Ремісія: як повернутися до життя після раку
Другого червня активістки у сфері онкології вперше організовують Cancer Survivors Day — день тих, хто одужав/потерпів від раку. Для цього у семи містах України відбудуться святкові пікніки, куди запрошують не лише людей, які перебувають у ремісії, а й тих, які лікуються зараз. Щоб привернути увагу суспільства і підтримати онкопацієнтів, люди ділилися своїми історіями одужання у фейсбуці під хештегом #MyCancerStoryUa. В такий спосіб хотіли донести, що життя після раку існує. Практика святкування Cancer Survivors Day запозичена зі США, де його відзначають протягом останніх 30 років.
За даними МОЗ, наразі на обліку перебуває майже мільйон українців з онкологічною патологією, які успішно пройшли лікування і перебувають у ремісії.
Громадське розповідає історії трьох людей, які після одужання від раку зіштовхнулися з наступною проблемою — реабілітація та повернення до звичайного життя.
Ірина Іванчук, 22 роки у ремісії
Допомогли групи підтримки у 98
Ірина погоджується поділитися своєю історією в присутності психологині. До цього жінка розповідала про свій діагноз тільки у групах підтримки для онкопацієнтів, куди її запрошують регулярно. Тому дуже хвилюється перед камерою.
Ірині — 57 років, вона проживає в Житомирі. У 1997 році їй поставили діагноз «рак молочної залози».
Жінка перенесла дві операції та пройшла курси променевої та хіміотерапії. Протягом наступного року Ірина не могла повірити, що буде жити. Їй бракувало підтримки та спілкування з людьми, які теж пройшли лікування. Тоді лікар запросив її в групу підтримки, де збиралися жінки, які були в ремісії 15 років і більше. «Коли ми зустрічалися в групах, ми святкували дні народження, пісні співали, шашлики робили. Ми почали самі говорити, до хворих приходили. А вже потім нас почали запрошувати в інші міста, щоб ми розповідали свої історії. Мені в житті дуже пощастило. Я була в такому оточенні, де не почувалася хворою. Я була як усі — працювала, виховувала двох доньок і намагалася не думати про рак».
Павло Каменський, 2,5 роки у ремісії
Переїхав в Карпати для відновлення
Павло дивиться на мої кросівки і пропонує записати інтерв’ю на пагорбах Татарки. Близько ста метрів через ліс і згори відкривається вид на Київ. Тільки на природі чоловік відчуває справжню свободу і зізнається, що тут — його місце сили.
Павлу 42 роки, він корінний киянин. Ознаки хвороби почали проявлятися майже 4 роки тому: при різких обертах голови картинка залишалася попередньою. Після обстежень лікарі направили на консультацію до онколога. Павла це не на жарт злякало:
«В мене сприйняття раку було, як у всіх. Онкологія — це страшно, онкологія — це великі гроші, онкологія — це смерть у муках. Рубіж і кінець життя. А я такий молодий, ще рано».
Після діагностики лікар поставив діагноз «лімфома Ходжкіна». Але заспокоїв, що вона добре лікується. Наступного дня Павла прооперували, після чого призначили хіміотерапію, а потім ще й променеву.
Чоловік добре пам’ятає день, коли настала ремісія: «Я прийшов до завідувачки відділення, а вона мені каже: «Всьо, молодець. Ви — здорові», а я такий дивлюсь на неї і кажу: «Спасибі. І що з цим робити?».
Для Павла найскладнішим був етап не самого лікування, а реабілітації. Тому він покинув Київ і поїхав у Карпати на півтора роки. Там ходив у гори, робив фізичні вправи для відновлення та почав танцювати — все це і повернуло його до звичайного життя.
Дарина, 3 роки у ремісії
Вчиться любити себе із шрамами
Дарині — 36 років, вона — мати трьох дітей. Три роки тому їй поставили діагноз «рак молочної залози». Саме тоді Дарина з чоловіком планували четверту дитину, але хвороба не дозволила.
«Спочатку я не до кінця розуміла всі наслідки лікування. Я не знала, як це жити у клімаксі в 33 роки. Як я буду звикати до шрамів? Призначили радикальну мастоктомію».
Їй видалили праву молочну залозу та яєчники. Зараз Дарина щодня приймає таблетки, які вбивають жіночі гормони в організмі, щоб ті не живили пухлину. За час ремісії Дарина змінила свій статус — від онкопацієнтки до громадської діячки у сфері онкології. Разом із подругою вони створили освітній проект «Soul Sisters», який надає онкопацієнтам і пацієнткам інформаційну та психологічну підтримку.
Щоб утримувати організацію, Дарина плете кошики та продає їх разом із футболками, на яких набиті мотиваційні принти.
«Є багато пацієнтів, які кажуть, що вони найнещасніші у світі люди. Їх ніхто не вчить, як жити після діагнозу. А це важливо — знати, як повернутися до життя».