Позбуваємося бар'єрів: як взаємодіяти з людьми з інвалідністю
В Україні налічується близько 2,7 млн людей з інвалідністю — це дані Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю за 2021 рік. Але з початком повномасштабної війни їхня кількість стрімко збільшується, адже внаслідок російської агресії як захисники та захисниці, так і цивільні мешканці зазнають тяжких травм. Тому тема інклюзивності та безбар’єрності набуває дедалі більшої важливості: суспільство має забезпечити кожній людині можливість вести повноцінне життя без перешкод.
hromadske розповідає, з якими бар’єрами та стереотипами стикаються люди з інвалідністю, що ускладнює їхню адаптацію в суспільстві, а також як побудувати взаємодію, щоб у разі потреби допомогти людині й не принизити її гідність. Матеріал виходить за підтримки компанії Uklon, яка спільно з Mastercard та MacPaw запустила новий клас авто для людей з інвалідністю.
Інвалідність — це не особливі потреби, а бар'єри в оточенні
Інвалідність — це поняття, яке еволюціонує. В українському законодавстві й досі можна зустріти слово «інвалід», а ЗМІ подекуди пишуть про людей з «особливими потребами». Але ці терміни є некоректними, адже вони фокусуються на тому, ніби з людиною щось не так.
«Інвалідність — це не про факти порушення здоров’я і точно не про користування візком. Це взагалі не про мене як особистість, а про бар'єри, які є в оточенні. Наприклад, коли я не можу потрапити до будівлі, бо немає пандуса. Але якщо пандус є і я можу вільно пересуватися, тоді про інвалідність не йдеться», — пояснює Уляна Пчолкіна, громадська діячка та лідерка ГО «Група активної реабілітації», яка працює з людьми з інвалідністю.
Вона наголошує: інвалідність не є «особливою потребою». Особливою потребою може бути відпустка двічі на рік і дорогі парфуми, але не пандус і низькопідлоговий тролейбус. Так само некоректно говорити про людей «з обмеженими можливостями», адже в усіх людей можливості обмежені, наприклад, ніхто без підготовки не пробіжить марафон.
«Люди з інвалідністю — це невіддільна частина суспільства. Але чимало людей зачиняються вдома, адже стикаються з безліччю викликів у місті: від ям на тротуарі до неможливості потрапити у вбиральню. Тож завдання держави — створити умови, рівні для всіх», — наголошує Уляна.
Саме за таким принципом будують інклюзивність у передових країнах світу. Наприклад, якщо в Україні на ринку праці залучені 37% людей з інвалідністю, то в ЄС цей показник становить у середньому 57%. У США, Канаді, Великобританії та країнах Скандинавії особливе значення приділяють безбар’єрному оснащенню робочих місць. Адже коли людина з інвалідністю отримує змогу не залежати від утримання державою та працювати, то й інвестиції повертаються у бюджет як податки.
Чим небезпечна жалість та гіперопіка
Часто людей з інвалідністю або жаліють, або надміру героїзують.Проте насправді вони потребують того, що й решта суспільства, — базової поваги та рівних можливостей. Якщо жаліти людину через те, що вона не бачить, не чує або користується колісним кріслом, ми жодним чином їй не допоможемо.
«Жалістю ми лише заганяємо людину у відчуття, що вона нещасна і перебуває в безвихідному становищі. А вдаючись до гіперопіки, не даємо людині шансу розвиватися й ухвалювати рішення самостійно», — пояснює Уляна.
Дівчина пригадує кілька випадків, коли просто стояла на вулиці зі стаканчиком кави, а люди кинули туди дріб’язок. Для неї це звичайні курйози. Однак вони свідчать про зріз суспільства і підсвічують стереотипне сприйняття людей з інвалідністю як жертв, які неспроможні про себе піклуватися.
А втім, багато залежить і від того, як людина з інвалідністю ставиться сама до себе. Уляна пригадує, що потрапила в аварію і зазнала травми хребта у 21 рік, але зуміла прийняти це та продовжила жити далі. Вона завдячує інструкторам із табору активної реабілітації, які самі мали подібні травми та навчили жити з цим.
«Зрозуміла, що передусім я — Уляна, а потім — людина з інвалідністю. Моя травма не визначає мене як особистість. Якби я фокусувалася на тому, що я не можу ходити і здійснити свою мрію — стати акторкою, то була б нещасною. Але насправді коляска у мене нічого не забрала, я можу все», — ділиться активістка.
Люди з інвалідністю справді стикаються з більшою кількістю бар’єрів, ніж інші. Попри це, вони можуть вести активне та насичене життя.
Уляна зробила кар’єру як телеведуча новин і професійна каратистка, а в її планах — усе ж вийти на сцену театру. Життя дівчини не обертається навколо інвалідності. Так само й інші люди з інвалідністю не повинні ставати жертвами стереотипів, мовляв, вони обов’язково нещасні, неспроможні або навпаки — мужні герої, які борються зі своїми порушеннями.
«Якщо хтось думає, що я — переможець тільки тому, що сама ходжу по хліб, то транслює на мене якесь своє уявлення. Я не ставлю перед собою завдання когось надихати, а просто живу своє життя. Проте усвідомлюю, що для людей, які мають травми спинного мозку, я можу стати натхненням жити максимально незалежно», — ділиться активістка.
Як допомогти людині з інвалідністю
Єдиний спосіб зрозуміти, чи потрібна допомога людині з інвалідністю, — запитати в неї. Уляна не рекомендує просто так підходити на вулиці до людей на кріслах колісних або, наприклад, до незрячих і нав’язувати допомогу. Але якщо ви бачите, що людина розгублено оглядається навкруги, тоді буде гарним тоном запитати: «Чи можу я вам допомогти?»
«Якщо людина відмовляється, не варто наполягати. І тим паче не можна без попередньої згоди підходити та штовхати коляску або тягнути за собою незрячу людину — спочатку слід обговорити ваші дії та отримати згоду на допомогу», — наголошує лідерка «Групи активної реабілітації».
У низькопідлоговому громадському транспорті в обов’язки водія входить опустити рампу, завести людину на колісному кріслі, а потім допомогти вийти. Хоча часто з цим допомагають інші пасажири. А втім, такий транспорт ходить не всюди, тому люди з інвалідністю користуються таксі.
Уляна розповідає, що не з будь-якою коляскою можна переміщатися на авто. Електричні та кімнатні крісла колісні — важкі та габаритні, тому просто не помістяться в легкову автівку у складеному вигляді. Натомість коляски активного типу — легкі та зручні, їх можна швидко збирати й розбирати.
Чи потрібно допомагати людині з інвалідністю сідати в авто, залежить від її фізичного стану. Наприклад, Уляна сама пересідає з коляски у таксі, а водія просить тільки розібрати крісло та скласти його в багажник. Але іноді потрібно допомогти пересадити пасажира — він сам підкаже, як це зробити.
Поїздка у таксі: що може піти не так
Богдан працює водієм Uklon близько двох років і неодноразово возив людей з інвалідністю. Каже, що складнощів у взаємодії не виникало.
«Для мене немає різниці, чи має пасажир інвалідність, чи користується коляскою. Я просто везу його з точки А в точку Б. Іноді чув історії, що людині відмовляли інші водії — напевно, хвилювалися, що коляска не поміститься в машину чи забруднить салон. Але крісло зазвичай можна скласти, і проблеми зникають», — розповідає він.
В Уляни також були випадки, коли водій приїжджав, бачив, що вона на колісному кріслі, і просто скасовував замовлення. Але, за її словами, таке трапляється нечасто. У 90% випадків із водіями щастить. Наприклад, таксист допомагає з сумками або навіть проводить до самої квартири, хоча це не входить у його обов’язки.
«Водіям не варто боятися взаємодії з людиною з інвалідністю. Наприклад, якщо не знаєте, як розібрати крісло колісне — просто спитайте пасажира. А от від особистих питань про травму чи діагноз краще утриматися», — зауважує Уляна.
Людина з інвалідністю може бути не тільки пасажиром, а й водієм таксі. Сергій Лукаш має порушення слуху і з 2016 року працює в Uklon. Він розповідає, що спочатку хвилювався щодо спілкування з клієнтами, але потім зрозумів, що завдяки мобільному застосунку це нескладно. Там вказано, звідки забирати пасажира й куди везти, тож можна працювати без слів.
«Я жестом показую пасажирам, що не чую. Якщо людина хоче щось мені сказати, наприклад, щоб я ввімкнув радіо, то пише через додаток. Відсутність слуху не заважає роботі водія, адже тут головне — мати зір. Я не почуваюся людиною з інвалідністю — я такий же, як і ті, хто чує», — ділиться Сергій.
Навіщо потрібні інклюзивні автівки
У 2023 році Uklon разом із Mastercard та MacPaw запустив інклюзивний клас автівок. Вони призначені спеціально для людей, які користуються кріслом колісним. У ці адаптовані машини може заїхати колісне крісло будь-яких габаритів, його не потрібно розбирати, а людині — пересідати.
«Авто обладнані пандусом, мені достатньо просто натиснути кнопку та заїхати в салон. Крім того, ці машини просторі — ми можемо розміститися удвох із чоловіком, який теж користується коляскою», — розповідає Уляна.
За її словами, завдяки таким адаптованим таксі можна не витрачати час на те, щоб розбирати і збирати коляску. Також не потрібно зайвий раз просити водія про допомогу. Натомість людина з інвалідністю отримує зручний сервіс, завдяки якому переміщення містом стають швидшими та комфортнішими.
Раніше в Україні машини такого типу були доступні лише в соціальних послугах. Uklon став першопрохідцем серед онлайн-сервісів виклику авто, який впровадив такі послуги. Наразі новий клас авто доступний жителям Києва та передмістя, але надалі планується розширення географії.
«Нарешті ми в Україні можемо говорити про послуги й сервіси, які стають інклюзивними та безбар’єрними для всіх громадян. Я бачила адаптовані таксі у Нью-Йорку ще 10 років тому — і рада, що тепер вони є в нас. Uklon задає позитивну тенденцію для ринку пасажирських перевезень. Сподіваюся, що таких автівок ставатиме більше», — підсумовує Уляна.
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Uklon.
Над матеріалом працювали: журналістка Валентина Шимкович, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативний продюсер Олексій Хорошенький.