Погрози зґвалтувати та поголити голову. Від ГУЛАГу до колонії в Оленівці — жінки у вʼязницях росіян (Частина 1)
У методах катування та знищення українців росіяни застосовують ті самі практики, що й десятки років тому: катують і увʼязнюють людей з активною проукраїнською позицією, намагаються стерти ідентичність і зламати психологічно.
У полоні росіян донині залишаються сотні українських жінок— військових і цивільних. 17 жовтня в межах обміну Україні вдалося повернути 108 із них.
У цьому тексті ми разом з дослідницею Оксаною Кісь порівнюємо два досвіди: спогади жінок-політвʼязнів ГУЛАГу та нинішні свідчення звільнених українок.
* * *
«Ситуація, у якій нині опиняються українські полонені жінки, як на мене, значно гірша, ніж це було за часів ГУЛАГу», — говорить Оксана Кісь. Науковиця досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології, зокрема й повсякденне життя українок-політвʼязнів ГУЛАГу.
Дослідниця зауважує: є речі, які обʼєднують ці два досвіди, однак є й те, що їх суттєво відрізняє.
«ГУЛАГ — це пенітенціарна система, державна інституція. Структура, яка існувала в межах хоч і злочинного, але законодавчого поля Радянського Союзу сталінської доби. Діяльність ГУЛАГу визначали певні офіційні нормативні акти, документи, постанови, регламенти, які регулювали різні аспекти функціонування цієї структури, зокрема умови утримання та права в’язнів. Звичайно, адміністрація таборів, охоронці, конвоїри порушували їх.
Проте відомо, що іноді вʼязні писали скарги, намагалися апелювати до вищих державних інстанцій. Принаймні формально існували певні усталені правила, на дотриманні яких теоретично можна було наполягати — як-от право написати два листи на рік рідним.
Натомість зараз наших полонених утримують, зокрема, на територіях, які взагалі поза законом, поза будь-яким правовим полем, у ніким не визнаних квазідержавних утвореннях, де панує право сили — у колоніях “ДНР” та “ЛНР”. Там не діють жодні державні інституції, немає від кого вимагати чи очікувати дотримання бодай якихось прав чи норм. Ми не маємо списків, хто саме перебуває в полоні росіян, де їх утримують, у якому вони статусі, в яких умовах.
У такому разі виникає ситуація повної безправності в’язнів і необмеженої сваволі з боку тих, хто наділений владою, у кого в руках є зброя чи інші ресурси, якими вони можуть маніпулювати. Полонені цілковито безправні, залежні від особистих волюнтаристських рішень тих, кому належить влада і сила».
«Я дуже хвилювалася, щоб мене не поголили. Для мене це було страшніше, ніж померти»
Звільнена з полону вчителька Вікторія Андруша сидить на своїй першій публічній пресконференції з акуратно заплетеним і вкладеним волоссям. Вона розповідає журналістам про свій досвід перебування в російському полоні. У березні окупанти викрали її з батьківського дому на Чернігівщині, знайшли в її телефоні повідомлення з чатботів про рух російської техніки та звинуватили, що вона навідниця. Жінку перевозили з одного місця позбавлення волі на інше й не давали родичам підтвердження, де саме її утримують.
«Щоразу, коли ми прибували на нове місце, нас оглядали медсестри. Перевіряли волосся, роздягали догола. У СІЗО всі мали пройти “санітарну обробку”. В цей час чоловіків стригли налисо, дуже часто цим самим погрожували й дівчатам. Мені — теж. Але потім один працівник комусь зателефонував і сказав, що мені залишать волосся. Ще цілий місяць мене цькували, погрожували, що все-таки його обріжуть», — говорить жінка.
Військова медикиня Марина Голінько, яку звільнили з полону разом зі 107 жінками 17 жовтня, розповідає нам в інтервʼю про схожі речі. росіяни повсякчас погрожували жінкам обрізати волосся.
«Я дуже хвилювалася, щоб мене не поголили. Для мене це було страшніше, ніж померти. Нас періодично цим лякали. Не дозволяли заплітати коси. Ми не мали гребінця, шампуню, волосся мили милом у Таганрозі. А воно ж стирчить у різні боки. Потім вони сказали: якщо ще в когось побачать колосок, то поголять налисо. Чому так, нам не пояснювали — можливо, вони хотіли, щоб ми виглядали як якісь страхіття. Але ми все одно заплітали коси, а перед перевірками — розпускали».
Очевидно, що такі погрози з боку російських наглядачів не були порожніми словами. Перші військовослужбовиці, яких обміняли ще навесні, повернулися додому з поголеними налисо головами.
Оксана Кісь зауважує, що примусове гоління і заборона доглядати за волоссям — один з інструментів приниження жінок, відомий у багатьох традиційних культурах, зокрема й українській, як практика публічного поганьблення за порушення норм моралі.
«Найчастіше стриження волосся дуже коротко було способом покарати жінку чи дівчину за недозволену звичаєм сексуальну поведінку — втрату цноти до шлюбу чи перелюб (подружню зраду). Це спосіб публічно осоромити жінку, позначити її як грішницю. Відомі випадки публічного гоління француженок, які мали стосунки з німецькими окупантами після війни. І я припускаю, що нині відбувається саме ця практика — вчинити над українками символічне приниження, завдати ще й моральних страждань нашим невільницям».
Для жінок-політвʼязнів ГУЛАГу вимоги голити голову не було, каже дослідниця. Натомість коли вони потрапляли в табір, їм примусово голили усі покриті волоссям частини тіла, зокрема й інтимні місця.
«Це була дуже принизлива й болісна процедура, бо її виконували чоловіки. Начебто це було обґрунтовано гігієнічними санітарними правилами. Я не певна, чи такі речі застосовували щодо наших заручниць у російському полоні».
Жінки в ГУЛАГу намагалися будь-якими способами зберегти своє волосся на голові, хоча фактично не мали можливості за ним доглядати. Вони втрачали його через брак вітамінів, поживних речовин, голод, мали постійно боротися з вошами.
«Коли ми дивимося на світлини жінок одразу після звільнення в 1953-1955 роках (а саме таких фото найбільше), то бачимо жінок із зачісками, з довгим волоссям. У тих умовах це були величезні зусилля. Це означає, що зберегти волосся і після звільнення знову мати вигляд звичайної жінки було важливим для невільниць».
«Був ще один кат, який приходив познущатися з “бандерівки”. Він любив кинути мене на підлогу й потанцювати на животі…»
Ганна Позняк-Скрипʼюк писала у своїх спогадах про увʼязнення в таборах ГУЛАГу: «Почалися ще страшніші побої. Мене допитували вночі на другому поверсі, привʼязували за коси до спинки крісла й били по носі пальцями, або по голові револьвером (...) Мене підвісили вниз головою, а це дуже тяжко, тому що кров тисне на мозок, у вухах тріщить, здається, що зараз трісне голова, очі випирає з орбіт, язик видавлює з рота — і страшний біль (...) Був ще один кат, який приходив познущатися з “бандерівки” (...) Він любив кинути мене на підлогу й потанцювати на животі…»
Здебільшого жінки зазнавали фізичних тортур на етапі слідства, під час допитів, коли з них намагалися вибити свідчення перед судом, розповідає Оксана Кісь. Після того як засуджені потрапляли в табори ГУЛАГу, їм доводилося терпіти побої, крадіжки, приниження з боку кримінальних злочинців, які перебували з ними в одних бараках і зонах.
«Політичних вʼязнів розглядали як дно радянської системи, вони вважалися гіршими за вбивць, ґвалтівників та грабіжників. Вони “зрадили батьківщину”, були “ворогами народу” — це ж бо найстрашніший злочин! Тому кримінальні злочинці почувалися вищими за них і навіть уповноваженими “карати” їх у свій злочинний спосіб. Адміністрація, конвої толерували таке знущання», —розповідає дослідниця.
Жінки, звільнені з нинішнього російського полону, мало розповідають про фізичні знущання з боку росіян.
«Ти лише чуєш крики людей, яких катують, і найстрашніше — раптом не почути знайомий голос», — говорить волонтерка, правозахисниця Людмила Гусейнова на першій публічній пресконференції про своє перебування в донецькій «Ізоляції».
Наталя Зеленіна, яку взяли в полон у 2017-му в окупованій Донецькій області, розповідає: до неї силу не застосовували, але на її очах катували чоловіків. Вибивали з них зізнання в тому, що Наталя продавала їм наркотики (саме за цією статтею звинувачували жінку).
Оксана Кісь припускає, що, ймовірно, минуло ще занадто мало часу, аби жінки говорили відкрито про те, що відбувалося з їхніми тілами в місцях позбавлення волі. Ба більше, вони можуть зіштовхнутися з осудом у суспільстві.
«Ось що показує досвід інших країн і досвід ГУЛАГу — жінки дуже вразливі в умовах неволі не лише через те, що їх можуть бити, а й через свою сексуальність. Сексуальне насильство найчастіше застосовується саме до жінок як інструмент, щоб зламати особистість. Щоб зламати волю. Для жінки зґвалтування — це надзвичайно травматичний досвід, від якого не кожна може оговтатись, відновитися, впоратися».
У спогадах жінок із ГУЛАГу фактично немає згадок про зґвалтування в таборах. Оксана Кісь розповідає, що під час свого дослідження натрапляла лише на спогади жінок, які були свідками зґвалтувань.
«Це одна з найбільш табуйованих тем у спогадах про ГУЛАГ. Якщо про випадки примусового оголення, вуаєризму (підглядання за жінками в банях чи туалетах) колишні невільниці згадують, розповідають, як болісно й соромно їм було, то про випадки сексуальних домагань, сексуальної експлуатації у формі проституції задля виживання, зґвалтувань (насильницьких, групових) дуже мало згадок.
В українських спогадах я натрапила лише на дві згадки про такі події, і в обох випадках ішлося про те, що оповідачки були свідками зґвалтування, а не жертвами. Однак дослідниці жіночих досвідів ГУЛАГу вважають, що такі розповіді насправді можуть бути безпечним способом опосередковано повідомити про пережите особисто».
Нещодавно Моніторингова місія ООН опублікувала свій звіт, у якому йдеться про поводження з військовополоненими. Вони опитали зокрема 20 жінок, звільнених з російського полону.
Ті, яких утримували в Оленівській колонії, повідомили, що не зазнали фізичного насильства, однак потерпали від психологічних мук. Вони чули крики військовополонених чоловіків, яких катували в сусідніх камерах. Одна з жінок розповіла: «Я досі не можу витримати звуку клейкої стрічки. Охоронці використовували її, щоб знерухомити своїх жертв і почати їх катувати».
«Кілька жінок, які перебували в інших місцях, розповіли, що під час допитів їх били, катували електричним струмом і погрожували сексуальним насильством. Вони також зазнавали принизливого поводження, яке є формою сексуального насильства: наприклад, їх примушували оголеними перебігати з однієї кімнати в іншу за присутності охоронців чоловічої статі», — йдеться у звіті.
У тексті ми використали спогади жінок-політвʼязнів ГУЛАГу, опубліковані в монографії Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти».
Продовження цього матеріалу-дослідження читайте завтра на hromadske.
Текст опубліковано за підтримки «Медиасети».