15 випадків вбивства через ненависть.

Це був важкий час, але в ЛГБТ-людей тоді все ж з'явилася можливість самоорганізуватися і спробувати вплинути на ситуацію.

Активіст Олексій Марчков і кілька його друзів задумалися про створення будинку для кишинівської спільноти, що мав на меті розповісти, хто такі ЛГБТ-люди. Так у 1998 році в Кишиневі з'явився Інформаційний центр Genderdoc-M (GDM). Тут проводили перші конференції, перші тренінги для ЗМІ, тут відбувалися перші камінг-аути, а також саме тут займалися підготовкою до першого в країні прайду.

Влітку 2002 року в Кишиневі відбувся другий квір-прайд в історії Східної Європи (перший організували в Білорусі). GDM уже тоді був відомим центром у Молдові — навколо нього згуртувалася велика спільнота, тож прийшло багато людей. «Можливо, більше, ніж будь-коли», — стверджує Марчков.

Мета маршу полягала в тому, щоб познайомити суспільство з ЛГБТ-людьми, показати їхні «портрети», а сам захід мав радше культурний характер.

«Молдавське суспільство ще не знало, хто такі геї, лесбійки, бісексуали і трансґендерні люди. Ми мусили показати, що в нас немає рогів, що в нас не п'ять рук і не чотири ноги», — пояснює Олексій Марчков.

ЛГБТ-люди, що доти жили в страху, нарешті усвідомили, що вони можуть бути «вільними й щасливими» без потреби ховатися. Решта заходів GDM теж мала інформаційний чи культурний характер із фокусом на представлення суспільству ЛГБТ-людей.

Аж за кілька років після перших прайдів ЛГБТ-спільнота почала політизуватися та активно вимагати своїх прав. Тож заходи теж потроху перетворювалися на політичні.

«Хоча й тоді були деякі акції, пов'язані з вимогою рівноправності, проте ми підходили до цього повільно, щоб не завантажувати суспільство. Ми хотіли, щоб спочатку публіка побачила наш "портрет"», — пояснює Олексій.

Політизація ЛГБТ-теми відбулася не тільки в самому русі, але й у суспільстві та політиці загалом. Відколи на початку 2000-х акцент посунувся з культурного на правовий — під час проведення прайдів або інших заходів виникають проблеми, з'являються провокатори, а політичні діячі часто використовують питання прав ЛГБТ-людей у передвиборчих кампаніях, створюючи «образ ворога».

Попри ці перешкоди, ЛГБТ-рух в Молдові продовжує боротися за свої права. Найважливіше досягнення — ухвалення закону про забезпечення рівності.

«Була декриміналізація, а закон про недискримінацію — це другий величезний крок. І третій (який, я думаю, все-таки буде) — це коли нормальзують стосунки гомосексуальних пар», — зазначає Марчков.

Унікальна історія становлення та розвитку ЛГБТ-руху в Молдові мало відома широкому загалу. На щастя, архівні документи, фото й відео (перші збори, створення інформаційного центру, перші марш-прайди, заходи щодо просування своїх прав) ще існують та зберігаються в офісі GDM.

«Спершу ми робили огляд ЗМІ, моніторинг. Там є вирізані статті, там усе є», — говорить Марчков.

Значна частина історії вже втрачена, проте нинішнє та майбутні покоління все ж зможуть побачити, як створювали рух, ким були перші активісти, з якими складнощами вони стикалися та як їх долали. Все це допоможе суспільству рухатися далі.

Німеччина: «Вкрай важливо записувати історію»

Проблема слабкої документації квір-історії — спільна для всіх країн. Дещо вже втрачено навіки. Однак такі держави як Німеччина, що мають більш давню традицію гей-активізму, знайшли рішення: вони намагаються відтворити епізоди з історії ЛГБТ-руху за допомогою виставок мистецтв.

«Нещодавно в нашому Ганноверському музеї мистецтв відбулася виставка, яку ми назвали "По той бік історії". Ми представили історії чоловіків, які люблять чоловіків, та жінок, які люблять жінок», — говорить активіст Аксель Блюменталь, один із організаторів кампанії Aktion Standesamt, що закликала до схвалення одностатевих шлюбів.

Історія ЛГБТ-руху в Німеччині розпочалася набагато раніше, ніж у Молдові чи Україні. В Німеччині геї та лесбійки брали активну участь у житті суспільства ще в 20-ті роки — перед тим, як до влади прийшли націонал-соціалісти. Вони були впливовими політиками, талановитими музикантами й відомими науковцями. Нині ж активісти намагаються відтворити цей час за допомогою виставок — і, за їхніми словами, самі дізнаються багато нового під час роботи.

«Наприкінці 60-х років (у 1969 році сексуальні стосунки між чоловіками в Німеччині перестали вважатися злочином) чоловікам ще не дозволяли танцювати разом у Берліні й Гамбурзі. Тому вони приїжджали до Ганновера, щоб сходити тут у клуб чи бар. Я дізнався про це лише тоді, коли готувався до виставки, тож мені здається, що вкрай важливо якомога ретельніше вивчати історію», — розповідає Аксель Блюменталь.

ЛГБТ-рух в Україні, Молдові та Німеччині — навіть попри те, що формувався в різний час і в різних умовах, — має схожий шлях: від переважно культурного характеру акції поступово перейшли до політичного.

У Німеччині, крім Берліна, марші-прайди проводяться ще в декількох містах приблизно з 80-х років. Спершу, звісно, вони були більш «скромними» заходами, участь у яких брали тільки члени спільноти, проте зараз на прайди в Німеччині збираються сотні тисяч людей.

Згодом активісти вирішили проводити інформаційні кампанії на вулицях, стали відвідувати токшоу та бесіди з політиками (ті, щоправда, переважно слухали, бо воліли перемогти на виборах, але до дій не бралися).

«Вони (політичні діячі, — ред.) завжди говорили, що слухають, а ми хотіли знати, що вони можуть нам запропонувати. Десь у середині 90-х ми вже відкрито говорили: якщо ви вже вшосте прийшли послухати, але вам досі нема чого запропонувати — вам краще піти. Просто тому що недостатньо проявити власне співчуття до наших проблем, якщо ви не пропонуєте рішень», — зазначає Аксель.

Активісти не здавалися: вони й надалі проводили зустрічі, влаштовували марші, обговорювали свої права не тільки з політиками, а ще й із юристами, готовими щось зробити.

З 1991 року ЛГБТ-спільнота в Німеччині стало виступати на підтримку одностатевих шлюбів. Аксель Блюменталь був одним із організаторів кампанії Aktion Standesamt. У 1993 році вони дійшли до Верховного суду.

«Ми мали список журналістів, яким постійно надавали інформацію про перебіг судових розглядів у Верховному суді. Ми проводили різні демонстрації, робили багато вуличних кампаній і лобі з політиками», — розповідає Аксель Блюменталь.

Зрештою у 2017 році одностатеві шлюби в Німеччині було узаконено. Проте за право на сім'ю одностатеві пари досі борються.

Автор: Альона Чурке, Ziarul de Gardă. hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»