Придністров'я: 10 уроків для України
На початку червня у Берліні були відновлені переговори щодо врегулювання Придністровського конфлікту.
Повернення за стіл переговорів сталося після аж дворічної паузи. Відновлено перемовини під егідою Німеччини, що зараз головує в ОБСЄ.
Ситуацію навколо Придністров'я часто порівнюють з тією, що склалася в Україні після російської анексії Криму та кремлівської агресії на Донбасі. Паралелей і справді багато, і їх треба вивчати, щоб не повторювати чужих помилок. Але також існує чимало відмінностей, які серйозно відрізняють придністровську ситуацію від, наприклад, ситуації на Донбасі.
Громадське вирішило скористатися можливістю і проаналізувати, які уроки України може винести з Придністровської проблеми.
1. Росія: агресор у масці «миротворця»
Спільна риса більшості відкритих чи заморожених конфліктів на пострадянському просторі – це військова роль Росії.
Полягає вона не лише у прямій чи непрямій військовій присутності, але й у прихованні участі Росії під маскою «нейтральної» сили та «миротворця».
Характерна історія «врегулювання» Придністровського конфлікту. У липні 1992 року угоду про припинення вогню, яка закінчила чотиримісячну війну, підписали два президенти – Мірча Снегур від Молдови та Борис Єльцин від Росії. Мирна угода, під якою стоїть підпис президента Росії, де-факто визнавала Росію стороною конфлікту.
Але відтоді Москва поступово «перетворилася зі сторони конфлікту в статус начебто нейтрального гаранта», — коментує Громадському Наталя Беліцер, експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика.
Це було зроблено передусім через просування саме Придністров'я як легітимного утворення, яке має бути стороною переговорів. Тому «врегулювання» придністровського конфлікту поступово увійшло в річище формату 5+2, де «сторонами» є Молдова та Придністровська молдовська республіка, посередниками – Росія, Україна та ОБСЄ і спостерігачами – ЄС та США.
Зверніть увагу: Росія тут фігурує як нейтральний «посередник», на рівні з міжнародною організацією ОБСЄ – хоча де-факто є стороною конфлікту і тримає у Придністров'ї військових контингент.
У цьому полягає один із уроків для України. Визнання сепаратистів легітимною стороною переговорів, фактично, перетворює справжнього винуватця на нейтрального «миротворця». «Це те, чого нам треба уникати», — додає Беліцер.
2. Замороження без кінця
Відновлення переговорів у форматі 5+2 можна вважати певною дипломатичною «новиною»: переговори відновлені після двох років паузи.
Але цю новину навряд чи варто перебільшувати.
«Перерви бували раніше, тривали і по п'ять років… але це нічим не закінчувалося», — коментує Громадському Андрій Веселовський, український дипломат, який у свій час був представником України на переговорах щодо Придністровського врегулювання, а згодом – послом України в ЄС.
Сьогодні через «замороження» конфлікту сторони перебувають на «максимально віддалених позиціях, і через це неготові до компромісів чи пошуку рішення», — говорить у розмові з Громадським Ганна Шелест, редакторка видання UA: Ukraine Analytica. Тому переговори сьогодні відбуваються радше щодо технічних речей – наприклад, визнання номерних знаків чи освітніх дипломів, — ніж по суті врегулювання, — додає експертка.
Пошуки вирішення придністровського конфлікту тривають уже понад 24 роки. Інші подібні конфлікти, розпочаті після розпаду СРСР, мають подібну – чи гіршу – історію.
З огляду на цей досвід, навряд чи можна сподіватися, що «врегулювання» ситуації на Донбасі та повернення Криму буде швидким.
Скоріше, треба готуватися до дуже довгого процесу. До десятиліть, а не років.
3. Сіра зона — військова зона
Сьогодні Придністров'я – це не лише острівець радянського минулого та невизнана республіка; це ще й серйозна військова зона, яку можуть у будь-який момент використати.
У Придністров'ї стояла відома 14-а армія СРСР, і саме вона відіграла ключову роль як у початку війни 1992 року, так і в її «завершенні» – із фактичним відторгненням частини території Молдови та створення на ній невизнаної сірої зони.
Характерно, що попри численні дипломатичні протести, Молдова досі не може позбутися контингенту російської армії.
Сьогодні офіційних російських «миротворців» у Придністров'ї – 500 осіб. Натомість військовий контингент російської бази налічує близько 1300 осіб. Між ними часто йде ротація, тому складно точно провести межу між російськими «миротворцями» та російською військовою базою.
За домовленостями Стамбульського саміту ОБСЄ 1999-го року Росія мала вивести цей контингент до кінця 2002 року. Але Москва досі цього не зробила.
Кишинів заявляє, що не проти присутності російських «миротворців» (хоча хіба може миротворча сила складатися з однієї зі сторін конфлікту?), але категорично проти присутності військової бази. Однак наразі ці вимоги були проігноровані.
Все, на що спромоглася Росія – це вивести 20 тис. тон озброєння, але інші 20 тисяч тон залишилися в Придністров'ї - коментує Громадському Віктор Кіріла, виконавчий директор Асоціації з зовнішньої політики, молдовського аналітичного центру.
Стамбульські домовленості стосувалися також виведення російських військ із Грузії, з територій «заморожених» на той час (1999-й рік) Південної Осетії та Абхазії. Виведення військ з Грузії також не відбулося, і в 2008-му році вони стали основою російської агресії в цій країні.
Ніщо не заважає Росії здійснити подібну ескалацію і в Придністров'ї, якщо в цьому буде потреба.
«Одна з причин важливості Придністров'я для Росії – розміщення тут її військової бази. Це допомогло їй у війні на початку 1990-х і в подальшому контролі над цією територією», — говорить у розмові з Громадським Ганна Шелест.
«Регіон дуже мілітаризований», — підтверджує Олена Габріелян, журналістка французького радіо Radio France International, яка висвітлює тематику регіону.
Можна говорити скільки завгодно про дипломатичні спроби врегулювати придністровську проблему – але коли тут стоять солдати російської армії, шанси на таке врегулювання залишаються примарними.
4. Стережіться троянських коней
Оскільки Росія через маріонеткові сили, вона їх представляє як «справжню» сторону конфлікту, водночас пропонуючи свої «відсторонені» та «миротворчі» послуги.
Через це Кремль також намагається активно брати участь в «дипломатичному» процесі. Він постійно пропонує плани врегулювання, які би дозволити врегулювати конфлікт на її умовах.
У 1997-му році такий план був запропонований Євгеном Примаковим, тодішнім міністром закордонних справ Росії. Він передбачав створення «спільної держави» Молдови та ПМР, в якій великий вплив віддавалося Придністров'ю.
У 2001 році, коли в самій Молдові до влади прийшли комуністи, Москва вирішила прискорити процес. У 2003-му було запропоновано відомий «план Козака» (Дмітрій Козак тоді був заступником голови адміністрації Путіна). На перший погляд, він пропонував Молдові певні поступки, але насправді залишав за Придністров'ям право вето на молдовську політику.
Молдові пропонували змінити свою конституцію (!). Ці зміни передбачали би створення «асиметричної федерації» та дозволяли представникам «республіки» мати блокувальну меншість в молдовському парламенті. Також план передбачав військовий нейтралітет Молдови та право Росії тримати в Придністров'ї війська ще 20 років.
Мета подібної федералізації – зробити так, щоб проросійські сили «мали вплив або принаймні блокувальний пакет акцій щодо політики країни стосовно всього спектру питань – від реформ до зовнішньої чи оборонної політики», — коментує Громадському Ніку Попеску, аналітик Інституту безпекових досліджень Євросоюзу у Парижі і відомий дослідник конфліктів на пострадянському просторі.
Тоді молдовська сторона лише в останній момент сказала «ні».
Цілком можливо, що повернути Донбас в Україну на «своїх» умовах, уможлививши серйозний вплив сепаратистів на внутрішню українську політику, є планом Москви на Донбасі. Елементи цих троянських коней присутні уже в Мінських домовленостях, зокрема положеннях про конституційні зміни та «особливий статус».
За інформацією Громадського, зараз росіяни активно пропонують проекти українських законів на виконання Мінських угод, які можуть містити чимало подібних пасток.
Водночас ситуація в Придністров'ї демонструє, що якщо країна противиться планам Москви, вона може уникнути проникнення такого «троянського коня» в свою політику. Але тоді конфлікт стає замороженим майже нескінченно, і про реінтеграцію сепаратистського регіону забувають на десятки років.
Сьогодні політичний статус Придністров'я на переговорах не обговорюється, — говорить Ніку Попеску. Дискусії про реінтеграцію немає – як немає і зворотної дискусії про «визнання» Придністров'я де-юре іншою державою.
Територія залишається в статусі сірої зони – і невідомо, коли питання про її статус зсунеться з мертвої точки.
5. Травми війни глибші, ніж здається
Придністров'я і досі має рани від війни, які повільно загоюються. Донбас продовжує бути відкритою раною. У цьому паралель двох ситуацій.
Але відмінність полягає в тому, що війна в Придністров'ї була значно коротшою і менш кривавою. Тривала вона лише чотири місяці, і за офіційними даними кількість загиблих оцінюється в близько 1000 осіб. З 1992 року між двома сторонами був лише один трагічний інцидент – тоді нетверезий чоловік намагався прорватися через блокпост, і його застрелили.
Війна ж на Донбасі триває вже два роки, кількість загиблих оцінюється десятками тисяч, люди продовжують гинути, і травми значно глибші.
У цьому сенсі проблема Донбасу значно трагічніша і болючіша, ніж проблема Придністров'я. Порівняння тут можна проводити радше поверхові.
Головний урок, який можна з цього винести – це урок масштабів. Ситуація в Придністров'ї демонструє, що навіть коротка війна може призвести до десятків років нерозв'язаного конфлікту, де сторони тримаються за свої власні травми. І де третя сторона, тобто Росія, продовжує зберігати свій вплив.
6. Чорні діри в економіці
Ще один урок для України лежить в царині економіки.
Заморожені конфлікти завжди створюють великі економічні діри, через які здійснюється контрабанда і в яких процвітає незаконна економічна діяльність.
Адже де-юре ці території не мають офіційно визнаних кордонів, а відтак – митної, податкової чи законодавчої юрисдикції.
Досвід Придністров'я свідчить про те, що контрабандний регіон може продовжувати існувати навіть тоді, коли він оточений двома ворожими сторонами.
І тут ключова і очевидна відмінність між Придністров'ям і Донбасом, як у військовій, так і в економічній площині: Придністров'я не має спільного кордону з Росією, а тому вплив на нього з боку прозахідних сил теоретично значно простіший, ніж вплив на Донбас.
У 2005-2006 роках Україна почала активно тиснути на контрабандну економічну модель «республіки», вимагаючи від придністровських компаній, які хочуть експортувати в Україну, реєстрації в Молдові. У 2005-му році було створено Місію ЄС EUBAM, яка допомагає українським та молдовським прикордонникам краще боротися з контрабандою.
Але навіть цей подвійний пресинг остаточно не зруйнував чорної економіки Придністров'я. Контрабанда продовжується – але більш «витонченими методами та за новими схемами», хоча її масштаб менший, ніж раніше, — коментує Громадському Віктор Кіріла.
Водночас для мешканців Придністров'я контрабанда є «суттєвою частиною їхнього заробітку», — відзначає Андрій Веселовський. Часом вони не мають жодної іншої економіки, і жодних інших засобів для існування. Наприклад, сигарети, які виробляються в Росії, опиняються у країнах Західної Європи – і саме Придністров'я є важливим вікном їхнього нелегального транспортування.
Якщо чорна економіка продовжує існувати в умовах фактичного «оточення», то складно собі уявити, що відбувається, коли жодної можливості такого кільця немає.
Тоді регіон, по суті, перетворюється на велику чорну діру, яку складно контролювати. І саме це сьогодні відбувається на Донбасі чи в Криму, де відсутність визнаних кордонів створюють багато простору для контрабанди та маніпуляцій.
Наразі ж уявити собі гіпотетичну Місію ЄС, яка буде стояти на українсько-російському кордоні на Донбасі чи в районі керченської протоки, видається чимось з жанру наукової фантастики.
7. Корупційний вірус
Існування такої сірої зони всередині країни перетворює її на велику корупційну спокусу для самої країни та для її політичного класу.
Відсутність контролю за кордоном та розквіт контрабанди призводив до того, що туди «засмоктувало всю молдовську політичну еліту, і це мало поганий ефект та стандарти та цінності самої Молдови», — коментує Громадському Ніку Попеску.
Це може бути серйозним ризиком для України: існування сірої зони, де можна заробляти на нелегальній торгівлі та підпільному виробництві, поступово втягує в темні схеми бізнес і політиків з «центру».
А це може створити ситуацію, коли існування самої сірої зони вигідне для багатьох сторін – як з боку агресора, так і з боку жертви.
8. Ментальний розрив
Ситуація у Придністров'ї свідчить про одну важливу ментальну річ: заморожений конфлікт все більше віддаляє ментальні моделі двох сторін.
Для ментальної моделі Придністров'я характерна потужна радянська ідентичність. Яка з часом не зникає, а тільки посилюється. Те саме відбувається на Донбасі – і, можливо, в найближчі роки ця тенденція буде тільки збільшуватися.
Тирасполь. Грудень 2015 року. Фото: hromadske.ua
Радянські символи дуже важливі для ідентичності Придністров'я – від пам'ятників Леніну до радянських елементів у державній символіці невизнаної республіки.
Відмінність у тому, що якщо на Донбасі можна говорити про певну «рекомунізацію» (на відміну від «декомунізації» на території решти України), то в Придністров'ї «комунізм» нікуди не зникав.
«Тут активно відзначають не лише День Перемоги, але й 7 листопада – день «жовтневої революції», — говорить Громадському Олена Габріелян. Складно говорити також про якусь особливу ідентичність «придністровця»: скоріше мешканці цієї невизнаної республіки продовжують ідентифікувати себе з Радянським Союзом, продовжують бути «радянськими» людьми. Ленін для них – «це візуальна оболонка, яка захищає їх від сучасного і від того, чого вони не знають», - продовжує вона.
Пам'ятник Леніну у Тирасполі. Грудень 2015 року. Фото: hromadske.ua
Цікаво, що в Придністров'ї продовжують бути в обігу радянські паспорти (поряд із власне придністровськими та іншими – молдовськими, українськими чи російськими), і «республіка» їх визнає. Наприклад, голосувати на виборах можна за радянськими паспортами. У розмовах з Громадським придністровці часто зізнавалися, що мають кілька паспортів, кожен з яких дає їм якісь переваги. Молдовський паспорт, наприклад, дозволяє їм подорожувати в ЄС без віз – адже Молдова вже отримала безвізовий режим з Євросоюзом. А придністровський паспорт дає вам можливість влаштуватися на роботу в «республіці».
9. Зменшення впливу Росії
Якщо ситуація в Україні розвиватиметься за придністровським сценарієм, тобто довгим процесом замороження без юридичного розв'язання, це матиме суттєві електоральні наслідки. Приклад Придністров'я може наштовхнути на думку, що за таких обставин відбувається в середньостроковій перспективі.
Придністровський конфлікт призвів до того, що населення невизнаної «республіки» (а це від 10% до 15% населення Молдови) залишилася поза електоральним полем. Це населення має серйозні проросійські та прорадянські настрої, а тому вплив цих симпатій на молдовську політику почав поступово зменшуватися.
Крім того, присутність Росії у Придністров'ї відштовхувала молдовські політичні сили від Москви. Характерним прикладом є молдовські комуністи, які прийшли до влади на початку 2000-х з проросійським меседжем, але швидко з Росією посварилися навколо придністровської теми.
Саме це частково пояснює відносні успіхи Молдови на шляху зближення з ЄС, особливо після 2009 року. Молдова першою з країн Східного партнерства отримала безвізовий режим з ЄС і першою, разом із Грузією, почала реалізовувати свою Угоду про асоціацію, зокрема зону вільної торгівлі з Євросоюзом.
Корупційні скандали навколо «проєвропейскої влади» істотно похитнули громадянську підтримку: сьогодні за зближення з Росією виступає 42 — 46% громадян Молдови – більше, ніж за зближення з ЄС. Однак, це наразі не призводить до радикальної зміни вектору – що могло би відбутися, якби мешканці Придністров'я теж голосували на виборах.
10. Економіка вирішує не все
Є один парадокс у ситуації з Придністров'ям, який суттєво відрізняє його від економіки Донбасу та Криму, від їхньої можливої еволюції в майбутньому.
Журналістка RFI Олена Габріелян у розмові з Громадським називає це «геополітичним шпагатом».
Полягає він ось у чому: попри те, що політика Придністров'я цілком і повністю зорієнтована на Росію, її економіка має абсолютно інші орієнтири: 70% її зорієнтовані саме на ринок ЄС.
Сьогодні «Придністров'я є радше частиною європейського економічного ринку», — говорить Габріелян. Молдова має зону вільної торгівлі з ЄС, і Придністров'я користується також преференціями на деякі товари. У такий спосіб у Брюсселі намагаються чинити економічний вплив на невизнану республіку, спонукаючи її до входження в європейську орбіту. Крім того, аби торгувати, придністровські компанії змушені реєструватися в Кишиневі, і таким чином інтегруються і з молдовською економічною системою, і з європейським ринком.
Утім, наразі ці економічні тенденції не переростають у політичні. «Сьогодні придністровські компанії більше зорієнтовані на Європу, ніж 10 років тому, і більш залежні від європейського ринку», - говорить Громадському Віктор Кіріла. Але це не має прямого впливу на придністровську політику, і бізнес тут має слабкий вплив, — додає він.
Впливи Росії поки що переважують: це військовий контингент, пенсії пенсіонерам, частина зарплат чиновникам і газ за пільговими цінами, що дозволяє «республіці» продавати електрику в ту саму Молдову.
У цьому сенсі ситуація на Донбасі та в Криму буде значно гіршою. Тут відсутній навіть той слабкий економічний важіль, який відіграє певну роль для Придністров'я. Який не змінює ситуації зараз – але принаймні здатен змінити її у майбутньому.
Кілька висновків
Диявол криється в деталях, і Україні важливо вивчити молдовський досвід і не допустити, щоб, наприклад, «план врегулювання» війни на Донбасі писався у Москві. Важливо розуміти, що процес може тривати десятиліттями, і що Москва завжди готова запропонувати плани, які їй вигідні, і які «проштовхнуть» серйозний вплив сепаратистського регіону на внутрішню та зовнішню політику України. Адже Росія діє за схемами, випробуваними в інших регіонах.
Але важливо також розуміти, що порівняно з Придністров'ям проблеми Донбасу і Криму значно глибші. Війна на Донбасі значно трагічніша, і наявність спільного кордону з Росією робить ситуацію більш вибухонебезпечною.
Важливо також проводити паралелі між Придністров'ям, Південною Осетією, Абхазією, Нагорним Карабахом – і Донбасом і Кримом. Для західних партнерів України ці паралелі дуже часто досі не очевидні. Ситуації беруться окремо одна від одної, хоча вони є частиною загальної картини дій Росії на пострадянських землях.
Вказування на системність і схожість цих дій може бути ще одним аргументом України в розмові зі світом.