Потяг «Покровськ — якесь нове життя»
Автомобіль волонтерів звертає у приватний сектор Слов’янська. У більшості будинків на околицях уже ніхто не живе. Навігатор нарешті знаходить потрібну хату. Звідси «Восток SOS» має забрати чоловіка, якого вивезуть у межах обов’язкової евакуації з Донеччини. Волонтер Сергій Рожок крізь високий бур’ян пробирається до входу цегляного занедбаного будинку. На вхідних дверях із внутрішнього боку висить біла фіранка в дірках, а у кімнаті безлад.
Важко розпізнати, що тут є хтось живий. Але все-таки є — під величезною ковдрою в ліжко втиснулося худе тіло, і лише голос видає, де голова. Від старого залишилися шкіра, кістки, сива борода і довгі нігті, які невідомо скільки не обрізали. Чоловіка звати Микола. На запитання про те, коли востаннє їв, пан Микола відповідає: «Здається, ще вчора».
«Нікого немає з сусідів, ніхто за вами не приглядає?» — допитується у старенького волонтер «Восток SOS» Сергій Рожок. Літній чоловік каже, що приходить сусідка Настя. Дівчинці 14 років. Вона забігає і під час нашого візиту — допомагає сусідові зібратися. А тим часом розповідає, що він не хотів виїжджати з родичами, хоч ті й умовляли. Тому залишився сам.
У хаті такий сморід, що вдруге досередини я вже зайти не можу. До горла підступає нудота.
«Війна — це кров і сцяки», — каже водій Саня, який чекає на вулиці біля будинку. Запитую, чи бувало таке, що вони приїжджали на евакуацію і знаходили людину вже мертвою. «Ні, такого не було. Траплялося, хлопці привозили, а медики вже не відпускали далі. На днях везли бабульку з дідулькою на поїзд. Бабульку повантажили, а дід уже зовсім поганий. Скора сказала, що не витримає дороги. Йому лишилися лічені години».
Поки Сергій намагається допомогти пану Миколі помитись і зібратися, приїжджає третій волонтер «Восток SOS» Влад. Він привозить літню жінку з Миколаївки — села, що дуже близько до передової. Пані смиренно чекає на задньому сидінні легкового автомобіля. На ній коричнева безрукавка та біла хустка з візерунком.
«Ще не помираю», — відповідає на запитання про самопочуття. Такий він, прифронтовий гумор.
Це вже третя війна на її віку, каже Ніна Павлівна. Ще пам'ятає Другу світову, 2014-й, і тепер от знову в Миколаївці гучно. Родині довелося вмовляти її, щоб усе-таки погодилася на евакуацію.
«Дочка дуже переживала за мене. Тільки договоре — вроді соглашаюся, а дєло до шляпи — не хачу, не поїду. Ну, а це вже кажу — ладно, поїду».
Тепер Ніна Павлівна дуже рада, що виїхала. У неї таке враження, що «десь на курорті», «в гості на природу» їде.
«Так спокойно-спокойно», — додає жінка.
Сьогодні у Слов'янську справді порівняно спокійно. Лише десь віддалік артилерія нагадує про війну.
Тим часом Сергій і Влад попід руки намагаються довести літнього Миколу до машини. Він витримує кілька секунд і просить зупинитися. На вулиці під денним сонцем його худорлявість ще більше випікає очі.
«Давай, дядь Коля, останні зусилля. В машині приляжеш», — Сергій підтримує старенького словами й руками і веде до автомобіля крізь високе бадилля, що окупувало некошене подвір'я.
Пана Миколу кладуть на заднє сидіння буса і пристібають паском безпеки. Так він і лежатиме до Покровська. Ніна Павлівна сідає позаду, і автомобілі «Восток SOS» вирушають іще по одну родину.
«Бояться, що будуть покинуті»
З 24 лютого «Восток SOS» евакуював майже 2 тисячі людей, яким тяжко виїхати самим. Сергій Рожок розповідає: коли почалася велика війна, він саме був у Кремінній Луганської області. Приїхав на вихідні з Харкова, де займався покриванням дахів.
Він, як і Саня, вивіз родину до Дніпра і разом з товаришами почав допомагати людям виїжджати своїми автівками, а потім уже приєднався до благодійного фонду «Восток SOS». З березня Сергій постійно у прифронтових містах на евакуації. Каже, що найскладніше йому бачити родини з дітьми, які лишаються у небезпечних містах.
«Не так вони чекають росію, як не хочуть покидати домівки, майно, — пояснює Сергій мотивацію тих, хто відмовляється евакуюватися. — Дуже бояться того, що не знають, куди їдуть, де будуть жити, на які гроші. Бояться невідомості. Бояться, що будуть покинуті».
Сам Сергій каже, що планує займатися евакуацією, скільки буде потрібно: «Сидіти й нічого не робити набагато важче. Коли ти щось робиш, зайнятий, при ділі — це набагато простіше, ніж сидіти і тільки думати».
Під звук сирени автомобілі волонтерів паркуються в одному з дворів Краматорська. Звідси мають забрати родину Маргарити Лукоянової. Її син, 13-річний Рудольф, сидить на візку в під'їзді й тримає на руках кота. Сама Маргарита та її бабуся подають сумки волонтерам, а ті поспіхом складають їх до буса.
«Він сам. Він ходить», — каже Маргарита, коли Сергій береться за візок Рудольфа. Хлопець у листопаді впав і поламав ноги. Зараз потроху ходить сам і недовго може стояти. Маргарита і Рудольф виходять на вулицю, а Сергій складає візок і вантажить до машини. Жінка не стримується і починає плакати.
«Нормально держалась, а тепер… не можна», — ніжно обіймає її Рудольф.
Трішки заспокоївшись, Маргарита йде з волонтерами забирати матір — вона неходяча. Її у простирадлі зносять сходами й розміщують у легковому автомобілі.
Коли всі сьогоднішні пасажири на місці, обидва автомобілі «Восток SOS» вирушають до Покровська. Ще з 15-ої години тамтешній вокзал перетворюються на великий гучний мурашник: між вагонами бігають люди, їхні собаки і волочаться сумки. Кожного дня звідси виїжджає евакуаційний потяг до Львова, парними числами — ще й до Кропивницького.
Щодня з вокзалу Покровська евакуюються понад 500 людей. Нині це єдине місто Донеччини, звідки ще їздить потяг. За даними ДСНС, з початку повномасштабного вторгнення з Донеччини загалом виїхали понад 300 тисяч людей.
Рятувальники, поліцейські та волонтери намагаються опанувати хаос — показують людям, де які вагони, адже кожен із них прямує до певного міста. Так, кропивницькі вагони у Дніпрі відчіпляють від потяга, і вони їдуть до центру Кіровоградщини.
Першими до поїзда волонтери заносять неходячих. Їх розміщують в окремому вагоні, де також їде медичний персонал. Саме до цього вагона волонтери «Восток SOS» заносять пана Миколу. Він прямуватиме до Дніпра, де його зустріне племінниця.
Ніна Павлівна та родина Маргарити — у вагонах, що їдуть до Кропивницького. Пані Ніну мають забрати родичі, а Маргарита поселиться у притулку, який надасть місцева влада.
«Це дуже страшно — покинути свій дім»
Як розповідають волонтери, що ближче фронт, то активніше місцеві виїжджають. Найбільше зараз евакуюються з Бахмута — найскладнішої ділянки фронту. В одному купе сидять 82-річна Марія Гончарова та 47-річна Олена Легка. Саме тут, у потязі, вони познайомились, хоча обидві з Бахмута.
Оленина зелена літня сукня підкреслює колір її очей. Ще зранку ці очі були на мокрому місці.
«Не хотіли їхати, наплакалися сьогодні. Дуже не хочеться покидати свій дім. Ми там усе життя прожили. Це дуже страшно — покинути свій дім».
Олена довго не могла наважитись на евакуацію, але останнім часом ставало дедалі складніше.
«Вони (росіяни — ред.) бомблять уночі, коли люди сплять. О 4 ранку здебільшого. Біля нашої п’ятиповерхівки дуже багато снарядів розірвалося. У нас обірваний балкон, вибиті всі вікна. Уже дійшло до того, що ми ховалися в підвалі й заходили у квартири тільки поїсти. І те швидко, тому що дуже страшно. Летять осколки, можуть покалічити. Руки, ноги відриває людям», — розповідає Олена.
У її під‘їзді на 20 квартир залишилася тільки пара пенсіонерів. Коли до бомбардувань на околицях міста додалася стрілянина з автоматів, через страх опинитися в окупації Олена вирішила виїжджати. Вона хоче жити у містах під українським прапором. Сподівається перезимувати в безпеці, а навесні повернутися до Бахмута, адже опалення на Донеччині не буде.
«Нам пообіцяли, що дадуть житло. Хай не таке, як наш дім. Може, я житиму в кімнаті з іншими людьми, але в нас це житло буде. Матимемо де перезимувати, і вдячні за це. Ми сподіваємося, що війна невдовзі закінчиться».
Якесь нове життя
Евакуаційний потяг до Кропивницького прибуває о четвертій ранку. На пероні чекають «швидкі». За кілька днів обов’язкової евакуації місцева влада вже так налагодила процес, що за годину встигає прийняти всіх переселенців і відвезти до притулків. На вокзалі чергують представники обладміністрації, ДСНС, поліція та волонтери. Рятувальники розливають гарячий чай і каву новим переселенцям.
Тут облаштували три намети. У першому переселенці одразу отримують фінансову допомогу, у другому можна перепочити, у третьому — поспілкуватися із психологом. Навпроти наметів чекають шкільні автобуси, які приїхали з тих громад, які приймуть до себе людей. Маломобільних розвозитимуть «швидкі». Серед них і родина Лукоянових.
«Страшно, — визираючи зі “швидкої”, каже Маргарита. — Нам дали вибір. Але ж я міст не знаю. Їдемо в якусь Компаніївку».
Працівники швидкої допомоги поспішно зачиняють дверцята, і за хвилину машина зникає з вокзалу, везучи родину Лукоянових у якесь нове життя.