«Попри рабський лад у колгоспах й усі промивки мізків, ми змогли вирости українцями»
Їй 93, вона живе в селі Дубриничі на Закарпатті. Звідси до її рідних Ярмолинців на Хмельниччині — сотні кілометрів. Саме там Ольгу Підгородську застала Друга світова, жінка досі пам’ятає її в деталях.
Вражає, що ті деталі 40-х років дуже схожі з сучасними: діти й жінки, що ховаються від обстрілів по льохах, гул літаків над головами, вирва від бомби на городі й така сама майже магічна віра в перемогу.
А тоді все життя — наївна віра, що ти живеш разом з найкращими у світі радянськими людьми в найкращій у світі країні...
«Як же вони нам задурили мізки, що ми все життя в це вірили!» — зітхає пані Ольга.
«Дай кота погрітися»
Жінка протягом всього життя працювала завучем в дубриницькій школі на Закарпатті. Приїхала сюди 70 років тому за розподілом — у Радянському Союзі практикували таке перемішування жителів регіонів, коли вчителів, медиків, інженерів направляли за держзамовленням працювати за сотні або й тисячі кілометрів від дому.
«Я мала диплом вчителя математики, вчилася в Кам’янці-Подільському. Мене направили в Ужгород з тим розрахунком, що працюватиму там і вчитимуся в музичному училищі. Я співала в інституті, викладачі казали, що не можна закопувати талант в землю.
Ми приїхали сюди групою з понад десяти людей. Усім місце знайшлося, а моє було зайняте якимсь інспектором. За три дні мені запропонували йти в Дубриничі. Показали точку на карті, кажуть, що то ж близько до Ужгорода: 30 км всього, залізниця і центральна дорога. Так і пішла. Через рік вийшла тут заміж та й залишилася».
Коли Ольга приїхала на Закарпаття, їй було 23 роки. Другу світову пам'ятає добре, бо на момент початку їй було майже 11. Тоді вона з сім’єю жила в Ярмолинцях — райцентрі біля Хмельницького.
«У нас в сім’ї було п’ятеро дітей. Мама й тато працювали в колгоспі. Мама вночі пекла хліб та пиріжки й продавала на базарі, він від нас був за 10 хв ходу. Тато був шевцем і лагодив людям взуття, а ще хлопів і брив, і стриг — то цей підробіток мамин і татів ціле життя нас рятував».
Пані Ольга каже про свою сім’ю, що «не бідували, не голодували, але ніколи не розкошували в достатку». Пам’ятає, що в хаті було дуже холодно і вони з братом та сестрою вночі по черзі брали собі на груди кота, щоб погрітися.
«Коли ми часом казали мамі, що голодні, вона одразу обривала: “То не голод, ви не знаєте, що таке голод!” Розказувала, що коїлося в 33-му, коли в село приходило багато людей просити їжі з інших сіл та міст України. З їхніх переказів ми й знали про трагедію Голодомору».
Пам'ятає жінка й родинну історію про Першу світову — у тій війні воював її батько Федір Лис. Він був у полоні в австрійському таборі понад чотири роки. Згодом онука Ольги Аліса знайде місто та документи про той табір військовополонених.
Батько, каже жінка, з полону повернувся майстром на всі руки: і цеглу вмів робити, і на техніці різній працювати, і чоботи шити, і стригти/брити. Зізнався сім’ї, що мав там іншу жінку. Може, й дітей мав, каже Ольга, але можливих братів чи сестер ніколи не шукала.
«Мама, коли почула, що я тут, на Закарпатті, заміж виходжу, то проти була. Просила не виходити за чоловіка “з тих австріяків”. Але я з чоловіком прожила 54 роки й 50 днів. Він помер у 2016 році, відтоді я сама».
Дев’ять хлібів і закопані грамоти
Жінка пригадує, що її батьки з першого дня були в колгоспі.Перед тим, як його зробили, у селі «розкуркулили» кількох людей.Їх вивезли в Сибір, а решта після того боялася, тому і йшла в колгосп.
«400 трудоднів на рік треба було заробити, заплатити податки на хату, землю й сад. Я не пам'ятаю, аби мама колись відпочивала чи спала. Вона була ланковою в колгоспі. Зранку, перед тим як іти на поле, мама щодня пекла 9 хлібів. Вісім продавала на базарі, а буханку нам лишала на всіх п’ятьох в хаті — ми то і їли цілий день, з молоком. Ще суп якийсь варила.
Делікатесів не було. Цукерки, пам’ятаю, можна було купити в єврея. Але копійок на них у нас не було. Якось хіба моя бабуня дала мені 5 копійок, бо я написала їй своє ім'я — Оля».
Натомістьмама ніколи грошей не давала і цукерок не купувала як похвалу, хоча до війни дівчинказакінчила три класи з похвальними грамотами.
«А от коли почалася окупація, мама ті грамоти (і мої, і свої, бо їй в колгоспі теж давали) закопала на городі, бо там були зображення Леніна й Сталіна. Люди в селі говорили, що німці за то стрілятимуть. Боялася. А коли вже війна кінчилася, то так вона ті грамоти в садку ніколи й не знайшла».
Перший день війни й «Отче наш» у сусідському льоху
Ольга Федорівна в деталях пам'ятає перший день «вітчизняної», як вчили її казати, війни у червені 1941-го.
«Від нас за три кілометри було військове містечко. Тієї ночі ми всі прокинулися від того, що навколо все гуло. Летіли літаки бомбити і те військове містечко, і Київ. Люди повиходили з хат, а вже на ранок через радіоточку в центрі говорили: почалася війна.
Казали забити вікна та двері, вночі не світити світло і ховатися в погребах. Ми підвалу не мали вдома, то мама нас водила в льох до сусідів. Там збиралася вся вулиця. Повний льох був жінок і дітей. Усі молилися. Наші мами знали, як молитися, а ми ж ні, нас того вже не вчили. У тому льоху я навчилася “Отче наш”. Пам’ятаю, що було дуже страшно, ми всі плакали й тулилися коло мами».
Пригадує жінка й чутку, яка гуляла тоді в селі, що як прийдуть, то стрілятимуть нехрещених українців.
«За совєцької влади дітей же в селі не хрестили, бо церкву на той час вже розвалили, а попа репресували. Мама щовечора плакала, мовляв, що ж тепер буде, Олю й Толю (нас менших з братом, бо старші були хрещені) розстріляють. То десь знайшли вони попа, тато привіз його до хати, нас іще з іншими сусідськими дітьми зібрали, вишикували й так похрестили. Тоді вже мама перестала плакати».
Невдовзі німці таки з’явилися в селі й почали розквартировувати солдатів та офіцерів.
«Наша хата цегляна була, то в нас поселили офіцера. Нам сказали звільнити місце і відійти на половину хати, а там, де раніше ми жили, поселився німець. Він був вихований, не грубив ніколи. З німцями до нас прийшла цивілізація — вони поставили фільтр на колодязь. Той колодязь охороняв черговий — молодий солдатик, то ми, діти, з ним дражнилися: він нам кричав “Сталін капут”, а ми йому з-за тину “Гітлер капут”».
Усе інше, каже жінка, було, як і до війни: люди ходили в колгосп працювати.
«Голова колгоспу сказав робочим: “Що бачите — то крадіть”. Так люди й робили. Його потім викликали в гестапо, побили пальці молотком. Але жити за німців стало легше: людям дали по гектару землі, могли завести худобу, бо ж було чим годувати».
Перед відступом німці навозили в ліс багато снарядів і пороху і підривали усе.
«Порох згорів не весь, люди збирали й несли його додому. То після відступу було в нас в селі ще й таке, що кілька разів хати горіли, та й одній дівчині обпалило руку, а другій — лице. А хлопці на тому місці в лісі знайшли гранату, то підірвалися — одному відірвало руку, а іншому влучило в живіт».
«Прийшли “наші” й першим ділом зачистили все зерно в селі»
День перемоги жінка теж пам’ятає добре.
«Тоді видався дуже холодний травень, я до школи збиралася вранці, а подружка прибігла та до мене: “Оля, Оля, сьогодні школи не буде — свято, війна закінчилася!” А тоді парад в центрі міста, і ми дерли горло, кричали: “Ура!”».
Хоча коли знову прийшла радянська влада, то першим ділом зачистили в кожного вдома всю пшеницю.
«Той рік треба було сіяти колгоспне поле своїм зерном. То й сіяли. Вони з хати в хату — все забрали до зернинки. Хтось давав добровільно, але в більшості були обшуки. А техніки ж не було, орати нічим. То наказали людям корови запрягати. Моя мама тоді із сусідкою орали, а худоба яка, коли вона тільки солому їла? То мама й тітка впрягалися по боках та й так тоді орали колгоспне поле.
Мама наша казала: “Буду землю гризти, а жодна моя дитина не піде в колгосп!” Троє з нас врешті здобули вищу освіту, а двоє — неповну вищу».
«Ти мені цю землю давав?»
«Уранці 24 лютого прийшла молодша внучка і каже: “Бабуню, почалася війна”. Я кажу: “Вона давно вже йде, ще з 14-го року”. —“Та що тобі є: війна почалася настояща!” Я скам’яніла: як то може бути, щоб знову бомбили наші міста?» — пригадує пані Ольга перший день повномасштабної війни.
Нині в хаті жінки постійно ввімкнений телевізор: старенька слухає новини та радіо. Каже, слухає весь день і плаче.
«Я не годна собі уявити тепер, як то вони спеціально б'ють по людях, по містах, по хатах. Як то може одна людина мільйонам розказувати, що ти от так маєш робити, як я кажу, а не так, як ти хочеш. Я тут живу, а він тут на мене кидає бомбу: за що? Ти мені ту землю давав? Ти мене годував? Я в тебе щось прошу? А ти там сидиш і командуєш: знищити», — жінка не стримує емоцій.
Попри все, вона не втрачає віри в перемогу. Каже, що чекає на неї ще більше, ніж тоді, в дитинстві.
«Ми з братами й сестрами змогли вирости українцями, попри рабський лад у колгоспах, попри війну, навіть попри усі ті промивки мізків, які комуністи влаштовували десятиліттями. Ця віра в Україну лишилася і нині дає сили зрозуміти — хто насправді ворог, і підтримувати тих, хто з ним бореться».
Цей текст є частиною спецпроєкту «Діти війни», у якому ми розповідаємо історії українців, що стали свідками Другої світової війни чи її наслідків у дитинстві, а тепер переживають іще одну трагедію вже у літньому віці.
Публікація створена в межах проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.
Авторка: Тетяна Когутич