Режисер вистави «Палаючі двері»: «Давайте поговоримо про катування»

За півроку родина отримала політичний притулок у Великій Британії — на батьківщині в них лишилися друзі й частина театральної трупи, якою керують з Лондона через Skype.

До Києва театр привіз виставу «Burning Doors» («Палаючі двері»), в ній — історії трьох митців: Олега Сенцова, Марії Альохіної й Петра Павленського та їхнього зіткнення з державною системою. «Burning Doors» уже показали у США, Канаді, Австралії, країнах Європи. Ініціатором показу вистави в Києві став фронтмен групи «Бумбокс» Андрій Хливнюк, який з 2015 року співпрацює з Білоруським вільним театром. 19 липня 2018 року «Бумбокс» зіграв безкоштовний концерт-акцію на підтримку українських політв’язнів на контрольному пункті на межі з анексованим Кримом у Каланчаку, що стало частиною документального фільму Миколи Халєзіна та Наталії Коляди про цей український гурт.

Напередодні української прем’єри «Палаючих дверей» Громадське побувало на репетиції вистави, а також погуляло з режисером Миколою Халєзіним центром Києва. Нижче — найяскравіші цитати з нашої розмови.

Ми заснували театр 14 років тому. За рік виїхали на перші міжнародні гастролі. Це була Рига. Тоді ще ми могли поїхати до Москви, грали у Вільнюсі, а потім почалася вся Західна Європа, Америка, далі — Австралія. Ми стали всесвітньо відомим колективом років за п’ять існування. Це був абсолютний рекорд для Європи.

Ми стали відомими не тому, що опозиційні. Це добре для першого знайомства. Коли журналіст дізнається про підпільний театр в Європі, одразу хоче написати матеріал. Усі видання написали. Тебе знають, але це не означає, що тебе запросять на фестиваль, або на сцену шекспірівського театру «Глобус», або сцену Королівського театру Великої Британії чи Голландії, і що королівська родина буде патроном твоєї вистави. Будь ти хоч тричі опозиційним, ти повинен видавати той художній продукт, який є інноваційним, і не лише для твоєї країни, а й для світу. Тоді тебе запрошуватимуть. Інакше це просто смішно.

Ми не повідомляємо нічого нового. Те, що Павленського допитував слідчий, чи те, що Альохіна сиділа у в'язниці, чи те, що Сенцов у жахливому таборі — це не новина. Усі новини повідомляють журналісти. Моя справа — подивитися на це з іншого ракурсу. У виставі «Burning Doors» для мене найцінніше навіть не те, що ми говоримо про Олега Сенцова. Це важливо, але не цінно. Цінно для мене те, що ми зробили кілька інноваційних художніх рішень, яких раніше у світовому театрі не існувало. Ми вирішили дістатися справжньої межі, коли актор більше не може.

Коли актор топить у ванній Машу Альохіну, і вона перебуває під водою стільки, скільки може витерпіти. Коли вона винирює, ти бачиш, що це була її межа. Більше вона не могла там бути, вона б померла. Ідеться вже не про Олега. Він своєю історію нас спровокував: а поговорімо про те, що відчуває людина під час катування

Річ у тім, що я клаустрофоб. Коли сидів у в'язниці, мене зачинили в камері 80 на 80 сантиметрів. Просто бетонна склянка із залізними дверима. Для клаустрофоба це — смерть. Я розумів, що можу звідти не вийти. Тоді мене врятувала глибока медитація, я 5 годин прожив там. Я зміг з плюсом вийти із цієї ситуації, тому що конвертував це в моновиставу, яку за 13 років уже зіграв на 5 континентах. Це дуже цікавий людям досвід. Кожен розуміє, що може опинитися у в'язниці, за обставин, які від нього не залежать.

У Мінську востаннє я був о восьмій вечора 31 грудня 2010 року. Я лежав на підлозі мікроавтобусу, на мене навалили ковдри, зверху лежала молодша донька, й ми перетинали кордон о двадцятій хвилині на першу, в новорічну ніч, поки ті, хто цей кордон охороняли й повинні затримувати втікачів, пили горілку. Нам удалося виїхати. Я не сумую за Мінськом.

Попри те, що багато хто втратив своїх рідних і близьких (я теж плакав безперестанку) я скажу, що Майдан — це те, що треба було прожити Україні. Ця війна, яка нині забирає життя, стає потужним механізмом розвитку і людських стосунків, і соціальної відповідальності, і розвитку армії, і розуміння, де Україна взагалі перебуває.

Війна породжує таку кількість історій — і мерзотних, і гарних, і шляхетних, і низьких, які і є суттю драматургії. Мені не цікаво розповідати, як хороша людина зустріла хорошу людину, вони гарно провели життя й померли в один день. Це не драматургія

Ось історія: в нашого друга вдома живе кіт. Його зняли з розтяжки в будинку в Маріуполі — його там повісили в шафі. Вони його врятували. Знімали з петель двері, ризикували своїм життям. І кіт почав рятувати їм життя: він своїм ультраслухом чув, коли спрацьовували міномети, кричав, усі ховалися в бліндаж, і починалося бомбардування. Це неймовірно! І ти кажеш: господи! Та про цього кота можна виставу зробити! Очима кота можна показати війну!

А українці чомусь кажуть: ні, в нас травма. Мені не цікаво, що ви травмовані. Лікуйтеся. А лікуватися ви можете, тільки розмовляючи.

Коли їдеш до Австралії на перший в житті тур, в якому 30 вистав, тобі треба показати одну й ту саму виставу 30 разів, у 4 містах, а за два місяці до цього тобі повідомляють, що квитків уже немає. Або коли американці хвилюються, чи продадуться всі квитки, і виявляється, що квитків уже давно немає, ти такий стаєш розбещений.

Потім їдеш до України, думаєш: усього лише два спектаклі. Що там заповнити цю залу? Тим паче, вистава зокрема й про Україну. А потім сам собі даєш сигнал: ні, не може заповнитися зала. Адже ти — не Олег Винник.

Тому що аудиторія повинна з’їсти певну кількість театрального творчого продукту, щоб почати цінувати, що до них привезли щось важливе. Це не провина українців, а просто біда.

Мені дуже цікаво, що буде на виставі, адже я не знаю українську публіку. Я раптом зрозумів, що знаю Україну вздовж і поперек. Я знаю, як українська публіка реагує на концертах, я тут бував на багатьох, але я не знаю, як реагуватиме на нашу виставу, я навіть уявити не можу. Може, вона сидітиме скутою, можливо, сміятиметься. Знаю, що там є три моменти, де вона сміятиметься вголос. Це я знаю точно. Це три моменти, які саме українці оцінять більше за будь-кого.