«Що син на війні, дізналася від односельчанки». Історія Антона Гевака, який загинув, захищаючи Маріуполь
Зінаїда Гевак, мама старшого лейтенанта, командир взводу 140 розвідбатальйону морської піхоти ВМС ЗСУ Антона Гевака, який загинув 5 березня 2022 року під час бою з російськими окупантами в селі Зачатівка Донецької області, зустрічає біля брами свого будинку. Ми в селі Пилипи-Хребтіївські на Хмельниччині. Тут біля кожної хати — буйні сади, тож у кожному дворі коптять солодкі сливи, сушать яблука та горіхи. Ці ж самі запахи — на охайному подвір’ї родини Гевак.
Зінаїда каже, що фрукти з батьківського саду для її сина Антона були особливим ритуалом. Кожне проведене вдома відрядження у фруктовий сезон починалося з них.
«Лишав на порозі рюкзак і першим ділом біг до саду їсти сливки та яблука», — розповідає вона.
Цінував хороше вино. Коли скуштував те, яке робив батько, сказав, що це — напій життя. Попросив висадити більше винограду, батько висадив понад 30 сортів. Каже, що вирощуватиме їх на згадку про сина.
З дитинства мріяв про військо
Відколи Антону виповнилося 18 років, у батьківському домі він бував нечасто. Але весь будинок сповнений його речами. У його кімнаті родина створила куточок пам’яті.
Тут є його дитячі фотографії та знімки зі строкової служби. Із військовою кар’єрою в Антона все вирішувалося дуже швидко. Вже у 5 років знав, що буде військовим. У 18 — єдиний із села — пішов до армії.
Батьки думали відкупити сина від строкової служби. Але він, довідавшись про цей план, попередив: цього ніколи їм не пробачить. Після строкової служби пішов служити до омріяного 8 полку спецназу. Став там наймолодшим бійцем, 2014 року вирушив захищати Україну від російського окупанта.
Також у куточку — великі портрети, зроблені нещодавно. На них Антон відчутно доросліший, серйозний, вже з бородою. У картатій сорочці — улюбленому цивільному одязі.
На стіні висять викувані хлопцем ножі та сокири. Поруч — парадна форма, у якій він випускався з Одеської військової академії.
«Він бачив, як офіцери неналежно дбають про підлеглих. Казав, в армії це треба міняти», — розповідає мама.
Жінка додає, що коли побачила на випуску з академії Антона в цій формі, відчула, як за спиною виростають крила. Тоді син повідомив батькам, що йде служити до морської піхоти. Він став командиром взводу 140 окремого розвідувального батальйону. Був вимогливим, але справедливим. Дуже дбав про своїх людей.
«Парамедикиня з його взводу — Ярина Чорногуз казала, що дуже йому вдячна. Він не сприймав її як жінку. Ганяв, як усіх. А всіх — як себе. Міг підняти людей серед ночі на тренування. Щоб потім їм було легко воювати. Вони все одно його за це любили, поважали», — каже Зінаїда.
Поруч із фото стоїть його гітара. Антон був дуже артистичний, рано почав співати. У дитинстві найулюбленішою була пісня про танкістів — «На поле танки грохотали». Її міг співати постійно, навіть замість колискової для молодшої сестри. Пізніше його репертуар змінився — міг годинами співати рок-балади. Як усесвітньо відомі, так і власні.
Талановитий і волелюбний
Артистизм тривалий час допомагав Антону оберігати маму. Майже пів року він щодня телефонував їй та напівжартома розповідав про життя на полігоні, стрибки з парашутом і якісь буденні речі. Одного разу, коли його відпустили на вихідні додому, мама відповіла на дзвінок його командира, допоки Антон бігав до саду по сливки.
«Командир його терміново розшукував. Я запитала, що сталось, бо ж він тільки приїхав. А це перед 8 березня було. Командир сказав, що він їм дуже потрібен, бо має бути концерт для жінок, а Антон же так гарно співає. Уявляєте, я повірила! Антон тоді швиденько поїв і поїхав. Потім дізналась, що то він уже воював», — згадує Зінаїда.
Що син на війні, дізналася від односельчанки. Та зайшла в гості, почала розпитувати про Антона. І зрештою, сказала, що насправді він не в Хмельницькому, а на війні. Уже під час наступної розмови із сином Зінаїда, відповідаючи на його веселу розповідь про життя на полігоні, сказала, що знає правду.
«Він мовчав у телефон. А потім серйозно так сказав: "Мамо, ну яка ж тварь тобі це сказала?" А тоді почав повторювати, щоб я не переживала, що з ним усе добре, що його нікуди не посилають. Для мене відтоді почалося пекло, так я хвилювалася», — каже вона.
Хлопець любив жартувати та влаштовувати розіграші й сюрпризи. Свої досягнення, кожен приїзд додому — усе завжди облаштовував як несподіванку. Останнім таким сюрпризом, який планував зробити батькам, мало бути знайомство з нареченою.
Він завжди подобався дівчатам, але з цивільними йому було нецікаво — вони його не розуміли. Усе шукав ту, з якою був би на одній хвилі. Зрештою знайшов Катю. Теж красиву, яскраву. І військову — вона бойова парамедикиня. Вже планував, як привезе її знайомити з батьками. Але не встиг. Вони познайомилися вже на його похороні.
У пам’ятному куточку лежать відзнаки і за спортивні досягнення. Тренувався він постійно.
«Екстремал був. Із парашутом стрибав. Один раз вирішив перевірити себе: зав’язали йому руки й ноги, і він у море стрибнув з великої висоти, аби дізнатись, чи зможе випливти. Любив, коли важко. Я все питала: "Сина, чого ти завжди вибираєш там, де гірше?" Відповідав: "Тому що мені це подобається. Я не буду, як ти мріяла, весь такий охайненький у галстучку сидіти в кабінетику. Вибач, мамо. Це не для мене», — розповідає Зінаїда.
«Ви тут тримайтесь, а я вже пішов»: загинув у бою
Тут само лежить каска, у якій Антон був під час свого останнього бою.
24 лютого Антон скинув батькам відеоповідомлення. Сказав, сталося те, що мало статися, попросив не панікувати. Відтоді лише коротко повідомляв: з ним усе добре. Його підрозділ бився на Волноваському напрямку, намагаючись не допустити оточення Маріуполя. Мамі до останнього він не казав, де працює. Усе ще оберігав її від подробиць своєї роботи.
5 березня російські війська почали проривати їхні позиції.
«росіяни наступали. У них було багато танків. Як мені розказали інші офіцери, коли Антон почув доповідь про цей наступ, він схопив NLAW і побіг вперед спиняти цей штурм. Він підбив танк, зав’язався ближній бій, їх узяли в кільце і застрелили з кулемета. Він був ще живий, при тямі, навіть жартував. Сказав: “Ви тут дивіться, тримайтесь, а я вже пішов”. Помер від втрати крові», — розповідає Зінаїда.
За 10 днів тіло сина привезли додому. Коли вона побачила, що її Антона, завжди такого швидкого і спритного, несуть інші, з її грудей вирвався майже звіриний крик.
«Вулицею їдуть ті машини, везуть мого Антона. Всі люди тут стояли наші на колінах, а його просто везуть. Мене ніби розірвало на п’ять частин, як я побачила, що він сам не йде. А він же ж завжди такий спритний, усе бігав і бігав», — каже вона.
Для Зінаїди син досі є. Вона продовжує відчувати його присутність та говорить із ним. Коли приходить доглянути синову могилу — завжди вмикає його голосові повідомлення. Ті, де він каже, що в нього все добре, він живий і здоровий. Обіймає могилу Антона так міцно, ніби намагається розчинитись у ній. І плаче. Тим криком болю, який розриває на шматки зсередини.
Каже, на могилу до нього ходить нечасто і завжди так, аби поруч ще хтось був. Боїться, що інакше не вистачить сил повернутись із цвинтаря.
Вчиться жити без нього. Чоловік, донька та її новонароджений син допомагають пройти через власне горе.
«Мені всі кажуть, що треба жити. Треба жити і заради нього, за сина, щоб він бачив, що я радію, що я не плачу. Він дуже не любив, коли оплакують полеглих. Казав, краще зіграти на гітарі й заспівати пісню. Але це дуже важко», — говорить Зінаїда.
Текст підготовлений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Розповідь Зінаїди Гевак — одна з історій фільму «Все добре, мам», створеного платформою пам'яті Меморіал. Повну версію стрічки можна переглянути тут.
Авторка: Євгенія Мазур