Росія і Близький Схід: «закріплення» замість «виходу»
У середині березня 2016 року Росія оголосила про свій «вихід» із Сирії. Гучна інформаційна кампанія тих часів мала на меті показати, що свої головні завдання російська армія виконала.
Але зараз з'ясувалося, що ці заяви були блефом.
Кілька днів тому міністр оборони Росії Сергій Шойгу заявив, що Москва може відновити потужні авіаудари в Сирії уже від 25 травня.
Насправді ці авіаудари були відновлені значно раніше: уже в кінці квітня BBC повідомляло, що Росія продовжує в Сирії свою війну.
Москва продовжує мати в Сирії потужні військово-морські та військово-повітряні бази. Її бойові літаки продовжують військові операції (до 20-и вильотів на день з авіабази Хмеймім). Зенітно-ракетний комплекс С-400, який Росія розмістила в Латакії, має радіус дії до 400 кілометрів, що сягає Туреччини, Іраку, Лівану чи Ізраїлю.
Росія також продовжує нести людські втрати (офіційно – 9 солдатів після «виводу» військ у березні, хоча в реальності може бути значно більше) і втрати техніки. У середині травня «Ісламська держава» здійснила масовану атаку на сирійську базу T4 біля Пальміри, знищивши, за даними ресурсу Stratfor, 4 російські гелікоптери.
Схоже, Росія має значно складнішу стратегію поводження на Близькому сході, ніж короткий театральний «бліцкриг».
Громадське спробувало розібратися з історією присутності Росії на Близькому сході. Ми поставили собі питання, як можна зрозуміти нинішні події, тримаючи в полі зору всю динаміку політики СРСР/Росії на Близькому Сході за останні півстоліття.
1. Курди і Воєнторг
У своїх мемуарах Євген Примаков, один з ключових гравців російської політики та російських спецслужб (у різні часи — прем'єр-міністр, міністр закордонних справ та керівник служби зовнішньої розвідки РФ) розповідає про один цікавий епізод.
Радянські спецслужби і він особисто у 1970-1980-х роках велику ставку робили на курдський сепаратизм. Народ без держави, курди розкидані між Туреччиною, Іраком, Іраном та Сирією, а тому курдський національний рух був часто цікавий СРСР як спосіб тиску на ці країни – передусім на Туреччину.
«Хрещений батько» іракських курдів, Мустафа Барзані, мав тісні стосунки з радянськими спецслужбами і певний час навіть жив в СРСР під прізвищем Мамедов. На заході вважали Барзані агентом Кремля і навіть демонстрували фото, де він позує в формі генерала радянської армії.
Примаков, однак, називає це «чутками», «хибними від початку і до кінця»; правда ж, стверджує він, полягає в тому, що одного разу під час свого перебування у Москві Барзані купив цю генеральську форму – де б ви думали? – у Воєнторгу.
Мабуть, у російських спецслужбах люблять згадувати про «форму з воєнторгу», коли хочуть приховати свої впливи та свої дії. Чи радше приховати, не приховуючи – говорити неправду, розуміючи, що інші розуміють, що ти говориш неправду.
Поведінка СРСР/Росії на Близькому Сході в цьому сенсі не надто відрізняється від російської поведінки в Україні.
2. Ялта замість Гельсінкі
У вересні 2015 року, кількома днями перед входженням Росії у Сирію, у своєму виступі на Генеральній асамблеї ООН Владімір Путін відверто ділився ностальгією за епохою після Другої світової війни та «Ялтинською системою», яка, казав він тоді, «убезпечила світ від масштабних потрясінь».
«Путін хоче замінити Гельсінський світовий порядок на реанімований Ялтинський світовий порядок», — нещодавно коментував Громадському Джеймс Шерр, відомий аналітик лондонського Chattham House.
«Ялтинський» порядок передбачає «світ, заснований на принципі рівності великих країн, радше ніж рівності усіх країн», — продовжував Шерр.
«Гельсінський» порядок, заснований на так званому «Фінальному акті» Гельсінської конференції з безпеки та співпраці в Європі (1975), прагнув натомість побудувати світ, базований на ідеї рівності всіх країн. І саму тому Гельсінські принципи передбачають принципи непорушності кордонів та територіальної цілісності – саме ті, які Росія порушила під час анексії Криму та агресії на Донбасі.
Путінське прагнення повернутися до «Ялтинського» порядку означає прагнення відновлювати сфери впливу «великих» країн. І наголос на тому, що «великі» країни мають право вето в міжнародній політиці, особливо там, де простягаються їхні «сфери впливу».
Повернення на Близький схід означає, що Москва прагне поширювати ці сфери впливу значно далі, ніж коло своїх сусідів. Тобто залишати кордони свого «регіону» та виходити на інші території.
Так, ніби вона і справді повірила в те, що знову може стати «світовою» силою.
3. Закріплення замість виходу
Схоже, що Росія не тільки не «вийшла» з Сирії, а й досить істотно тут закріпилася.
Росія продовжує мати військово-морську базу в сирійському місті Тартус – сирійському порту на березі Середземного моря.
Зенітно-ракетні комплекси С-400 покривають країни східного Середземномор'я – включно з Кіпром, Ліваном, Туреччиною, Ізраїлем, а також Іраком.
Після того, як асадівські та російські війська відбили Пальміру в «Ісламської держави», біля неї теж розташувалася російська база. Концерт до «Дня перемоги» в амфітеатрі Пальміри, в якому ключову роль зіграв головний офшорний «партнер» Путіна Сергій Ролдугін, став показовим епізодом.
Крім того, росіяни реконструювали авіабазу Хмеймім у Латакії. Репортер Washington Post, який побував на ній на початку травня (на запрошення РФ), говорить про те, що бачив на летовищі дюжину російських бомбардувальників Су-24, Су-34, а також винищувачів Су-35. За його словами, літаки здійснюють «принаймні 20 вильотів на день».
Репортер CNN, який тоді ж відвідав Сирію, говорить про «враження, що тут розміщені принаймні кілька тисяч солдатів, а також сучасна зброя та інфраструктура».
Важлива деталь: західні журналісти, які описують свої враження під час поїздки на початку травня, були запрошені Росією, привезені літаками з Москви, могли знімати військову базу і скласти для себе враження про російську присутність в країні.
Все це схиляє до думки, що Москва хоче, щоб у світі розуміли: Росія з Сирії нікуди не йде.
У Сирії залишаються «серйозні угрупування морської піхоти [Росії], спецназу, сил ПВО, авіаційна підтримка», — говорить Громадському Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України.
«Все, що потрібно, Путін там залишив, Росія в Сирії закріпилася», — говорить експерт.
Для розуміння особливості російсько-сирійських зв'язків треба згадати, що в часи Холодної війни Сирія була одним із найголовніших союзників СРСР на Близькому Сході.
І, фактично, останнім його союзником.
4. Сирія, останній союзник
Після Другої світової війни Близький Схід швидко став місцем «геополітичного футболу» між США та СРСР, — говорить у коментарі Громадському російський журналіст Костянтин фон Еґґерт.
Якщо подивитися на динаміку геополітичної карти Близького сходу повоєнної епохи, можна зауважити досить серйозне протистояння майже рівних таборів.
США на Близькому Сході традиційно спиралися на Туреччину (член НАТО з 1952 року), арабські монархії на кшталт Саудівської Аравії чи Катару, а з 1950-х років – Ізраїль.
Союзниками СРСР у різні часи були Лівія, Єгипет (до початку 1970-х), Сирія, Ірак та Південний Ємен (після комуністичної революції 1970 року), меншою мірою Алжир.
Але тільки комуністичний Південний Ємен був «повністю залежним від Москви», говорить Костянтин фон Еґґерт. Натомість колишній лідер Лівії Каддафі, попередній президент Сирії Хафез Асад (батько Башара Асада) чи колишній лідер Іраку Саддам Хусейн «зберігали свободу маневру». Великою мірою «саме СРСР залежав від того, що ці лідери проголошували себе союзниками СРСР», - додає він.
Дуже важливою при цьому є історія двох країн: Єгипту та Іраку. Обидві ці країни колись були важливими союзниками СРСР, але в певний момент виходили з орбіти його впливу.
Єгипет, після революції 1952 року та протистояння навколо Суецького каналу (1956), у 1950-х – 1960-х був головним союзником СРСР на Близькому сході.
Саме під час Суецької кризи відбувається головна геополітична зміна регіону: на зміну епохи домінування Франції та Британії в Магрибі та на Близькому сході приходить протистояння між США та СРСР.
Але після невдалих воєн арабських країн на чолі з Єгиптом проти Ізраїлю (1967 та 1973 роки), Єгипет став виходити з-під орбіти радянського впливу.
На зміну Єгипту міг прийти Ірак. В середині 1970-х (ним уже де-факто керував Саддам Хусейн) Ірак був ключовим економічним та військовим партнером СРСР в регіоні; тут працювали тисячі кадрів з СРСР, як військових, так і цивільних.
Однак коли у 1980-му Саддам почав війну проти Ірану, не узгоджуючи це з СРСР, та ще й отримуючи зброю зі США, це викликало явне роздратування Кремля.
У цій ситуації Сирія стала «єдиною країною, яка берегла відданість СРСР», — говорить Громадському Ігор Семиволос, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень. Більше того: «її внутрішня система була найбільш відповідною радянській системі», - додає він.
«Сьогодні з усіх колишніх «країн-клієнтів [СРСР] залишилася тільки Сирія», - додає Еґґерт. Лівії, як держави, фактично немає, а в Ємені йде громадянська війна.
І тут ключова річ: саме війни в Сирії, Лівії, Ємені та, певною мірою, в Іраку Росія панічно вважає атакою Заходу на своїх останніх союзників на Близькому Сході. Ігноруючи той факт, що «Арабська весна» торкнулася різних країн регіону, як більш «прозахідних» (на кшталт Єгипту чи Тунісу) так і в минулому «прорадянських», Росія вважає події останніх 5-и років атакою на свої «сфери впливу».
Тому її входження в Сирію можна тлумачити як спробу відповіді на ці процеси – і повернутися на Близький схід у рангу не «регіональної», а «світової» сили.
Хоча навряд чи це під силу сучасній Росії, враженій західними санкціями та падінням цін на нафту.
5. «М'яка сила» авторитаризму
Епоха «дружніх» відносин між СРСР та такими країнами як Сирія чи Ірак не минула безслідно. Вона означала серйозне поширення радянських впливів на «серця та уми» громадян цих країн.
«Чимало сирійців та іракців навчалися в СРСР» і «дуже багато людей, які пройшли через військову підготовку в військових училищах СРСР», — говорить Громадському Ігор Семиволос.
Костянтин фон Еґґерт у розмові з Громадськимоцінює кількість сирійців, які вчилися в СРСР кількома десятками тисяч, а можливо й сотнею тисяч. Зокрема, йдеться про офіцерів сирійських чи іракських збройних сил.
«Колись у Сирії керівником Міністерства оборони та начальником Генерального штабу були люди, які вчилися в СРСР», — говорить Еґґерт. «Сьогодні такі люди теж є, але їх стало менше», - додає він.
«Військові навчалися в радянських академіях, були під щільною опікою КГБ та мали про радянську свідомість», — говорить Громадському Григорій Перепелиця.
Радянська «м'яка сила» полягала також в серйозній економічній підтримці. Країнам-союзникам видавалися кредити, які потім списувалися; здійснювалася також серйозна допомога з розвитком промисловості.
Так зав'язувалися десятки тисяч міжлюдських і навіть сімейних контактів, що є найголовнішим у процесі зближення країн. Так радянська ментальна та суспільно-політична модель поступово проникала в країни Близького Сходу.
Звісно, в 1990-х роках ці зв'язки були частково втрачені. Але навряд чи можна говорити про тотальний розрив.
Тому коли Росія прагне повернутися на Близький Схід, вона дуже часто йде не в порожнечу, а в ще відчутні сліди колишньої радянської експансії.
6. Турецьке питання
Прагнучи «повернутися» на Близький Схід, Росія стикається з дуже серйозним конкурентом — Туреччиною.
Епізод зі збиттям російського літака у листопаді 2015 року був лише сірником, що запалив підготовлене багаття: Росія та Туреччина на Близькому Сході сьогодні мають протилежні інтереси.
Важливо, що вони є не лише політичними, але й енергетичними: Росія хотіла використати Туреччину для поставок свого газу в Європу в обхід України, натомість Туреччина мала абсолютно інше бачення, - пояснював Громадському президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.
Політичні ж суперечності між Туреччиною та Росією пов'язані з тим, що Анкара прагне збільшувати свій вплив на Близькому Сході.
Від 2002 року, коли до влади у Туреччині прийшла ісламістська партія «справедливості та розвитку» (AKP) на чолі з Ердоганом, країна змінила вектор своєї зовнішньої політики, почавши значно більше орієнтуватися на мусульманський Близький Схід, а не на Захід.
Цікаво, що лише кілька років тому між Путіним і Ердоганом були дуже теплі стосунки. Туреччина погано сприйняла Майдан, бачачи в ньому паралелі з антиурядовими акціями в самій Туреччині.
Однак після активного входження Росії в Сирію та збиття літака почалося різке охолодження. Росіяни «дуже швидко відродили образ ворога» щодо Туреччини, — говорить Семиволос.
У цьому сенсі цікава динаміка ставлення Туреччини до кримського питання. У 2014-му Анкара ставилася до нього дуже обережно і намагалася уникати звинувачень Росії в анексії.
Наприклад, у кінці 2014 року відбулася традиційна заключна зустріч між представниками Меджлісу та представниками посольств. «На цих зустрічах завжди першу скрипку грали турки, але в 2014 році вони промовчали», — говорить Семиволос.
Однак у 2015 році Туреччина знову повернулася обличчям до кримських татар. Влітку 2015-го турецька делегація приїхала до Криму та опублікувала звіт про порушення прав кримськотатарського народу. «Це був міцний ляпас Путіну», — говорить Семиволос.
З іншого боку, в самій Туреччині за останнє десятиліття істотно зросли антизахідні настрої.
Важливими є американські військові кампанії в Іраку – як на початку 1990-х років, так і на початку 2000-х. Під час обох економіка Туреччини сильно постраждала – говорить Громадському Унал Чевікоз, президент Центру політики в Анкарі. А це не могло не викликати у турків серйозної недовіри до США та «американського порядку».
І в цьому сенсі ситуація під час Холодної війни була більш зрозумілою: «тоді було дві сторони, Туреччина була частиною західного блоку і відчувала менше загроз», — продовжує Чевікоз. Сьогодні ж вона відчуває загрози як від західного світу, так і від Росії, так і від близькосхідних сусідів, що робить її політику менш передбачуваною.
Тому лише на перший погляд нове протистояння Туреччини та Росії повторює логіку Холодної війни. Сьогодні «табори» є значно менш окресленими, а зовнішня політика країн значно більш хаотичною.
І проблема полягає в тому, що Росія сьогодні здається країною, яка свою головну ставку робить саме на посилення цього хаосу.
7. Новий російський порядок чи старий російський хаос?
«Російська військова інтервенція в Сирію лише поглибила громадянську війну, яка вирує там вже кілька років», — говорить Громадському Майкл Карпентер, заступник уповноваженого міністерства оборони США.
Ця цитата дає зрозуміти ставлення Сполучених Штатів до російського прагнення повернутися на Близький схід: Росію у Вашингтоні досі вважають радше частиною проблеми, ніж частиною її розв'язання.
Утім, Америка на Близькому сході вже не така сильна, як була колись. Її голос уже не є домінантним і не є всесильним. За останнє десятиліття «імідж США в ісламському світі зазнав втрат», — говорить Громадському Унал Чевікоз.
Проблемними стали навіть американські стосунки з Ізраїлем, відзначає Джеймс Шерр, вказуючи на відсутність довіри між ізраїльським прем'єром Нетаньяху і американським президентом Обамою.
«Росія ж найкраще показує себе тоді, коли використовує помилки, слабкості та уразливість інших гравців», — додає він.
Але, прагнучи використати лакуни, які залишають після себе США, чи може Росія стати альтернативою? Чи здатна вона справді повернути собі «сферу впливу» там, де вона стикається з сильнішими супротивниками?
У це сьогодні дуже складно повірити.
«Я не бачу нікого, хто міг би замінити США на Близькому сході», — ділиться з Громадським Ігор Семиволос. У 1950-1960-і роки з регіону поступово йшли Франції та Велика Британія, бо розуміли, що прийшла «нова епоха», де головними гравцями на Близькому Сході будуть СРСР та США. Зараз, натомість, присутні «багато різних гравців, які не в стані домовитися про правила гри і не здатні тримати під своїм контролем весь регіон», - додає він.
«Росія ставить не на союзників, вона ставить на хаос. Хаос – її найбільший союзник. Створення хаосу на Донбасі, створення хаосу в східному Середземномор'ї, створення хаосу у Брюсселі – ось чого вона прагне», — підсумовує Григорій Перепелиця.
Тому головною тактикою російської сьогоднішньої гри на Близькому Сході є прагнення сплутати карти. Ввести в оману, напустити диму, змусити повірити в те, чого вона не робить, чи не вірити в те, що вона робить. Воювати, не воюючи, виводити війська, їх не виводячи, борючись з Ісламською державою, з нею борючись і т.д.
І в цьому сенсі дії Росії в Сирії в чомусь нагадують дії Росії в Україні.
Так досягається головна мета: створюється імідж непередбачуваної та непрогнозованої, «божевільної» Росії, від якої можна очікувати всього, що завгодно. То неочікуваного «входження» в Сирію, то неочікуваного «виходу» з неї, то неочікуваного «повернення».
Це ніби натяк «цивілізованому» заходу, що Кремля краще остерігатися, і що його краще «заспокоювати», і що з ним треба «говорити».
Але навряд чи можна всерйоз говорити з тим, хто завжди тобі говоритиме протилежне до того, що він має намір зробити. І хто завжди цілком серйозно заявлятиме, що «форму купив у Воєнторгу» – знаючи, що всі розуміють, звідки вона.