Робота, хвороба, кінець. Чому перепрацювання — це серйозніше, ніж ми думали

У 2019 році Всесвітня організація охорони здоров’я визнала емоційне вигорання, яке часто діагностують у трудоголіків, хворобою. З кожним роком кількість людей, які помирають від захворювань, пов’язаних із перепрацюванням, росте в усьому світі. Зв’язок між кількістю роботи та якістю життя не завжди очевидний, а трудоголізм — це суспільна норма і тренд, тож проблему часто ігнорують.

Журналістка «Заборони» Альона Вишницька поговорила з людьми, чиє життя та здоров’я опинилися під загрозою через непосильні обсяги роботи, яку вони взяли на себе. І розібралася, що робити, коли ви вже не можете.

Суцільне болото

Анна Процук знала з дитинства: нічого не дається просто так. Щоби щось отримати, треба заробити це кров’ю і потом. А якщо хтось допоможе на цьому шляху, то все одно зрештою треба буде розплачуватися. Іншої моделі світобудови в неї не було.

«Я старанно вчилася в школі, сиділа ночами, була відмінницею, олімпіадницею, хотіла бути правильною, найкращою дівчинкою. Потім я не вступила в університет — виявилося, що через корупційні схеми я просто так не пройду. Тож пішла працювати. Я жила тільки з мамою, у родині не було жодних заощаджень. Влаштувалася в держустанову на роботу із 7-годинним графіком і почала заробляти перші гроші», — розповідає Анна.

За рік, коли знову постало питання про вступ, Анна вже розуміла: повертатися до мами на шию вона не хоче, тож треба йти на заочку — а вона платна.

Наступні шість років Анна працювала фултайм, повноцінно вчилася, годинами сиділа в бібліотеці — і на все це якось вистачало доби. Вихідних не було: сесії в університеті тривали навіть у неділю. На сон лишалося години три. Було важко — але якось вигрібала.

Анна змінила кілька робіт, вивчилася на редакторку і почала працювати за фахом на фрилансі. Він затягнувся років на тринадцять.

«Літредагування взагалі дуже малооплачуване. Ти можеш жити на зароблені гроші рівно стільки часу, скільки витрачаєш на їхнє заробляння. Якщо з будь-якої причини зупинишся, то мусиш, відповідно, нічого не витрачати, нічого не їсти й ніде не жити», — розповідає Анна.

Робота вночі стала новою нормою — як і проблеми зі сном та істерики. Поїхати у відпустку чи взяти паузу було страшно. Здавалося, якщо зупинишся — не буде що їсти. Вирватися вдавалося хіба що на кілька днів, але тільки з ноутбуком.

«Я б описала ці роки як суцільне похмуре болото, де не встигаєш нічого аналізувати чи думати. Просто прокидаєшся і сідаєш за ноут. Було таке, що я протягом місяця не виходила з дому навіть у магазин, бо в мене на редагуванні була термінова велетенська книжка (за неї мені, до речі, досі винні гроші). Я вставала з будильником, сідала за ноутбук, кілька разів на день виходила на перекур. Їжу мені підсовували під ніс. Єдиний час, який був для себе — це 15 хвилин прийняття ванни», — згадує Анна.

Вона нагрібала роботу — а коли закінчувала з одним, брала інше. Проблема, додає, полягала також у тому, що про навички менеджменту та самоорганізації не йшлося взагалі, а коли виявлялося, що роботи таки забагато, то сил і часу, аби вчитися самоорганізації, уже не було.

«Я оцінювала, як швидко можна зробити всю роботу, і не враховувала, що можу захворіти, що мені потрібен відпочинок або я просто можу захотіти піти з кимось на каву», — каже Анна.

Коли стало зрозуміло, що далі так тривати не може, Анна пішла на ставку. Для її фаху та міста гроші були непоганими, але їх вистачало лише на оренду квартири й базові потреби: комуналку, тютюн, антидепресанти, психотерапію. Відносити їжу до базових потреб було розкішшю, тому часом вона майже непритомніла від недоїдання.

Спи, їж, лікуйся

Щоби стягнути своє життя фінансово, Анна паралельно знову брала фриланс. Тривожність працювала на максимум.

«Я зрозуміла, що все дуже погано, коли почала цілодобово ридати — незалежно від присутності людей чи мого місцеперебування. Я переходжу дорогу — ридаю і не бачу машин. Стало очевидно, що так можна просто потрапити під трамвай. І я попросилася у психоневрологічний диспансер».

Перше, що зробив лікар — не дозволив брати з собою в палату ноутбук. Тільки в той момент Анна змогла сказати працедавцям, що в неї є серйозна причина, через яку вона не тільки не може здати замовлення вчасно, а й узагалі виконати їх. Вона відмовилася від того, що взяла на себе.

«До того я не могла відмовитися від зобов’язань за жодних умов — я була готова вбитися, але мусила виконати все», — згадує Анна.

У лікарні, каже вона, було як в анекдоті: «Лікарю, так добре! Що ви мені дали?» — «Ми дали вам поспати».

Якогось специфічного лікування їй не призначали. Анна приймала ті ж ліки, що потім пила вдома, але не працювала, а спала та регулярно їла. Гонорар за останню відредаговану й вимучену книжку Анна витратила на зефірки в крамниці під лікарнею.

Вона пролежала там 5 тижнів. Можна було не так довго: їй пропонували виписатися раніше і приходити лише вдень, а ночувати вдома.

«А я навпаки — не могла спати вдома, самотність наклалася на тотальну фізичну та моральну виснаженість. Тому, коли всіх забирали на вихідні додому, я лишалась — і була там сама. Важливим було те, що я нічого не мусила контролювати й відповідати за кожен крок. Усе було за графіком», — згадує Анна.

Прийоми їжі відбувалися за розкладом і їх контролювали інші люди. У вільний час можна було дивитися в стелю, виходити гуляти, не паритися про власний вигляд. Була лагідна, сонячна, кольорова осінь.

«Мені все це допомогло — запустило процес переосмислення та готовності до змін. Стало зрозуміло, що зобов’язання, які я нагребла і не стягую, в прямому сенсі мене вбивають. Але виявилося, якщо я не вб’юсь заради якогось замовлення, світ не розвалиться», — каже Анна.

Вона звільнилася з роботи й переїхала в інше місто. Знайшла інше місце — амбітну керівну посаду. Робота була одна, але її було багато, а рівень відповідальності — високий. Часто доводилося засиджуватися до 9-10 вечора. Відпустки були «не на часі».

«Заробляла я нормально. У мене з’явилися гроші на себе, але не було часу. Я рік ходила в одних кросівках, а зранку після миття досушувала їх феном, бо просто не могла виділити часу, аби купити другу пару», — каже Анна.

Попередній досвід уже дав зрозуміти, що відпочинок — це життєва необхідність, тому Анна його відстоювала. Часом треба було пояснювати наймачам з іншої сфери, чому цілодобова праця і присутність на зв’язку 24/7 — це не ок, навіть якщо робота подобається.

Тут і зараз

Упродовж дня Анна майже не мала шансу вийти з кимось на обід чи каву. Їй належали тільки вихідні.

«Я приходила й валилася мертвою. Зранку підіймалася, швидко збиралася на роботу, не встигала ні помити посуд, ні приготувати їжу — взагалі нічого», — згадує Анна.

Відколи працює, додає вона, культ трудоголізму навколо квітне й буяє, і тому вийти з цього кола нелегко. Кілька років тому почали більше говорити про те, чому цілодобова робота — не ок, і це допомагало. Можна було прочитати статтю про те, що прокрастинація — це сигнал організму про те, що він хоче відпочити, а не ознака того, що «ти ліниве чмо, яке замало паше і якому можна було б іще годинку відгризти від сну для роботи».

«Середовище заохочує працювати нон-стоп.Якщо ти зупиняєшся, то відстаєш від потяга. Але є і внутрішні установки. Я пропрацювала цю проблему в голові — цього виявилося достатньо. Але я не стверджую, що всі так легко можуть це зробити — потрібні і підтримка, і психотерапія, і велике переоцінення», — каже Анна.

Зрештою вона звільнилась і з цієї роботи. Узяла паузу. Щовихідних виїжджає на природу — дивиться на пташок, спілкується з близькими чи дослухається до себе.

«Уміння бути тут і зараз — це для мене стало більш ресурсним за якісь там плани, амбіції чи примарні кар’єрні перспективи. Я змінила пріоритети, для мене стало суперцінним уміння перемикатися. Тобто я повністю відволікаюсь від роботи. Спершу страшно, а потім розумієш, що Земля з орбіти не сходить», — розповідає Анна.

У вихідні та вночі — жодних робочих листувань. Вона знову бере фриланс, але ще до початку співпраці попереджає, що доступна з 10:00 до 19:00 у певні дні. Коли щось надзвичайно термінове, можна написати в телеграм — але цим ніхто не зловживає.

«У мене зараз такий перехідний період, коли зовсім закінчилися гроші і я перебиваюся дрібними приватними замовленнями. Звісно, я думала про можливість змінити сферу діяльності — але дуже люблю свою роботу. Я досягла в цьому певного рівня, стала експерткою у своїй галузі. Не знайшла інших варіантів, які готова була би спробувати. У новій сфері треба починати з нуля, конкурувати з молодшими людьми, щось доводити — а мені загалом важко щось доводити й конкурувати», — додає Анна.

Для себе вона визначила, що її цілком влаштувала б робота на ставці: 5 днів на тиждень, 8 годин на день. З кількома відпустками на рік протягом одного-двох тижнів, можливістю брати додаткові вихідні своїм коштом, аби кудись поїхати, і без регулярних овертаймів.

«Маючи весь цей досвід, я вже не буду собою жертвувати заради примарної відповідальності, яка насправді нікому не потрібна. Або заради перфекціонізму, який ніхто не оцінить. Я згадую всі ці роки як болото, в якому тонеш — хоча в мене були класні стосунки, непоганий шлюб, якісь подорожі. Але вічне пахання та постійне відчуття, що ти комусь щось винна, усе це затьмарили й навіть не лишили про той час жодних яскравих спогадів», — підсумовує Анна.

Мозок і тіло

Перепрацювання — це стрес. Коли людина працює, в її тілі запускаються ті ж механізми, що й у ситуації стресу. Виробляється гормон кортизол.

Одна з його функцій — це анестезія, пояснює психотерапевтка Анастасія Хромова. Її ефект може проявитися в банальній ситуації. Наприклад, людина сидить за ноутбуком, працює і розуміє, що їй треба сходити у вбиральню. Вона вирішує дописати абзац і піти. Але згадує про це за дві години. За здорових обставин про потребу сходити в туалет вона б не забула.

«У світі тварин це була б історія про антилопу. Наприклад, ти антилопа, за тобою женеться шаблезубий тигр, він тебе зачепив кігтем, поранив. Ти не відчуваєш болю — бо якщо відчуєш, то не зможеш бігти. Робота, де горить дедлайн, бракує часу чи кричить начальник — це еквівалент тигра, який за тобою женеться. Фізіологічно тіло на це реагує так само. Ти анестезуєшся, тіло втрачає ресурси — але ти цього просто не відчуваєш. Не відчуваєш раз, два — і врешті організм виснажується», — пояснює психотерапевтка.

Одна з перших ознак вигорання — коли робота починає забирати важливі базові речі: поїсти, поспати, попити, сходити в туалет. І людина помічає це тільки постфактум, каже Анастасія Хромова. Коли все це накопичується, організм людини виснажується, а тіло починає здавати.

Проблема перепрацювання — комплексна. Вона починається ще з дитячих спостережень: аби мати що їсти, треба працювати, до того ж багато, незважаючи ні на що — ні на хворобу, ні на погоду. Це підкріплюється суспільними установками: треба бути успішним, а для цього — працювати. Що більше працюєш — то краще.

«У голові людини забагато всього: і з сім’ї, і з соціуму, і з особистих амбіцій. Спиратися на голову немає жодного сенсу: там багато різних заморочок. Ефективніше зважати на тілесні відчуття. Тіло не бреше — це мій орієнтир та опора в тому, скільки мені достатньо», — пояснює Анастасія.

Зрозуміти, що каже тіло, можна, навіть просто зупинившись на 15 хвилин посеред робочого дня: «Це серйозна робота. У нас немає такої навички, але це працює. Можна присісти й зосередитися на тому, що відчуває тіло: як почуваються плечі, шия, голова, який вираз на моєму обличчі в цю мить. Якщо щось не так, то вже з цього можна робити певні висновки».

Людина не може бути ефективною та сконцентрованою впродовж восьми годин. Їй треба перемикатися — наприклад, вийти на каву, пройтися абощо. Важливо, що це не має бути «інша активність у комп’ютері».

Перемикатися на ютуб-відео — це змінити одну розумову стимуляцію на іншу, наголошує психотерапевтка: «Якщо ми спираємося на тіло, то моїй руці чи нозі не треба дивитися ютуб-відео. Їм треба розім’ятися. Або ж, якщо я чутлива до свого шлунка, то розумію, що йому треба з’їсти салатик чи суп, а не дивитися відео».

Навіщо мені все це

Зважати на сигнали тіла потрібно, щоб зрозуміти, як перемкнутися й коли подбати про себе. Однак є й інші, глобальніші питання: «Навіщо я це роблю? Яку роль ця робота відіграє в моєму житті? Скільки часу вона забирає?» — наголошує психологиня.

Людина на роботі обмінює свій час — час свого життя — на гроші.

«Важливо розуміти, що робота — це не єдине, що має бути в житті. Варто поставити собі питання: що є в моєму житті, окрім праці, і чого я хочу? Тоді починається лабіринт: якщо робота забирає 12 годин із твоїх 24, а ще 6-8 годин витрачаються на сон, то що залишається? Це те, до чого ми завжди доходимо з моїми клієнтами: що важливо для конкретної людини, які є бажання і про що вона шкодує. Тому проблема перепрацювання часто пов’язана з тим, як людина формує сенси у своєму житті», — додає Анастасія Хромова.

Один із наслідків вигорання — втрата соціальних зв’язків. Наприклад, замість того, щоб піти на зустріч зі своїми друзями, людина вирішує допрацювати ввечері. Або замість поїздки до родини їде у відрядження. У мозку відбуваються зміни, які вона не завжди може контролювати й відстежити самотужки.

«Сприйняття реальності деформується. У ній залишається лише робота, і ти дивишся на світ, ніби через скло. Тому важливо не доходити до цього етапу, щоб адекватно сприймати реальність», — каже психотерапевтка.

Робота потребує енергії. Сон, їжа, відпочинок, спілкування з людьми, яких ми любимо — це те, що дає наснагу.

«Якщо постійно лише віддавати, але не наповнюватися, то врешті-решт уже не буде звідки черпати цю енергію. І ми починаємо брати її з тіла — зокрема тому виникають хвороби», — наголошує Анастасія.

Хвороби

Перепрацювання позначаються на здоров’ї дуже по-різному. Так, у 2016 році майже пів мільярда людей працювали понад 55 годин на тиждень, водночас норма — 35-40 годин. Від серцевих захворювань та інсульту померли 745 тисяч людей, які перепрацьовували.

Якщо порівняти ці цифри з 2000 роком, то кількість померлих від хвороб, спричинених перепрацюванням, зросла на 29%. А смертність від серцевих захворювань унаслідок понаднормової роботи — на 42%.

Для багатьох сфер перепрацювання — норма, і це може створювати ілюзію, що воно безпечне. Проте це не так. Оскільки часто перші наслідки надмірної роботи відбиваються на психіці, їх не помічають. Про ментальне здоров’я досі говорять мало, а його вплив на якість життя недооцінюють.

«Я спала дві години на день, мала ознаки депресії, зранку почувалася виснаженою і не могла прокинутися після трьох чашок кави», — розповідає Людмила Білека. Вона працювала у психіатрії — і тільки це, додає, допомогло їй зрозуміти, що з нею відбувається.

Людмила з дитинства знала, як це — працювати багато. Вона виросла в медичній родині: дідусь був лікарем, мама — медсестрою. Людмила теж здобула освіту медсестри та менеджерки в галузі охорони здоров’я.

Спочатку працювала в адміністрації лікарні. Робота була нервова та часом дурна. Тривав уже 2010 рік, але доводилося, наприклад, купувати на базарах залишки дискет, щоб записувати на них звіти для інших відділів, які не знали, як користуватися флешками.

Праця виснажувала емоційно: здавалося, що вона нікому не потрібна. Дівчина звільнилась і влаштувалася в магазин — касиркою.

Працювала в півтора раза менше, а отримувала учетверо більше. З грошима все було ок, та залишалося відчуття, що це зрада покликанню: медицина все-таки здавалася більш наповненою сенсом, тому за кілька років дівчина повернулася. Цього разу влаштувалась у приватну клініку.

Коняка

Був 2013 рік, зарплата адміністраторки-медсестри становила 3,5 тисячі гривень, а оренда кімнати обходилась у 1 800 грн. Грошей не вистачало, а працювати треба було за кількох людей.

«Я мала графік три через три. І потребувала грошей — тому три дні працювала в клініці, а інші три організовувала промоакції. Контролювала промоутерів, носила футболочки, роздавала флаєри, потім писала звіти, заповнювала таблиці й так далі», — згадує Людмила.

Було важко: їздити доводилося через усе місто. Стало зрозуміло, що в лікарні отримувати більше не вийде — і за кілька місяців дівчина знову звільнилася. Вона влаштувалася на роботу ближче до дому — медсестрою в психіатричній клініці. Зарплата була меншою, але графік зручніший: доба через чотири.

«Я могла один день перепочити після зміни, відіспатися, а потім мала ще 2-3 дні, аби попрацювати деінде», — каже Людмила.

Паралельно вона працювала в кафе на лінії видачі. Дівчина виїжджала о пів на шосту ранку й поверталася пізно ввечері. Постійно боліли спина й ноги: упродовж робочого дня не дозволялося навіть присісти.

Людмила мала один вихідний на 10 днів.

«Того дня я просто лежала на ліжку й не мала сил навіть піднятися. Мені телефонували друзі — я не хотіла відповідати. Не було сил говорити. Водночас я гризла себе за те, що лежу, а могла би зробити те і се. Я зрозуміла, що довго так не протягну. Мені було 23, я працювала на максимум, уже вичерпала всі фізичні й моральні ресурси, а грошей на життя все одно не вистачало», — каже Людмила.

Та навіть якби вони й були, їх ні́коли й ні́куди було витрачати. На обох роботах дівчина працювала у формі. Мала дві футболки і дві пари штанів. Навіть якщо виникало бажання купити якусь річ, то одразу поставало питання: «Навіщо, куди, коли я це вдягну?»

Додалися проблеми зі здоров’ям — порушення сну, тривожність. Людмила могла не вимкнути чайник або забути зачинити двері, шукала ключі в морозилці. Параноя, ніби вона точно знову щось забула, посилювалася.

Проблеми зі сном почали провокувати різні гормональні збої, додалися захворювання щитоподібної залози. Усе сипалось одне за одним.

Людмила думала про звільнення, але всі були проти. Мама казала: «У медиків пільгова пенсія — рік за два. Тобто поробиш 10 років замість 20 — і вже пенсія». На це дівчина відповідала: «Мені треба десять років карячитись на ніщенську зарплату, щоби потім отримувати ніщенську пенсію? У чому логіка?»

Спроби відпочити провалювалися. Натомість накопичувалося почуття провини за недостатню продуктивність.

«Думаю, на це дуже впливала установка від батьків, мовляв, "праця облагороджує людину". Що ж, я мусила в такому разі бути максимально благородною».

Насувався 2014 рік і війна.

«У мене закралася думка: якщо я піду на війну доброволицею і не отримуватиму зарплату, то нічого не втрачу. Я розуміла, що можу бути корисною з моїми знаннями там», — розповідає дівчина.

У своєму підрозділі вона відповідала за комунікацію з постачальниками медзасобів, організовувала доставлення й решту — все те, що вже вміла робити добре.

Потім повернулася. Тривала реформа поліції — і Людмилі запропонували вести тренінги з тактичної медицини для поліціянтів.

«Якось за чотири дні навчання правоохоронців мені заплатили місячну зарплату медсестри. Це було вперше, коли я задумалася: може, не обов’язково працювати 12 годин на добу, а мої знання та вміння чогось вартують?»

Після повернення з війни Людмила почала розробляти курси тактичної медицини для військових, державної охорони та різних охоронних організацій: «Нам із колегами регулярно дзвонили й дякували. Більшої користі від роботи, ніж порятоване життя, і бути не могло».

Зараз Людмила проводить та організовує ці тренінги, а коли замовлень небагато (їх поменшало з початком пандемії), підробляє масажем.

«Тепер я працюю, наскільки в мене варить голова. Якщо моя продуктивність дуже низька, то краще пів дня відпочити й провітритися, ніж ґвалтувати себе морально», — каже вона.

Після кожної години роботи вона намагається зробити перерву — прогулятися, відволіктись. А після великого проєкту — взяти паузу і перезавантажитись.

«Якщо коняка впала від перевтоми, можна її буцати й казати "нумо, їдь", але краще дозволити їй перепочити, дати водички, корму, щоби вона невдовзі стала на ноги. Тому що загнана коняка може тільки здохнути».

Вигоряння

Люди часто ходять колами: влаштовуються на роботу, яка їх драйвить, запрацьовуються, вигорають і звільняються, розповідає Оля Яковлєва. Вона пропрацювала в HR шість років, а зараз проводить тренінги та розробляє онлайн-програму для людей, які відчувають, що робота перестала приносити їм задоволення, і думають про звільнення.

«Історія часто повторюється: люди перестають отримувати задоволення від роботи, відчувають, що гребуть кудись, але не знають, навіщо й куди, шукають стратегії, які змінять їхнє життя — але здебільшого вони не знають інших стратегій, тому їздять тими самими коліями й міняють роботу за роботою», — каже Оля.

Люди помиляються: думають, що знайдуть справу своєї мрії й усе буде класно. Вони справді можуть знайти хорошу роботу, на якій почуватимуться окрилено, і пірнути туди з головою — але це вже тривожний сигнал.

«Коли людина починає горіти тим, що робить, готова виконувати це будь-коли, зокрема й увечері — це вже перша стадія вигорання. Це запускає процес, у фіналі якого людина змушена міняти сферу, бо вже не може».

Стадії вигорання:

• Запал від роботи, яка затягує. У людини горять очі, їй хочеться займатися тим, що вона робить, вона нагрібає на себе забагато, інтенсивно залучена в проєкт. На цьому етапі людині здається, що вона сповнена сил та енергії, у неї все виходить, вона на піку. Вона переконана, що є супергеройкою, без якої не впораються.
• Утома і хронічний стрес. На цьому етапі людина не може позбутися думок про роботу — вона їй навіть сниться. Людина ніби втомилась, але не хоче впасти обличчям у багнюку, тож продовжує. Вона не може відключитися: її трясе від робочих сповіщень, але вимкнути їх бодай ненадовго неспроможна.
• Виснаження, яке може розвинутись у депресію.
• Незворотне виснаження. Людина зневірюється в роботі, стає скептичною та цинічною. Вона розуміє, що експертна в тому, що робить, і не може від себе цю зайнятість відірвати. Робота стає її частиною, але руйнує людину зсередини. На цьому етапі рекомендовано змінювати напрям або сферу діяльності.

Допомогти собі самотужки здебільшого можна лише на першій і другій стадіях. Далі людина не здатна об’єктивно оцінювати реальність. І навіть для того, аби вона змогла ідентифікувати вигорання самостійно або ж зрозуміти, що наближається до нього, людина має пройти кілька таких кіл раніше. В інших випадках, уточнює Оля, це радше помітить хтось іззовні — наприклад, психотерапевт.

Щоб дати собі раду на третьому-четвертому етапах, людині часто треба змінювати сферу. Але через викривлену свідомість вона схильна знецінювати увесь свій професійний досвід.

«Людина виснажена, дуже втомлена, пам’ятає про токсичність цієї роботи — і починає її знецінювати. Хоча це величезний багаж сильних якостей цієї людини, потенціал, її професійність. Вона починає заперечувати все це й відсторонюватись, шукати щось нове. Дуже важливо дати собі паузу, відпочити, наповнитися — і тоді подумати, як цей багаж можна використати для майбутнього», — пояснює Оля.

Якщо ж людина повністю відмовляється від минулого, є ризик, що вона почне скакати зі сфери у сферу, знову робити все з нуля, доходити до піка, вигорати й шукати нову галузь. І врешті залишиться з відчуттям, що не реалізувалася сповна ніде.

«Наприклад, лікар, який вигорів, може почати читати лекції. Він не лікує — але, маючи свій досвід і потенціал, може навчати цього інших», — каже Оля.

Коли людина живе в постійному стресі, нею керує емоційний мозок: раціо не вмикається. Щоб увімкнувся неокортекс, потрібно відновитися. Мислити раціонально та проаналізувати будь-що можна лише з робочим неокортексом.

Тому критично дивитися на свій досвід удасться лише після паузи та відпочинку — а краще скомпонувати його з сеансами у психолога. Важливо повністю відволіктись і вимкнути емоції — для цього можна, наприклад, поїхати на ретрит.

Що робити, аби не вмерти на роботі:

• Наперед планувати відпочинок і паузи для перезавантаження. Не тягнути до останнього, коли працювати неможливо вже фізично. Це можуть бути регулярні кількаденні поїздки на природу, відпустки.
• Не везти роботу у відпустку, бо буде тільки гірше.
• Лімітувати робочий період. Не працювати вночі, мати час на себе.
• Не читати й не відповідати на робочі повідомлення поза визначеними годинами й у вихідні.
• Знати про власну цінність. Часто люди, які не мають цього відчуття, чекають на позитивне підтвердження ззовні — і коли стають залежними від думки оточення, працюють ще більше, аби довести, що їх цінують недарма.
• Якщо ви вкрай вигоріли й вас нудить від роботи, треба узяти паузу. Але підготуватися до неї: відкласти гроші, запланувати поїздки чи активності. Якщо в людини закінчаться гроші раніше, ніж вона відпочине, вона знову піде на роботу виснажена — і все почнеться по колу. Також не допоможе, якщо замість перезавантаження людина загрузне в побуті чи підробітках. Ефективніше буде поїхати в гори, на море, на природу чи спланувати інші активності, які наповнюватимуть.

Один із дуже важливих індикаторів хронічного стресу — відсутність лібідо. Людина не хоче нічого. А один із головних показників відновлення — це поява бажання. Наприклад, смачної їжі, подорожей, емоцій, спілкування. Бажання жити.

Авторка: Альона Вишницька, «Заборона». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»