Самолікування як традиція, або Чому сьогодні в аптеках гаряче

Сьогодні в аптеках України аншлаг. А все тому, що з 1 квітня вводять е-рецепти на низку лікарських засобів: їх можна буде отримати не лише за паперовим, а й за електронним рецептом.

Це обговорюють як нововведення та зраду, але насправді люди бунтують зараз не проти рецептурних ліків — усі ліки, які ви можете побачити в переліку, завжди мали б видаватися за рецептом.

Просто в нашій країні цим нехтували.

Наразі люди бунтують проти неможливості обійти закон, максимально спростити собі життя та погратися в улюблену народну забавку — самолікування.

Можливість нарешті відпускати ліки за рецептом реально, а не формально, на мою думку, матиме такий саме успіх, як вакцинація: люди не помітять переваг, які вони отримують і продовжать хаяти систему громадського здоров'я. Тому що важко відчути користь запобігання чомусь.

Знаєте, чому я пораділа найбільше, коли переглядала перелік ліків, які тепер не можна купити «просто так»? Що туди потрапили антигельмінтні засоби.

Річ у тім, що дуже багато людей у нашій країні люблять «поганяти глистів». Це може мати сенс, якщо ви живете в якійсь екзотичній країні.

Але в нас вірять, що якщо в домі є хатня тварина чи дитина засунула руки після пісочниці до рота, то це привід для профілактики проти глистів. Це не ті ситуації, які потребують профілактики антигельмінтними препаратами.

А деякі антигельмінтні засоби доволі токсичні. Я ніколи не забуду, як знайома педіаторка бідкалась, що унаслідок такої профілактики 5-річна дівчинка облисіла. Так-так, це побічка певних антигельмінтних препаратів, про яку ваша кума забула вам сказати. Бо не знала.

Мене свого часу так вразила ця історія, що я, дивлячись на перелік ліків, подумала: дідько, як же класно, якась кількість дітей не облисіє, бо тривожна мама вирішила перестрахуватись.

Біда в тому, що люди, які займаються самолікуванням, часто занадто впевнені в тому, що роблять.

Це прекрасно ілюструє скрин коментаря, який виклав лікар-анестезіолог Іван Черненко.

У коментарі хтось обурюється, що тепер не можна вільно купити дексаметазон, а він же такий помічний проти алергічного набряку (а ми знаємо, що алергічні набряки — це іноді ситуація, що загрожує життю).

Так усе ж таки зрада?

Ні, бо дексаметазон не рятує від цього.

«Найкраще при “алергічному набряку" звернутися до найближчого приймального відділення або викликати швидку, якщо стан важкий. Дексаметазоном "алергічний набряк" — так розумію, мова про набряк Квінке — не лікують. Дексаметазон не є препаратом першої лінії. Дексаметазон — не вітамінки і точно має бути рецептурним, тому що самолікування ним може мати погані наслідки», — пише лікар.

Прикладів того, як люди впевнені, що вони щось лікують, можна наводити безліч, проте головне питання — навіщо вони це роблять?

На мою думку, тут може бути декілька причин.

Недовіра до медичної системи. Те, що нам ще довго варто буде долати, оскільки тягнеться це ще з радянських часів та й багато радянського спадку ми досі маємо. Медицина радянських часів була дуже обмеженою. Був брак знань, брак технологій, брак прогресивних висококваліфікованих лікарів. А в тяжкі часи колгоспів і трудоднів на лікарняному не побудеш, от люди й намагалися начаклувати собі лікування. Тому, на мою думку, це вже щось на кшталт традиції, яка дуже сильно може скорочувати тривалість життя наших людей.

Загальне виснаження людей. І це не лише про часи після 24 лютого. Коли ти важко працюєш і мало заробляєш, то не дивно, що не маєш часу розбиратися з тим, як записатися до сімейного лікаря та врешті-решт знайти час на цей візит. Ти просто береш пігулку, яка нібито допомагає. А те, що це ефект плацебо, а тим часом зріє реальна хвороба, яку реально треба лікувати, не всі зрозуміють. Зараз виснаження та нетолерантності до зайвих дій стало більше. Тому й опору цьому теж буде більше. І це не про те, які наші люди дурні. Це про те, які наші люди виснажені.

Я не хочу в жодному разі сказати, що все буде просто.

Електронні системи зависатимуть, у когось справді ускладниться життя, але система громадського здоров'я часто жорстока до індивідуальних проблем та ситуацій — їй треба знизити ризики в суспільстві. Це її завдання. Але також її завдання — покращувати систему, щоб було не лише правильно, але й зручно та людяно. А також не забувати враховувати реалії воєнного часу.

Я передбачаю ваше обурення: а як же фронт? Військові адміністрації, підрозділи Сил оборони, а також залучені волонтерські та благодійні організації можуть закуповувати рецептурні ліки для потреб воєнного часу гуртово безпосередньо в дистриб'юторів, і для цього не потрібний рецепт.

І скажу вам неприємну правду: фронт засипаний фуфломіцинами за страшні гроші, які б могли піти на якісні турнікети та дійсно ефективні препарати.

Поступово, я вірю, ми прийдемо до ефективної системи. А наближення нас до європейської медицини завдяки реальному контролю рецептурних препаратів — абсолютно правильний шлях, який, можливо, збереже життя саме вам. Хоча ви про це і не дізнаєтесь.

P.S. Постинор у жодному разі не повинен бути за рецептом. Але це тема окремої статті.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.