Рейви, священик і відеоарт: як жив київський мистецький сквот на початку 90-х

Фото з виставки «ПАРКОМУНА. Місце. Спільнота. Явище», pinchukartcentre.org

Перший сквот виник на розі вулиць Франка і Хмельницького. Потім художники переїхали на вулицю Паризької Комуни. Крім того, були супутники — майстерні художників на Софіївській та Ірининській.

   Ксенія Малих, співкураторка виставки «Паркомуна»

Більшість тих художників — випускники Державного художнього інституту, який зараз Академія мистецтв. Це Дмитро Кавсан, Леонід Вертиванов, Олександр Клименко, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Юрій Соломко, Валерія Трубіна. Поруч було ще декілька мікросквотів: майстерня Арсена Савадова і Григорія Сенченка, Іллі Чічкана, Іллі Ісупова, поруч працював Кирило Проценко, Максим Мамсиков. Крім того, в Паркомуні жив мистецтвознавець і куратор Олександр Соловйов, що був для художників «своєю людиною» в спілці художників.

Робота Максима Мамсикова на виставці «ПАРКОМУНА. Місце. Спільнота. Явище», фото: facebook.com/pg/PinchukArtCentre

Цих художників можна назвати спільнотою, хоча вони не були художньою групою: в них не було якогось маніфесту, не було спеціальних цілей, що б їх об’єднували і на які вони працювали.

Сквот став місцем, де міксувалися різні міста, різні представники. Колись до Києва приїздив якийсь куратор — чи то з Москви, чи то з Західної Європи — вони приїздили сюди, бо тут можна було побачити все. Це був прообраз чи то центру сучасного мистецтва, чи то кластеру, де все відбувалося в одному місці.

   Кирило Проценко, художник

Це місце, де відбувалися перегляди фільмів. На той час на відеокасетах. Артхаусу, як зараз кажуть. І відповідно також місце вечірок і стихійних концертів.

Вони створили свій світ зі своїми авторитетами, завданнями, своїм мистецтвом, яке було засобом комунікації. Тобто вони спілкувалися між собою картинами 2 на 3 метри

Фото художників на виставці «ПАРКОМУНА. Місце. Спільнота. Явище», hromadske.ua

Згадується одна історія, коли після відкриття виставки на кілька тижнів на території тих майстерень завис священик. Йому настільки розширило світогляд, що він вирішив трохи побути в цьому оточенні.

   Ксенія Малих, співкураторка виставки «Паркомуна»

Це був час, коли вже не треба було в своїх роботах показувати, куди йде партія, не треба було вкладати ідеологію, бо стара вже відмирала, а нової ще не було створено. І тоді в Спілці була така ситуація: головне, щоб не соцреалізм, щось нове. І художники не боялися — можна було виставляти все. І Соловйов всіх своїх друзів-художників збирав і вони робили великі виставки в спілці й там це все гриміло серед культурної спільноти.

Вони створили свій світ зі своїми авторитетами, завданнями, своїм мистецтвом, яке було засобом комунікації. Тобто вони спілкувалися між собою картинами 2 на 3 метри.

   Кирило Проценко, художник

Я почав на початку 90-х експериментувати з кіно, з 35 мм. Відеоарт тоді напряму залежав від відеокамери. Тож якщо в когось була відеокамера, це було як маленький космічний корабель. І є те, що для себе я класифікував як експериментальний фільм, але ті, хто брали участь у цьому, кажуть, що можливо, це був один із перших відеокліпів. Була в Україні така група «Шейк Hi-Fi» й відео на їхню музику я знімав саме в сквоті на Паризької Комуни.

   Ксенія Малих, співкураторка виставки «Паркомуна»

Їх виселили звідси, коли був запланований ремонт. Був такий перформанс «Карла Маркса — Пер Лашез» Василя Цаголова. Він відбувся за рік до виселення, але є ідеальною ілюстрацією. Художники зробили імітацію розстрілу комунарів, але вже засобами 90-х, ніби бандитські розборки.

Сквот — це досить складна форма співіснування. Настає момент, коли в сквоті починає пахнути борщем, а не олійними фарбами

Фото перформансу Василя Цаголова «Карла Маркса — Пер Лашез», artukraine.com.ua

Це період між 1990 і 1994 — це вже не було совку, але ще не було ларьків. І от у цей проміжок вони моли робити, що захочеш.

А потім почалася комерціалізація, приватизація всього, розпочалися активні продажі робіт, з’явилися можливості поїхати на захід, а це все поростає якоюсь заздрістю між колегами, якимись інтригами.

   Кирило Проценко, художник

Сквот — це досить складна форма співіснування. Настає момент, коли в сквоті починає пахнути борщем, а не олійними фарбами.

Це був природний процес, просто, можливо, всі були неготові — раз, і всі опиняються на вулиці без майстерень.

  Ксенія Малих, співкураторка виставки «Паркомуна»

Перед цим трагічно загинув Олег Голосій і це для них досі залишається травмою, яка вплинула і на спільноту, і на них як особистостей. Так само, як і його передчасна трагічна загибель в 27, вплинув і його творчий метод, те, як він писав. Він міг три тижні думати, розробляти щось і потім за ніч видати 15 полотен. Цей метод, ця широта життя і широта написання дуже вплинула не тільки на художників, які жили з ним в один час, а й тих, які прийшли згодом.