Політтехнологи мілітаризують населення в той самий спосіб, яким реклама продає товари — дослідниця медіа

Чому фейки — прямий наслідок реклами? Як інформація стала головним товаром сучасності, зокрема й для ведення воїн? І як це змінило світові медіа і сучасну політику? Хто сьогодні є кіберфеодалом для українців? І чи справді термоядерна кібервійна можлива?

Світлана Матвієнко — одна з найцікавіших дослідниць медіа у світі. Викладає курс «Комунікації та соціальні зміни» в університеті Саймона Фрейзера у Ванкувері (Канада). Авторка декількох книжок та публікацій про інформаційні війни, технології та мобільні додатки. Нещодавно в неї вийшла книга «Кібервійна та революція в умовах глобального капіталізму». Світлана та її співавтор, дослідник Нік Даєр-Візефорд, переосмислюють поняття кібервійни і пояснюють, чому воно не є суто військовим, і як це впливає на кожного з нас.

До Києва Світлана приїхала з лекцією про комунікативний мілітаризм на Третю Київську бієнале «Чорна хмара», що присвячена впливу сучасних технологій на політику і суспільство та переосмислює те, що відбулося в регіоні за останні три десятиліття: від вибуху на Чорнобильській АЕС до інформаційних воєн.

Слухайте також розмову зі Світланою Матвієнко у подкастах hromadske на SoundCloud, ApplePodcasts та Google Podcasts.

«Комунікативний мілітаризм» —що це означає і як це стосується нас?

Дуже цікава американська дослідниця Джоді Дін в 2005 році написала статтю про «Комунікативний капіталізм». Вона одна з перших ідентифікувала новий симптом, коли участь користувачів у політичній дискусії онлайн, зокрема і соціальних мережах, не давала якогось результату.

Раніше вважалося, що був певний обмін реакціями між політичними лідерами, чи главами держав, чи урядами і аудиторією — народом, виборцями — через медіа. На початку 2000-х Дін побачила, що цього більше немає, і зрозуміла, що тепер політичний обмін не є основним для цих дискусій, що все більше корпорації, які володіють платформами, збирають дані, мають прибуток від цього і все. Це вже не є політична дискусія.

Тобто, контакту більше, а обміну думками і впливу менше?

Вона сказала, що це такий драйв висловлювання, який ні на що не впливає. Тепер, на мою думку, ситуація змінилась ще більше.

Саме тому варто говорити про «комунікативний мілітаризм», коли капіталізм, мілітаризм і певні мілітарні стратегії злились одночасно. Вони використовують одні й ті самі технології, одні й ті самі платформи. Ми говоримо про створення такого шуму і з боку політиків, і з боку користувачів. Коли все більше людей висловлюються, а висловлювання ні до чого не ведуть, це надзвичайно корисно для самих платформ, таких як Фейсбук, який збагачується, і для тих, хто використовує певні алгоритми і технології для зіткнення певних груп населення.

Що означає «мілітаризм» в цьому контексті?

Постійно ведеться спостереження, надзвичайно важливе для капіталізму. На сьогодні навіть існує новий термін — «surveillance capitalism» — «капіталізм стеження». Тобто це капіталізм, основний ресурс якого — це дані, які отримуються за допомогою технологій стеження. Щоб мати доступними користувачів, які говорять, висловлюються, які нічого не приховують, повідомляють, де вони, що вони думають чи чому обурюються. Всі ці дані надзвичайно корисні для капіталізму, але також і для політичних баталій.

Якщо вони корисні для капіталізму, це означає, що компанії просто заробляють на цьому? В який спосіб?

Вони отримують дані, опрацьовують і передають їх певним посередникам, які створюють профілі споживачів. Сьогодні це один з найпотужніших товарів на ринку.

Профілі споживачів використовують компанії, коли визначають, чи придбають такі користувачі їхні продукти, або як саме їм подати рекламу, щоб вони придбали певні продукти. Але ми бачимо, що саме ці техніки і саме такий рекламний підхід сьогодні використовують політики.

Це сталося під час кампанії Трампа, і ще раніше кампанія Обами робила подібні речі, хоча тоді ми не зрозуміли вчасно, що відбувалося. І, фактично, Брекзит був зроблений завдяки правильному поданню певних політичних повідомлень, роботою зі страхом людей, роботою з певними підозрами людей, розширенням цих підозр і страху, подаючи оцю інформацію, оцей меседж в такий самий спосіб, яким подається реклама.

І саме тому мені здається, що ці поняття «комунікативний капіталізм» і «комунікативний мілітаризм» сьогодні абсолютно зливаються. Тому що політики, чи певні технологи і політтехнологи, мілітаризують населення в той самий спосіб, тими самими технологіями, за допомогою яких йому продають товари.

І ми уже не можемо говорити про постполітичне, як Джоді Дін говорила в 2005 році, сьогодні це дуже політичне. Але яка це політика? І що це означає для нас і для демократії взагалі? Можливо, демократія помирає в такій ситуації? Оце велике питання.

Це певне таргетування, коли людина, яка має певні вподобання, схильність до певних поглядів, отримує політичну рекламу, яка тільки поглиблює її переконання. Така мобілізація відбувається?

Абсолютно, це і є технічний термін, який скрізь використовується — таргетування аудиторії.

Але що цікаво? Коли зливаються документи певних організацій, які займаються цим таргетуванням, наприклад, документи «Кембридж Аналітика», яка це робила, вже є у відкритому доступі, і дослідники медіа дивляться на них, на ці схеми, які використовувались, іноді вони виглядають дуже парадоксально. Там можна побачити, наприклад, що користувач, який такого-то віку і любить Майкла Джексона, напевно, буде також любити там таку-то книгу і такий-то фільм і, напевно, він буде боятись такої-то ситуації, бо він не любить білих людей, чи темношкірих людей, чи ще щось.

В них є такі схеми, де вони пов’язують певні факти і як ці факти або переваги певного типу користувачів співвідносяться. Наскільки це співвідношення не є міфом — це велике питання, і критики надзвичайно детально досліджують оці таблиці, зокрема «Кембрідж Аналітики».

Людина дуже складна, і багато хто говорить, що оці, дуже примітивні, схеми прочитання вподобань не накладаються на складність людини. Але, з іншого боку, багато що спрацювало.

Чи є ризик в тому, що люди просто не можуть змінювати свої погляди? Вони не чують інших думок, тож немає дискусії. Як цьому протистояти і чи можна цією ж технологією не заганяти людину в кут її переконань, упереджень, а навпаки — її витягати з нього?

Це гарне і складне питання. В інтернеті ми постійно дізнаємося якусь нову інформацію, а з іншого боку, багато потужних компаній працюють над тим, як загнати певного користувача в певні межі, щоб було ним або нею зручно маніпулювати і, за допомогою технологій, контролювати, аби не змінювались думки. Або змінювались надзвичайно повільно, що також важливо.

Ми пережили два цикли виборів, несподіваних для багатьох, і в деяких українських аналітиків вже є думки, що «о, кампанія Зеленського була зроблена так само». Вони самі визнавали, що наслідували західні технології. Що можна вже ідентифікувати як повторення?

Зараз хороший момент, щоб ставити ці питання і залучати до дискусії всіх, хто брав участь у президентській кампанії, і почути більше, як працювали ці технології, чи було мікротаргетування і як саме воно відбувалося? І чим воно краще, ніж таргетування кампанії Трампа, адже Зеленський сам заявив, що вони покращили технології Трампа. Я б хотіла дізнатись, як саме ці технології були покращені і як вони аналізують оцей успіх.

Керівник Офісу президента сказав, що ЗМІ не потрібні, і це викликало велику дискусію. Але насправді про це заявляв не тільки він. Раніше військові угруповання, бойовики пускали на свою територію журналістів тому, що вони були їм потрібні, в них була технологічна перевага — камера, супутниковий зв’язок, ефір. Але зараз уже не потрібні, адже вони самі мають свою камеру. І влада сама може провести трансляцію. Можливо, просто медіа втратили перевагу?

Тут нічого нового, ми переживаємо перемогу комунікативного капіталізму, коли такі платформи, як Фейсбук чи Твітер, чи якісь інші, фактично, узурпували можливість бути оцими трансляторами.

Крім цього, ми живемо в момент так званої celebrity culture, коли постійно виникають нові відомі люди, і ця відомість може бути створена за допомогою соціальних медіа. І вага оцих маленьких celebrities, оцих відомих людей раптом сприймається як якась вартісна. Це дуже характерно для нашого часу і є однією з причин неуваги до традиційних медіа, які використовують певні журналістські принципи комунікації.

Звичайно, дехто називає це смертю журналістики сьогодні, але це тому, що комунікативний капіталізм і влада платформ перемагають у цьому. Фейсбук ніколи не може замінити традиційні медіа, навіть якщо запропонує себе в іншому статусі, тому що нам не потрібна певна стрічка новин, коригована алгоритмом, що керується принципами капіталізму, і для якого цікаво, як саме і що купуватиме певний користувач. А саме комерційний алгоритм дозволяє нам читати політичні новини. І це надзвичайно шкідливо для нас, тому і потрібна інша професійна дискусія, яку традиційна журналістика завжди могла запропонувати населенню.

Але є ще кібервійна. Ви видали з дослідником Ніком Даєр-Візефордом книжку, яка називається «Кібервійна і революція в глобальному капіталізмі», яка трохи інакше пояснює сучасну кібервійну.

Це правда, в нашій книзі ми запропонували нову інтерпретацію поняття “кібервійна” і відібрали це поняття у тих, хто його традиційно використовував, наприклад, кіберспеціалістів, військових.

Це поняття надзвичайно популярне від початку 90-х років, коли кібервійна почала виглядати як нова загроза, а комп’ютерний код — як нова зброя нового тисячоліття. Тоді дуже багато говорили про початок кібервійни, про необхідність нових систем захисту, і почалося створення спеціальних кіберкоманд у військовому середовищі Сполучених Штатів та інших країн, які існують досі.

Але нам здалося, що коли ми говоримо про те, як працює, живе, функціонує і перезавантажує себе капіталізм сьогодні, нам потрібно говорити про війну. Війна завжди була одним зі способів перезавантаження чогось, і нині кібервійна є технологією, середовищем для перезавантаження капіталізму загалом. Саме тому ми вирішили запропонувати нове прочитання — політико-економічне, і подумати: хто, як і коли отримує прибуток від комунікації, як і коли комунікація мілітаризується, як і коли комунікація стає зброєю.

Коли я кажу «комунікація», я не маю на увазі словесний чи семантичний обмін, хоча він також присутній, ми говоримо про дезінформацію, про так звану постправду і тому подібне. Але комунікація це в такому загальному сенсі, ми говоримо про використання усіх ймовірних комунікативних систем.

Йдеться про мобільний зв’язок, системи супутникового зв’язку, контролю, стеження?

Так, абсолютно, уся глобальна комунікативна система, яка базується на технології інтернету. Також дуже важливим для нас в прочитанні кібервійни є те, що ми розуміємо її поза полем битви традиційних військових дій. Це кібервійна, яка «розлита» в світі. Навіть в тих частинах, де не відбувається війни, але відбуваються певні події, які впливають на військові дії в якійсь іншій частині світу, нам цікаво, як залучається звичайний користувач, як він використовується для розігнання певних ідей, певних дезінформаційних повідомлень. Хтось навіть не усвідомлює, що він бере участь у цій війні, але є її надзвичайно важливим елементом.

Наприклад?

Я дуже уважно слідкувала за дискусіями, баталіями та поширенням інформації під час Майдану. Щоб підтримати дух, були створені певні неправдиві повідомлення, які дискредитували, скажімо, чи Путіна, чи росіян, чи щось подібне. І ми всі розуміли, що це якийсь перебільшений жарт або якийсь мем, і в нормальній ситуації ніхто б його ніде не поширив, а в ситуації, коли нам здавалось, що це ніби підтримує дух або несе якийсь емоційний меседж, ми його поширюємо — це одна ситуація.

Інша ситуація може бути, коли людина поширює певну інформацію, знаючи, що вона неправильна, саме тому щоб показати, яка абсурдна ця інформація. Але для соціальної мережі неважливо, що людина думає, важливо, що вона поширює це. І фактично всі ті, хто вірять і хто не вірять, поширюючи цю новину, беруть участь у створенні цієї величезної дезінформаційної хвилі.

Спростовування фейкових чи неправдивих новин так само може підігравати в цій війні?

В якихось ситуаціях так, це підігравало.

Але як тоді інакше повідомляти, що це неправда?

Наразі, ми просто можемо констатувати проблему. Я завжди кажу, що ми маємо надзвичайно обережно поводитись в соціальних мережах. Я, наприклад, не беру участі в соціальних мережах, я покинула Фейсбук після Майдану саме тому, що у мене немає відповіді на такі питання. Я знаю, що навіть коментар вартує дуже мало. Тому, можливо, варто не підтримувати Фейсбук як платформу, якщо в ній створюються умови для таких шумів, для постправди, для мілітаризації, для створення таких негативних ефектів, симптомів, залежності, страху і тому подібному.

Ти кажеш про кібервійну, як таку капіталістичну систему, але не зовсім зрозуміло, до чого тут капіталізм. Коли я читаю твою книжку, я розумію, що ти так само маєш на увазі Росію і Китай.

Ми говоримо про нові форми капіталізму, які з’явилися після Холодної війни. Китай надзвичайно складно класифікувати, що це тепер за форма. Я щойно прилетіла з Китаю і багато говорила там з дослідниками цієї капіталістичної системи чи нової системи Китаю. Навіть вони дуже обережні в своїх класифікаціях нових форм державного капіталізму. Капіталізм став дуже складним, і іноді його не дуже легко розпізнати, але він розлитий по всьому світу, і наразі ми фактично живемо в світі капіталістичного неолібералізму.

Як це впливає на війну, на військову кампанію?

Впливає безпосередньо, адже головним ресурсом цього нового капіталізму є інформація, дані. Дехто називає це новою нафтою або новим вугіллям. Це реально найпотужніший ресурс для капіталізму сьогодні, аби захоплювати більше аудиторії, які будуть працювати на певні капіталістичні платформи, наприклад, або на певні уряди.

Аудиторія стала практично товаром, і можна сказати, що сьогодні кібервійна ведеться за захоплення великих аудиторій. Це роблять корпорації, наприклад, Фейсбук, це роблять держави. І ми спостерігаємо дуже цікаве явище, яке дехто ідентифікує як фрагментацію інтернету, наскільки уважні стали уряди різних країн до того, де знаходяться сервери певних компаній.

Ми пам’ятаємо, що кілька років тому Росія хотіла, щоб Google будував свої сервери і тримав технології саме на їхній території тому, що тоді б вони мали доступ до цих даних. Дуже сильно відгороджений Китай. Ми бачимо таку «феодалізацію кіберпростору», коли аудиторії стають дуже поділеними, і ми вже не є глобальною аудиторією. Дуже цікаве питання, наприклад, ми в Україні є чиєю аудиторією? Хто наш кіберфеодал сьогодні?

Як ти думаєш?

Я думаю, що їх кілька. Це залежить від того, які преференції ми надаємо соціальним мережам, якими користуємось. Зрозуміло, що наші дані є певною власністю Сполучених Штатів або таких корпорацій, як Фейсбук, значною мірою Росії і так далі.

Ми існуємо завдяки вам! Підтримайте незалежну журналістику – фондуйте нам на Спільнокошті та долучайтеся до спільноти Друзів hromadske.

Чи буде аргументом те, що блокування в Україні російських соціальних мереж є елементом захисту в цій кібервійні?

Звичайно, ні, адже ми знаємо, скільки є способів зламати ці блокування. Ми бачимо, що український уряд так, дуже наївно, пробує долучитись до цього глобального перерозподілу феодальних шматочків. Нічого він з цього не отримає тому, що для цього потрібно мати сервери, дані, але от трішечки коригувати — як, коли і куди проходить інформація, кому вона стає доступною, він намагається, всі уряди будуть намагатися робити саме це.

І тому — чи справді інтернет залишиться фрагментованим, і чи можливий новий інтернет, не капіталістичний? Інтернет, який насправді буде загальним спеціальним технічним ресурсом, і ніхто не буде на цьому заробляти. Це от велика проблема, велике питання і надія, що щось таке може бути створене.

Ви також пишете про дуже конкретні речі, які пов’язані з війною напряму, тою війною, яку ми уявляємо. І ви говорите про гібридну ескалацію чи термоядерну кібервійну. Що це? Це про якесь таке далеке майбутнє?

Ні, ми пишемо про речі, які вже відбуваються, і одна з дискусій в цій книжці саме про цю гібридність. Останніми роками ми часто чуємо в Україні про гібридність, ніби це щось нове, але це дуже старе поняття, і можна сказати, що жодна війна не була не гібридною.

Гібридність властива війнам, і кожна нова війна, можливо, видається гібридною тому, що вона більш технологічна, ніж попередня. Ми ж говоримо про те, що війна розсіяна сьогодні у світі. Поля бою, де відбуваються реальні військові дії, де проливається кров і гинуть люди, виникають в одних частинах світу, але певні кіберподії, управління мережами, створення дезінформації відбувається скрізь.

Ми хочемо показати, що між усіма цими розрізненими явищами, які мають різні причини, обставини, структуру, є зв’язок, і вони використовуються з певних причин. Це і є гібридність, але вона не стосується окремої території, це є розсіяна війна, що розповсюджена по всьому світу, як розповсюджені мережі.

Але є фізичні загрози, коли одна держава може вимкнути світло, вчинити атаку на електромережу. Наскільки це є реальністю сьогодні?

Це наша реальність. У 2015 році було зроблено DDOS-атаку на Прикарпатське обленерго, в результаті багато українських населених пунктів залишились без електроенергії. Жителям здалося, що просто вимкнули світло, оскільки це траплялося раніше. Лише окремі спеціалісти зрозуміли, що це була кібератака. Дуже типова річ для кібервійни сьогодні — це те, що деякі речі не розпізнаються як щось агресивне, мілітаристичне, і неможливо розпізнати, хто це зробив.

Думаю, українського глядача, насамперед, цікавить пряма загроза, яка йде від країни, з якою в України війна. Чи зрозуміло, які зараз нові тенденції, нові технології використовує Росія в цій кібервійні?

Ми спостерігаємо з оцим мікротагретуванням, що, звісно, всі країни усвідомили, що це потрібно робити. Очевидно, в кожній країні це буде використовуватись з якимись нюансами, але мені здається, що ми виходимо на абсолютно новий рівень дезінформування, рівень, коли дезінформація вже буде не мемом, не якоюсь абсурдністю, не чимось болючим, вона буде невидимою. Саме в цьому проблема цього мікротаргетування. Коли хтось не знає і не помічає, де саме дезінформація, її неможливо відкоментувати, до неї неможливо критично поставитись.

Ми звикли до того, що термін «фейкові новини» виник, зокрема, під час російської агресії в Україні. Але ви даєте їм іншу характеристику.

Проблема в тому, що система медіа є корпоративна, що знову повертає нас до капіталізму. Коли хтось надто засмучений сьогодні тому, що існують фейкові новини і що вони стали такою величезною проблемою для всіх, я кажу, що гештальт для фейкової новини — це реклама, це рекламне повідомлення. Колись давно, сто років тому, ми всі погодились, що реклама — це окей. А реклама і є ця напівправда і обман.

Ми погодились бути постійно суб’єктами цього обману реклами і, фактично, це наше окей для того, щоби ця комерційна реклама перетворилася в рекламу політичну. Нам потрібно переглядати структуру капіталістичних відносин, і десь там є рішення для цих проблем.

Які б це могли бути рішення? Як ми маємо поводитись чи до яких загроз бути готовими? Де треба захищатися і бути дуже обережними?

Це одне з питань, на яке ми намагаємось відповісти. Колись користувач технологій мав якісь навички і розуміння технологій, якими він користується, але сьогодні чим менше хтось розуміє технології, які використовує, тим більш ідеальним користувачем він є. І мені здається, потрібно критично ставитись до того, що означає бути користувачем соціальних мереж, розуміти, хто і як на тобі заробляє, хто використовує твої емоції і що це взагалі означає.

Вочевидь, нам потрібно вводити певні курси, наприклад, більше говорити про те, хто ці технологічні компанії, які складають величезну частину нашого життя. Звичайно, потрібно розуміти, наскільки кожен з нас залежний від технологій. Ми бачимо, що сьогодні всі платформи оперують поняттям відкритості і прозорості. Це не для нас прозорість, адже кому потрібно бути непрозорим, завжди залишиться непрозорим.

Ми дуже мало знаємо про Марка Цукерберга, де він живе і як він живе. Ми дуже мало знали про Стіва Джобса. Проте ми знали, що керівники і творці цих великих компаній і технологій, зазвичай, мали надзвичайно суворі правила в своїх власних родинах і не дозволяли своїм дітям залежати від тих технологій, над якими вони працювали.

Деякі дослідники пишуть про створення шуму, і це теж одна з відповідей до прозорості. Замість того, щоби дуже конкретизувати і постійно виглядати дуже правдиво у своєму профайлі, можливо, треба навпаки — бути таким собі трікстером (з англ. trickster — шахрай) і дурити тих, хто хоче за нами стежити. В цьому, звісно, є свій ризик, адже хтось може використати цю інформацію проти нас, але в певних ситуаціях створення шуму — теж корисна тактика, яка заважатиме певному впливу на користувача.