П’яні росіяни і сон на столах. Спогади про окупацію та звільнення Чорнобильської АЕС
На початку квітня 2022 року пів сотні працівників Чорнобильської атомної електростанції зібралися біля її входу, щоб підняти український прапор. Його зняли російські військові на другий день повномасштабного вторгнення, відразу після окупації станції.
Частина працівників, які вийшли на нічну зміну 23 лютого, замість 12 годин продовжували виконувати свою роботу під дулами автоматів усі 36 днів окупації. За те, що вони не допустили повторення подій 1986 року, у річницю пам’яті про трагедію на Чорнобильській АЕС, президент нагородив їх орденами «За мужність».
Олександр Черепанов був одним із працівників, які пережили окупацію Чорнобильської АЕС. В інтерв’ю hromadske він розповів про окупацію станції, ризик техногенної катастрофи, страхи й те, як почувається за рік після тих подій.
Не думав, що росія нападе
Олександр понад 18 років працює в цеху, де переробляють рідкі радіоактивні відходи. Їх цементують, упаковують у бочки й відправляють на захоронення. Чоловік родом з Уралу. Його батьки приїхали до України під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
На початку 2022-го на новини про можливе вторгнення Олександр реагував як більшість українців: дослухався, але в напад росії не вірив.
«Припускав, що буде щось на Донбасі. Але що росіяни підуть далі, навіть не думав», — каже чоловік.
У лютому чув у новинах, що російські військові проводять навчання в Білорусі. Через цю країну працівники ЧАЕС їздили електричкою зі Славутича на роботу. Однак помітних змін у діяльність станції ці чутки не принесли. За словами Олександра, карантин на його роботу впливав більше.
Ми зрозуміли: нас ніхто не змінить
Нічна зміна Олександра Черепанова почалася о восьмій вечора 23 лютого і мала тривати 12 годин. Але наступного дня він зателефонував рідним, що додому не приїде.
«Після п’ятої ранку по радіо повідомили, що на територію України ввійшли російські війська. Начальник зміни сказав, що підприємство переходить на аварійний режим. Це означало жорсткіший контроль та постійні обходи. Ми зрозуміли, що нас ніхто не змінить — електричка зі Славутича не виїхала».
Із сьомої ранку начальник зміни наказав персоналу спуститися до бомбосховища. Керівники та старші майстри зосталися — частину обладнання не можна було залишати без нагляду.
«У душі кожного з нас була якась паніка. Не розуміли, що з нами буде. росіяни ходили тут як удома. А ми виконували свої обов’язки. Потім у бомбосховище спустився один із нацгвардійців, які охороняли об’єкт: “Станція переходить під контроль рф. Ми складаємо зброю, бо нам нікуди діватись”».
Перед будівлею адміністрації під дулами танків і БТРів ішли переговори між росіянами та українським керівництвом станції.
«Після них начальник зміни сказав, що ми виконуємо тільки його команди. Тобто підпорядковувалися Україні».
У цеху, де працює Олександр, їх було шестеро.
«За деякий час ми припинили перероблення радіоактивних відходів. Склади були заповнені. Вивозити не могли. Контролювали стан обладнання, відходів у баках».
Найбільше хотілося хліба
На ніч ми розміщалися хто де. Одні — у санпропускнику, де працівники переодягалися й залишали речі. Інші — клали дошки на стільці. Комусь доводилося вмощуватися на столах.
Спали по 3-4 години. Олександрові іноді снилося, що він іде територією станції з колегами, а росіян немає — зникли.
До їдальні ходили раз або двічі на день. На вечерю йти темною вулицею рідко хтось наважувався. Бо окупанти мали зброю й часто пиячили. За чотири дні закінчилися хліб і молочні продукти. Але були овочі, фрукти та м’ясо. Порції ставали меншими — потрібно було економити. Найбільше хотілося хліба.
«Без нього не наїдалися. Потім була ротація частини працівників станції, під час якої привезли дріжджі. Дівчата в їдальні напекли булочок. Це було найсмачніше», — вперше за розмову Олександр усміхається.
За понад місяць він схуд на 8 кілограмів. Каже, при його 110 кілограмах це було навіть добре.
«Що відчувалося, то це втома моральна», — зізнається.
За словами Олександра, кожен день був схожим на попередній. Люди почали губитися в часі. З колегами розмовляли, вигадували сценарії, як вибратися зі станції та тікати лісами. Слухали новини — по радіо постійно йшов марафон. Так минув місяць.
Чув голос менших, і ставало важко
Олександр розумів, що окупанти здатні підірвати станцію. Але боявся іншого — щоб із рідними нічого не трапилося.
«На думках про смерть я не концентрувався. Що це змінить? Треба виконувати свою роботу й усе», — пояснює.
Телефонував рідним із мобільного. Так, щоб окупанти не бачили.
«А потім зник мобільний зв’язок. Ми телефонували зі стаціонарних на стаціонарні. Хто з рідних удома не мав — приходили до офісу ЧАЕС у Славутичі».
Іноді на ці телефонні дзвінки дружина брала дітей. Їх у подружжя четверо — 17, 15, 13 та 8 років.
«Я чув голос менших, і ставало важко. Діти питали: “Тату, коли ти повернешся?” А я не знав, що відповісти».
20 березня, коли відбулася ротація частини працівників станції, Олександр не поїхав. Радився з дружиною, вона була за те, щоб він залишався на станції.
«У місті ситуація була ще гірша, ніж на станції. Спали ми, звісно, на тумбочках і столах. Але дах, їжа, гаряча вода були. А в Славутичі продукти закінчувалися, літали ракети, у домівках було холодно. Сім'я могла виїхати за кордон. Але дружина казала, що без мене вони з дітьми нікуди не поїдуть», — розповідає чоловік.
Усі підрозділи росіян щось тягнули
Олександр Черепанов розповідає, що російські військові могли перевірити документи у працівників ЧАЕС, але не чіпали їх.
«Була домовленість із російським військовим керівництвом, що вони в роботу не втручаються і нас не чіпають. Підприємство критичне, може статися що завгодно, тому персонал має вільно переміщатися по робочих місцях», — пояснює чоловік.
Олександр бачив, як росіяни мародерили.
«Затягували в БТРи все підряд: переноски, болгарки, старі обігрівачі. Забивали барахлом машини. Але вони ж тупі: електрочайник поцупили, а підставку до нього залишили. Тут брянський ОМОН був, буряти, росгвардія, спецпідрозділ з охорони, регулярна армія. Усі підрозділи, які заходили, щось тягнули».
Олександр каже, працівники переживали, що окупанти накоять лиха.
«Приїхали ж не спеціалісти. На початку в них навіть дозиметрів не було. Нам надходила інформація, щоб ми були обережні, бо могли наставити мін. Коли зникла напруга на генераторах, теж була ймовірність аварії на сховищі, бо не подавалася вода для охолодження».
Щоб окупанти менше втручалися в роботу станції, працівники їх лякали й заплутували. Іноді кепкували.
«Ми з керівником проходимо повз росіян. Він каже, щоб вони чули: “Ти таблетки випив?” — “Випив, а ти?” — “Ні, ти ж мої забрав”. — “Ну ти ж старий, а я ще хочу мати дітей”. Було цікаво бачити їхні вирячені очі. Але було кілька ФСБшників. Ми їх теж намагалися налякати радіацією. Вони кажуть: “Ви лапшу нам не вішайте, ми це все знаємо”», — продовжує Черепанов.
Дорогою до їдальні бачили зламані двері
Олександр каже, з того періоду не забуде трьох речей: день захоплення ЧАЕС, момент підняття прапора над станцією і день, коли він повернувся додому.
«Ми готувалися до другої ротації. Ходили розмови, що замінять усіх працівників, ніхто не залишається. Вже було відомо, що з Гостомеля росіян відкинули. Але ми не розуміли, що буде на ЧАЕС, коли закінчаться бойові дії.
31 березня вранці начальник зміни повідомив, що нацгвардійці від'їжджають. Нам заборонили виходити з робочих місць. А потім стало відомо, що й росіяни їдуть. О 15 годині нас відпустили на обід. Їх уже не було.
Ми — понад 50 людей — залишилися самі. Територія гола. Питаємо одне одного: “І що тепер роботи?”» — пригадує розгубленість працівників Олександр.
Потім була зачистка, зайшли Збройні сили України.
Український прапор, який росіяни зняли на другий день окупації, один із працівників вивіз додому під час ротації. Потрібно було знайти інший. Начальник зміни попросив пошукати всюди. Знайшли аж п’ять. Один із них 2 квітня урочисто підняли під український гімн.
«Було відчуття гордості. І що ось-ось будемо вдома», — описує Черепанов свої емоції.
Усіх працівників найдовшої зміни нагородили орденами «За мужність». Черепанов разом з іншими працівниками зміни повернувся додому 9 квітня.
10-денна вахта на станції
Про своє повернення додому Олександр сказав лише дружині. Вона зустріла його на площі Славутича. Батькам зателефонував з її телефону. На слова «так, Галю» відповів: «Мамо, це я».
Діти знали, що до них того дня прийдуть гості. Хто саме — мама не зізнавалася. Просила тільки приготуватися. Коли Олександр зайшов до квартири, діти повисли на ньому.
«У такі моменти мимоволі виступають сльози», — радісно згадує.
Каже, того дня він їв найсмачніші домашні страви — піцу та суп.
Олександр Черепанов розповідає, що нині графік роботи став важчим. До великої війни зміна тривала 12 годин, дорога на роботу, яка пролягала через територію Білорусі, електричкою — 45 хвилин. Тепер перейшли на вахтовий режим. Так станція працювала близько двох років після аварії 1986-го.
«Тепер працюємо по 10 днів. Чотири доби денна зміна, чотири — нічна. Два дні йде на дорогу. Потім стільки ж відпочиваємо», — розповідає Олександр.
Його дружина теж працює на ЧАЕС. Їздять на роботу по черзі.
«Я приїжджаю додому, а вона завтра їде. Майже не бачимось. І діти теж нас не бачать подовгу», — каже Черепанов.
Зізнається, після окупації по-іншому став дивитися на життя.
«Почав ще більше цінувати сім’ю й дружину. Стараємося проводити час разом. Зрозуміли, що не треба життя відкладати на потім».
Олександр вірить у перемогу України.
«Ми навчилися стріляти навіть із палки, руками забирати танки. Нас могли знищити, але не зламати. Країну відновимо. А найважче буде витиснути гниль, яка перевзулася й залишилася тут».