Район-привид. Коли до Північної Салтівки повернеться життя
Північна Салтівка нагадує Припʼять. Із майже 200 тисяч людей, які мешкали в цьому районі до війни, за найоптимістичнішими підрахунками, лишилися менш як тисяча. Нині бойові дії трохи відступили від Харкова, до будинків почали частково повертатися електрика, вода, газ, а з ними й люди. Але коли цей район знову стане зручним і безпечним для життя, поки не знає ніхто.
«20 гривень за проїзд, усі платять. Ви куди пішли?!» — кричить на весь автобус водій до чоловіка, який разом із групою інших літніх людей заходить у 259-ту маршрутку.
Харківʼяни неохоче дістають гроші, а от чоловік відмовляється і після колективної сварки зрештою виходить чекати на червоний автобус муніципального транспорту: ходить рідко, але безплатний. На сьогодні маршрутка — це єдиний спосіб дістатися на Північну Салтівку, не викликаючи таксі, але навіть 20 гривень для багатьох мешканців району — великі гроші.
Засинати під звуки «Граду», прокидатися від моторошної тиші
Північна Салтівка — один із наймолодших і найбільш густонаселених районів Харкова. Він виник у середині 80-х років минулого століття. Сьогодні це найбільш зруйнована частина міста, але перше, що вражає тут, — не руїни, а майже суцільна тиша та відсутність людей й автомобілів на вулицях. Цю тишу постійно порушують тільки далекі вибухи від артилерійських пострілів і РСЗВ. Ніде в Харкові їх так добре не чути, але люди вже давно звикли до цього тла.
«Я засинаю під звуки “Граду” і прокидаюся від зловісної тиші», — говорить мені Валентина, поки ми разом з іще кількома десятками мешканців Північної Салтівки чекаємо на сніданок, який щодня привозять сюди волонтери церкви «Відродження».
Валентина не витримала постійних обстрілів і виїхала 1 квітня, жила у приватному секторі в сестри та повернулася рівно за три місяці, коли в їхній будинок дали воду і світло.
«Де б не було добре, а вдома краще. Я першу ніч тут спала як немовля, просто відключилася. Я була в рідному домі, де я народилася», — усміхається жінка. Але фотографуватися відмовляється, побоюючись, що журналісти можуть показати, де на Салтівці збираються люди, — і потім туди прилетить «гостинець» від росіян.
Біля сусіднього підʼїзду будинку троє чоловіків у комбінезонах комунального підприємства ріжуть листи ДСП і прибивають їх до вікон, готуючи будинок до опалювального сезону. Так роблять у всьому Харкові; нема як міняти вікна, поки зовсім поруч постійно стріляють. За один день роботи комунальники справляються із цілим підʼїздом девʼятиповерхівки.
О пів на дванадцяту нарешті підʼїжджає білий бусик із написом «Евакуація». Пастор «Відродження» Вʼячеслав Храмов і його помічниця дістають два великих бідони з овочевим супом. Коротка молитва — і за 10 хвилин уся страва розходиться каструльками й мисочками тих, хто має потребу.
Найближчий магазин продуктів — за три кілометри від Північної Салтівки, іти туди треба пішки. Але то байдуже, бо грошей все одно нема. Тому без волонтерів на Салтівці ніяк. Сюди обовʼязково хтось та й приїжджає — тричі на день.
«За час війни тут ніхто не помер від голоду»
«У перші дні війни ми не супом допомагали людям, ми їх вивозили з-під обстрілів, — згадує пастор Вʼячеслав Храмов. — На вокзал вивозити було страшно. Уявіть: вокзал, набитий людьми, і багато дітей. Матері плачуть, діти плачуть, штурмують ці вагони. Я стояв і молився, аби тільки вони поїхали звідти».
Тим часом мешканців, кого не могли вивезти, облаштовували у бомбосховищах: окрім даху, треба було забезпечити харчування. Так і виникла ідея готувати їжу. Щодня на подвірʼї місцевого Дому молитви варять 150 літрів супу, але в день нашої розмови, за словами пастора, розвели 300 літрів.
У найважчі дні, коли на Салтівку не доїжджали волонтери, люди готували на багаттях, згадує один із тих, хто лишився тут попри небезпеку. Зараз же далеко не в кожному будинку є газ, тому що труби дуже пошкоджені.
«За час війни тут ніхто не помер від голоду. Це було моє завдання як пастора. Хотілося б, аби після війни ми стали добрішими, щоб ці люди почали не тільки собі варити їжу, а й іншим», — усміхається Вʼячеслав Храмов.
Схоплюється й сідає в бусик, бо їх ще чекають на наступній локації.
Як учитися під обстрілами?
Харківські школи постійно потрапляють під обстріли, кілька будівель уже цілком зруйновані. Школі №164 на Північній Салтівці ще пощастило, вважає її директорка Лариса Борщик: тут постраждали тільки вікна і комунікації. Чоловік у дворі саме прибирає розбите скло, а самі вікна невдовзі закриють ДСП. Але про відновлення повноцінного навчання, звісно, не йдеться.
У перші дні війни тут ховалися від обстрілів кількасот людей. Навчальний процес поновили тільки у квітні. За цей час багато дітей поїхали з країни та почали навчатися закордоном, не припинивши разом із тим навчання в рідному закладі. Від початку війни школу покинули всього близько десяти учнів, із гордістю в голосі повідомляє Лариса Миколаївна. Влаштували час проведення онлайн-занять так, щоб усім було зручно.
Відновлювати власними силами
Школярка, яку зустрічаю через годину блукань Північною Салтівкою, вчиться саме в цій 164-ій школі. Підтверджує: з навчанням все було добре, от тільки без живого спілкування з однолітками жодні уроки не на радість.
Її батько Сергій разом із сусідом Олегом прийшли самотужки замінити водопровідну трубу в підвалі будинку, щоби можна було пустити туди воду. Дівчина грається поруч, нарізаючи знічевʼя кільця зі шматків пластикових труб.
У домі, де до війни жили ці люди, постраждали вікна і під’їзд, а газова труба перетворилася на решето, без її заміни будинок неможливо повністю повернути в експлуатацію. Але жильці вирішили не чекати на комунальників і почали ремонт самі. Спершу організувалися через чат дому, приїхали й прибрали прибудинкову територію. А зараз Сергій і Олег змінюють водопровідні труби, що потріскалися від морозів на початку війни, після чого самі пустять воду в будинок.
«У мене вже багато знайомих, які не хочуть сидіти в Європі, бо скучили за домом», — зізнається Сергій. Але розуміє, що поки під Харковом іде війна, жодні ремонти не допоможуть повернути всіх додому.
Його слова підтверджує і сусідка, яка проходить повз: «Лягаєш спати і думаєш, накриє чи не накриє». Водночас навіть тут ніхто не ховається за повідомлення про повітряну тривогу: прилетить — то прилетить.
«Куди ви їдете, вас зараз нацики повбивають!»
Сергій виїхав першого ж дня повномасштабної війни. Планував відвезти сімʼю до села Просянка Купʼянського району і повернутися. Але наступного ранку село вже окупували російські війська.
«Ми там два місяці сиділи. Мене ненавиділо все село, тому що ми збирали гроші для ЗСУ через мій інстаграм, у якому 3,5 тисячі підписників», — сміється Сергій.
росіяни у Просянці не осіли. Проїхали колонами, відібрали у місцевих трактори й вантажівки, забрали колишніх військових, яких виявили серед селян, і рушили далі.
На другий місяць війни сім’я Сергія вирвалася з Просянки з останньою евакуаційною колоною. Коли їхали, росіяни зі зброєю в руках у вікно кожної машини кричали: «Куди ви їдете, вас зараз нацики повбивають!»
Дім, який мав захистити двісті людей
Найбільше зруйнованих будинків на Північній Салтівці — біля кільцевої дороги. Ця територія була найближчою до зони прямих обстрілів. Дім на вулиці Наталії Ужвій, 82 став печальним символом Салтівки. Саме цю 16-поверхівку можна найчастіше побачити на фотографіях із району.
На початку війни тут у підвалі ховалися близько двохсот харківʼян, розповідає Катерина. До 24 лютого вона жила в сусідньому будинку.
А сьогодні прийшла забрати свої речі з понівеченої квартири.
«Було дуже страшно. Заспокоювали дітей, підгодовували старих. Сюди нічого не приїжджало. Єдиний раз — на пʼятий день заїхала машина й викинула хліб на бордюр», — згадує жінка.
Катерина виїхала з Салтівки на сьомий день війни, з одягу взяла лише зимові чоботи та пуховик. Наступного дня у 16-поверхівку вперше влучив снаряд, і всі, хто там ховався у підвалі, покинули будівлю.
Коли Катерина вперше повернулася до свого будинку і десь поруч щось вибухнуло, її пес відразу побіг у підвал «панельки», хоча та вже була цілком зруйнована.
Що далі?
За повідомленням керівника Харківської обласної прокуратури Сергія Фільчакова, станом на середину червня внаслідок обстрілів на Північній Салтівці загинули 35 людей, 61 були поранені. Двісті житлових будинків, а це 70% від усіх, — зруйновані.
У дворі одного з будинків жінка неспішно вириває бурʼян, який за час війни проріс крізь асфальт на дитячому майданчику. Це Світлана. Вона теж виїжджала із Північної Салтівки, але повернулася за першої ж нагоди.
«Я будівельниця, і мені здається, район можна більш-менш відновити, — говорить вона. — Але хто далеко поїхав, навряд чи повернеться, поки така непевна ситуація».