«Привезла дівчатам гумпакети — і в родильну кімнату». Волонтерка з Херсонщини, яка народила в окупації

«Ми були у ступорі, наче життя стало на паузу». Початок окупації

Мія працювала в містечку неподалік рідного села, а дізнавшись, що при надії, поїхала до батьків — розповісти цю радісну новину. Планувала повернутися в місто (не розкриваємо його назву з міркувань безпеки) — до чоловіка й на роботу — 1 березня, але 24 лютого о 04:20 усе пішло шкереберть.

«Спочатку я подумала, що це сон, і хотіла продовжити спати, але мені зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна, і в них пожежа в районі військової частини», — розповідає Мія.

Її мама не вірила: запевняла себе, що то навчання. Ставало гучніше. Сім’я пішла до маминої знайомої в підвал.

«Ми думали, що це кінець. Коли ми вийшли, бачили, як наші українські солдати їхали назустріч росіянам. Через годину вони повернулися і вже їхали в бік Запоріжжя. А ще за годину нашими вулицями вже блукали ворожі танки й машини…», — пригадує дівчина.

Родина опинилася відрізаною від міста, де були чоловік Мії та його батьки. Одна частина сім'ї не знала, чи жива інша. Більш-менш стабільний зв’язок з’явився аж улітку, коли окупанти видавали сім-картки під паспортні дані. До того з родичами Мія могла зв’язуватися лише зрідка.

А в перші дні вторгнення взагалі не знала, що з рідними: «Нас ніби відрізали від чогось. Стало страшно. Понад два місяці ми просто не розуміли, що відбувається. Щодня були напоготові спускатися в підвал. Банкомати й магазини люди спустошили ще до початку березня. Почалася масова паніка. Я б не сказала, що ми всі плакали. Просто були у ступорі, наче життя стало на паузу».

Мія запам’ятала, як лишилися два магазини, що відпускали продукти то в борг, то безоплатно, якщо в людей не було готівки чи грошей узагалі. І вона з шостої ранку вистояла в черзі й отримала пів буханки хліба.

«Я пам’ятаю, як прийшла додому, у нас іще пів пачки майонезу лишалось. Я намастила ним хліб і покришила помідори. Це так смачно було, я була така щаслива, що от хліб є — не передати!»

Вагітній треба було добре харчуватись, але продуктів майже не було.

«А я як роблю? От мені хочеться апельсина, натомість я візьму з полиці банку з варенням і їм. Хочеться чогось рибного — знову беру ложкою варення. Мама суп зварила — я їм і уявляю, що це та їжа, яку хочеться».

«Думала тільки про те, що люди ж там чекають!» Волонтерство вагітної під прильотами

Мія каже, що раніше не знала, що таке волонтерство. Для неї це було щось далеке, абстрактне: люди збирають хворим на рак абощо… Тож коли в березні сама почала допомагати, не вважала це волонтерством як таким.

«Багато хто почав писати в групах, що шукають ті чи інші ліки. В одній історії я побачила, що певна Марина (ім’я змінене з міркувань безпеки) допомагає ліками з міста, в якому перебував мій чоловік. Я почала збирати списки ліків і замовляти їх у неї. Чоловік автобусом мені це все передавав. Потім просила ще й підгузки, суміші, прокладки».

Згодом Мія знайшла ще один спосіб допомагати: їздила до міста, де був чоловік, фотографувала наявні товари. Люди прицінювались, обирали з її світлин, а вона купувала й везла назад. Тоді дівчина була на третьому місяці вагітності — їздила так до сьомого. Не перебиралась до чоловіка назовсім, адже вважала, що в місті небезпечніше. Навпаки, хотіла швидше забрати його до себе. Тільки ближче до часу народження дитини вирішила переїхати в місто, бо там пологовий.

Після приїзду Мія зв’язалася з Мариною і прийшла на склад допомагати: спершу розфасовувати продукти, потім збирати допомогу для сіл тощо.

«Вони були шоковані, що вагітна прийшла працювати. Але незабаром побачили, що мені будь-яка робота до снаги».

Там дівчина волонтерила до 8 місяця вагітності. Були прильоти, але вона на них не зважала — думала про тих, хто чекав на допомогу. Мія ночувала на вокзалі, терпіла будь-яку погоду, дощ, аби тільки не пропустити автобус, що їхав до її району, в довколишні села.

Мія каже, що така непосидючість і бажання допомагати у неї від батька. Він помер, коли дівчині було 18. Але вона пам’ятає, як він усім робив якісь малі та більші послуги. Мама казала йому: «Навіщо ти всім за так допомагаєш?» А він махав рукою: «Усе добро повернеться». 

У серпні Мія вже лягла в пологовий, її сусідками по палаті виявилися жінки із малозабезпечених чи неблагополучних сімей. У них не було пакунків породіллі, для неї це було шоком.

«Як так? Я свій із другого місяця вагітності збирала. Як це у дівчини немає навіть післяпологових прокладок?» 

Мія, у якої вже почалися перейми, встала, зв’язалася зі своїми колегами-волонтерами, вони назбирали мінімальні пакети для кожної. Дівчина привезла їх — і одразу до родильної кімнати. Каже, що пологи виявилися дуже важкими, тому була особливо рада, коли її виписали.

Удома Мія вирішила облаштувати мініштаб допомоги — за порадою мами, адже штаб у місті мали розформувати наприкінці серпня. Оголошувала нові збори на допомогу вже у своєму селі, а надлишки товарів розносила до знайомих і подруг — удома бракувало місця.

Мія каже, що не рахувала, скільком людям і сім’ям допомогла. Судячи з фотозвітів — більш ніж тисячі. Всяка людина — зі своєю історією, і кожна — до мурашок, згадує волонтерка. Особливо в душу западали випадки, коли її команда допомагала людям шукати нове житло замість розбитого. Коли вночі шукали суміші для голодних дітей, ліки для прикутих до ліжок дорослих, а ще — допомагали людям виїхати.

«Будеш у ноги кидатись і цілувати — може, пропустять»

У жовтні, коли немовляті було два місяці, Мія з чоловіком і дитиною хотіли виїхати з окупації. Зібрали потрібну суму (також через волонтерів). Ціна — 370 доларів з людини, тільки немовля — безплатно. Подружжя обрало шлях через окупований Крим, росію, Білорусь — до Литви, а потім до Естонії, де в Мії є друзі.

На новонародженого сина Мії видали в лікарні українську довідку (виписку). Згодом дівчина мусила отримати російське свідоцтво про народження дитини. Без нього її не пропускали на блокпостах: вона ж постійно їздить у волонтерських справах.

Але навіть так дорога була непевною: знайомі, які вже пробували і знали цей шлях, казали дівчині: якщо в батьків українські паспорти, а в дитини російське свідоцтво — там як пощастить.

«Казали: "Будеш у ноги кидатись і цілувати — може, пропустять. А може й ні". Ми спробували».  

Зрештою, хоч як вони просили російських службовців, на кордоні росії та Білорусі їх не пропустили. Сім’ї довелося їхати назад до села. Зібрані на дорогу кошти повернули.

Дівчина каже, що хоче виїхати з родиною того дня, коли село звільнять. Адже бачить, що деокуповану Херсонщину регулярно обстрілюють.

«Хоча б одна сторіз українською мовою чи блакитно-жовтий прапор у публікації — і ти труп»

Мія тепер час від часу припиняє збори, адже ціни ростуть — із коштами стало складніше. Дівчина згадує, як до Дня святого Миколая вони з подругою, яка теж має маленьку дитину, у візочках провезли 250 пакунків із подарунками для дітей, ялинку та прикраси для фотозони.

«Треба було йти через двір, де оселилися росіяни. Ідемо, сміємось, кажемо одна одній: “Ну ми з тобою взагалі непомітні, правда ж?” Ми тоді українські літери для фотозони пронесли повз окупантів — для напису “З Днем святого Миколая”».

Мія каже, що має знайомих волонтерів з підконтрольних Україні регіонів і за кордоном. Але спілкуватися з ними складно: то інтернет пропаде, то просто страшно листуватися, адже росіяни можуть будь-якої миті зайти в дім і взяти телефон на перевірку.

«Тут, в окупації, ти відразу повинен розуміти, що твоє життя в небезпеці. Хоча б одна сторіз українською мовою чи блакитно-жовтий прапор у публікації — і ти труп. Волонтерів убивають, я досі молюся, що ще жива».

Те, що в Мії на подвір’ї часто багато людей (які приходять по гуманітарку), — помітно, і це викликає питання в росіян. До дівчини раніше вже заходили окупанти, глузували, що вона «волонтерка-патріотка», казали: «Займайся-займайся, скоро у вас усе це (товари гумдопомоги — ред.) закінчиться».

Нещодавно Мію та ще кількох волонтерів узяли «на підвал». Дівчину побили, залишилися помітні садна під очима. Вона не знає, чого чекати далі.

«11 місяців війни — і весь цей час кожен, хто залишається з Україною в серці, ходить мов по тоненькому склу», — ділиться волонтерка.

* * *

Після розмови Мія дописує мені в месенджер, що відбувається наразі в їхньому селі.

«Більшість людей зараз беруть російську гуманітарку, вони (окупанти — ред.) дають їжу, [активоване] вугілля, суміші, які діти не їдять. Дедалі частіше ходять по хатах, але мені подобається настрій людей: отримані рублі вони скоріше міняють на гривні, хоча їх приймають лише кілька магазинів».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Українською Волонтерською Службою в межах програми «Близькі». Українська Волонтерська Служба — це громадська організація, що розвиває культуру волонтерства по всій Україні. УВС підтримує волонтерів, зокрема в окупації, та допомагає організаціям будувати сталу й ефективну взаємодію з небайдужими громадянами. 

Над матеріалом працювали: журналістка Юлія Кузьменко, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Анна Соха.