«Приїжджайте до нас на Опитне»

Два поверхи, два під’їзди та дві мешканки на весь будинок. У Світлани квартира на першому поверсі, цілі двері, меблі, але жити в ній наважується лише ця жінка – бо далі нема куди йти. Дім Галини Іванівни розбитий, нещодавно снарядом вбило теличку в сараї.

«Добре, що не пішла доїти», - каже жінка.

Місцевих мешканців в селищі Опитне лишилось від 70 до 200, розповідає військовий з позивним «Соломон».

І мирним, і військовим з продуктами важко. Хліб, що привезли, зацвів наступного дня. Є польський у герметичних пакетах. Його розпарювати треба, каже Свєта. Вони дають нам по булці: «Спробуйте, що їмо ми».

Ані Свєта, ані Соломон, ані Галина Іванівна не вірять у державну допомогу. Обидві жінки виїжджали з селища, але висока орендна плата змусила їх повернутись до свого, нічого невартого й такого небезпечного житла.

«Соломон» виходить до журналістів «не по формі» – без броніка.

«Не гарно», - починають було прес-офіцери, що приїхали разом із знімальною групою.

«А мені держава бронік дала?», – відбиває «Соломон». Щодня в Опитному буває декілька знімальних груп, а ось державних представників, соціальних робітників, які б зафіксували факт руйнування будинків або доглядали за літніми людьми – нема й не було.

«Чи можна вас познімати?», – починаю розмову з жінками.

«Так, ми тут наче мавпи, нас усі знімають», - безвихідно каже Світлана. – А краще покажіть мого кота. Він, коли починаються обстріли, ховається за ліжко. І я з ним».

Кіт Світлани – чи не єдине створіння, що підтримує в жінці інстинктивне бажання сховатись від небезпеки...