Сім книжок, які не можна пропустити на цьому «Книжковому арсеналі»
Пам’ятаєте крихітну розшиту бісером сумочку Персонажка із циклу романів Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера, найздібніша відьма, що не раз рятувала Гаррі Поттера й Рона ВізліГерміони Ґрейнджер, яка всередині була безмежною? От і я таку хочу. Однак поки ми не навчилися накладати закляття, щоб подовжити свої речі, доведеться все ж обирати, що купити на цьому «Книжковому арсеналі». Список від hromadske такий:
«Словник війни» (укладач Остап Сливинський, Vivat)
Коли стається катастрофа, ми втрачаємо не тільки друзів, рідних, будинки, а й літературу. Вигадані сюжети видаються зайвими на тлі реальності, яку годі було уявити, а слова заслабкими, щоб відбити травматичний досвід. Мова робиться шорсткою, некомфортною, оголеною. Метафори відпадають як надто ненадійний сховок від реальності, а епітети — як зайве прикрашання руїн.
«Словник війни» — це збірка коротких текстів, кожен із яких розкриває нове значення колись звичного слова. Упорядник видання Остап Сливинський розповів hromadske, як виникла ідея книжки: «“Словник” народився з безвиході, точніше, з безсилля, коли впродовж перших тижнів повномасштабного вторгнення я ніяк не міг знайти слів, щоб якось назвати реальність, яка була довкола. Й одного дня зрозумів, що ця реальність сама приходить із певними словами, просто треба вміти їх слухати. І я почав слухати, що говорять люди довкола. Так із багатьох годин слухання і розмов викристалізувалися ці кілька десятків коротких історій про силу, стійкість, надію, турботу, страх, розгубленість, віру, незламність. Мене як постаті взагалі немає у цій книжці, я — тільки вухо, яке слухає».
«Словник війни» — книжка про повернення собі мови через базові поняття. «Свобода», «солодке», «лист» із вуст тих, хто переживає війну, звучать ніби вперше в історії. Крихітні образки, що розгортаються на кілька абзаців чи сторінку, дуже особисті зізнання, оповіді пошепки, а не вголос. Попри позірну легкість письма, ці образи сталі, стійкі: якщо свобода — то непроминальна, постійна, несерійна. Якщо лист — то від коханого, слово, що долає відстань. У малюнках ілюстраторки Катерини Гордієнко розвивається ще одна історія — візуальна. Зображення витримано в базових кольорах: чорному, жовтому й сірому. «Щоб намалювати ілюстрацію, історію треба пропустити через себе. Придумуючи ідеї, я часто плакала. У кольоровій палітрі запропонувала використовувати чорний і сірий, які ідеально передають настрій війни, і жовтий як колір сонця, тепла й добра. Щось жовте, хоча б промінчик, мав бути в кожній картинці. Цим я хотіла показати, що навіть у найжахливішій ситуації є надія», — розповідає Катерина.
«Словник війни» вже перекладено півтора десятками мов, і процес триває. «Зі звичайної документальної книжки виросла якась справжня соціальна ініціатива, до того ж міжнародна. Я ніби втратив контроль над “Словником”, він живе своїм повнокровним життям, і це чудово. Довкола книжки утворилося те, що Ольга Токарчук називає “спільнотою оповіді”. Тепер я знаю, що це означає», — каже Сливинський.
«Жити не можна померти» (Олександр Осадко, ВСЛ)
Збірка оповідань Олександра Осадка — не новинка, ця книжка — із тих, що тривають у часі. А зважаючи на той трагічний факт, що Олександр не зможе написати наступної, лишається перечитувати цю.
Олександр (позивний «Танго») загинув на Донеччині минулого літа, захищаючи Україну. Його герої архетипові, вітальні, а отже, вони житимуть. Розгортаючи видання, мимоволі чекаєш складних, болючих свідчень про життя «на нулі», а натомість маєш низку смішних, щемливих, світлих оповідок про побутову магію, дружбу і життя у селі. Тут навіть чудовиська рідні, а головним ворогом виявляється колорадський жук. Ганна Осадко, дружина Олександра, ділиться: «Сашкові оповідання мудрі й дотепні одночасно, філософсько-сковородинські й бешкетливо-дитинні, прості, як борщ — і важливі, як хліб». І справді, Осадко дивиться на світ по-дитинному ясно, але в цьому погляді немає жодної інфантильності чи спрощеності, швидше радісне чекання дива. Такі оповідання могли б писати наші класики ХІХ століття, якби прокинулися в Україні 2022 року й пережили перший шок від побаченого. Якщо проводити паралелі, часопростір тут сповнений світла, як у «Нічних купаннях у серпні» Сергія Осоки, а пригоди все ж ближчі до Нестайкових «Тореадорів з Васюківки». Сім текстів, як сім кольорів веселки, у ясності й простоті — їхня сила.
«Позивний для Йова» (Олександр Михед, ВСЛ)
Олександр Михед каже, що це його найкраща книжка, яка ніколи не мала б з’являтися. «Позивний для Йова» — болюча оповідь про перші 13 місяців війни. Руйнування будинку в Гостомелі, життя батьків в окупованій Бучі, сто днів у казармі, утрати, шум, шал, гнів, лють, пошуки своїх і свого.
Історія старозавітного Йова — це притча про втрату, аж до змаління людини, зменшення до простої тілесності. Коли відпадає зайве, виявляється, що не так уже й багато треба для життя. Рідні поруч, хатня тваринка, телефон, щоб записувати думки. Навіть паперові книжки виявляються атавізмом, адже бібліотеки знищено. Та гірше те, що культурна спадщина також постійно обнуляється, якщо не працювати над її поверненням: митців убивають (і сьогодні), їхні тексти забороняють (зовсім поруч), міста зрівнюють із землею (просто зараз). Пам’ятати навіть найгірше, фіксувати найстрашніше, як-от різанину в Бучі й бомби в Маріуполі, — наш обов’язок перед наступним поколінням.
У «Позивному для Йова» чотири розмови: із захисником Донецького аеропорту Євгеном Терещенком, що знову йде на війну; з художницею Ларою Яковленко, змушеною їхати від війни за кордон; із журналістом Євгеном Спіріним, який долучався до ексгумації поховань у Бучі й написав про це низку репортажів; а ще з мамою письменника літературознавицею Тетяною Михед, що перебувала в окупації. Ще одним виміром тексту стали ілюстрації художника Міті Фєнєчкіна на основі фотощоденника й скринів новин, що їх робив Михед від початку повномасштабної війни.
«Позивний для Йова» точно вас тригеритиме, його написано гостро і збіса опукло, чітко, без замовчувань. Та розділений біль, як відомо, ущухає швидше. Та й куди нам тепер від нього подітися.
«Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі» (Володимир Єрмоленко, ВСЛ)
Свою нову книжку інтелектуальної есеїстики Володимир Єрмоленко присвятив еросу в культурі й культурі еросу. Коментуючи вибір теми, філософ зазначає, що прагнув показати один «із нервів культури, навколо якого культура обертається». Ерос тут є спробою знайти баланс між близьким і далеким «прагненням бути близьким, не перетворюючи це на банальність, інертність, відомість» і одночасним «прагненням до далекого, до подорожі», розповідає автор hromadske. Як і решта філософських тем, ця закорінена в саме буття людини у світі: «Питання еросу є насправді питанням про нашу скінченність». Еросу властива напруга, адже він поєднаний із відчуттям нестачі, драмою прагнення, потребою «породження у красі», часто неможливою. Це не завжди щасливе відчуття, та воно продуктивне, бо, як сказано у книжці, «веде до народження нового буття».
«Царівна» (Ольга Кобилянська, Pabulum)
У повісті «Царівна» Ольги Кобилянської ідеться не про ерос і танатос, а про інтелектуальне партнерство та глибоку повагу, з яких проростає справжня любов. Головна героїня — юна емансипантка Наталка Верковичівна мріє стати успішною письменницею. Попри заповіти старшого покоління, що реалізуватися жінка може хіба у шлюбі, вона відкидає залицяння чоловіків одного за одним. І лише наприкінці, утіливши в життя свої кар’єрні амбіції, Наталка таки виходить заміж за Івана. Той підтримуватиме діяльність дружини й усіляко їй сприятиме. Однак навіть такий шлюб звучить як вимушений компроміс авторки на догоду читачам.
Перевертаючи звичну схему «юна красуня + розумний чоловік = весільний торт», Кобилянська пропонує іншу ідею: гепіенд — це реалізована жінка, хай вона сама чи в парі. Як іронізуватиме Леся Українка, Кобилянській від критиків діставалося за те, що вона «хоч і писателька могла на “щось таке” одважитися». Одна з особливо дошкульних рецензій на тексти Кобилянської з’явилася у газеті «Діло». Журналіст, охоплений «праведним» гнівом, констатує: «Таких типів, як у “Меланхолійному вальсі”, у нас не було й не буде, бо ми, чоловіки, цього ніколи не допустимо». Ох, sweet summer child.
Утім, сюжет «Царівни» читачам, найімовірніше, відомий, тож детально на ньому зупинятися немає сенсу. Цікавіше інше: чому для серії класики від Pabulum’у обрано саме цей твір? За словами автора передмови до видання Ростислава Семківа, Ольга Кобилянська належить до канону української літератури, тобто її тексти містять глибокі сенси, і знайомство з ними вкрай потрібне всім, хто хоче знати національне письменство. «“Царівна” — це історія про визрівання письменницького таланту, боротьбу проти репресивного сімейного укладу та — ширше — патріархального соціуму», — пояснює hromadske пан Ростислав.
«Мандрівка людей книги» (Ольга Токарчук, переклад Віктора Дмитрука, «Темпора»)
У заїжджому дворі збирається дивна компанія: романтична куртизанка Вероніка, містик-аристократ Маркіз, практичний ділок де Берль, юнак Гош, що краще розуміє коней, ніж людей, і британський джентльмен Берлінґ, який опинився у тому місці випадково. Після низки спільних пригод Маркіз, Гош і Вероніка вже втрьох прямують у далекі краї по Книгу, у якій уміщено всю людську мудрість. Це завдання Маркізові дало загадкове товариство Людей Книги, однак чоловіком рухає не стільки обов’язок перед братами, скільки природна цікавість людини, для якої пізнання є сенсом життя. Ще один імпульс — любов, яка повільно розквітає, як делікатна квітка суниці (раз у раз Токарчук повертається у своїх романах до рослинного коду). Довгий шлях через гори, охоплені хворобами міста й населені чарівними істотами долини закінчиться просто на порозі великого відкриття.
Як це часто буває, центром роману Токарчук виявляється книжка, що впливає на живих і мертвих (особливо на мертвих!). Читач так і не дізнається, що в ній сказано, адже текст сам себе оберігає, допускаючи ближче лише тих, хто потім не викаже таємниці світові.
«Гамнет» (Меґґі О’Фаррелл, переклад Євгенії Канчури, Vivat)
За лаштунками найвідоміших оповідок відбувається справжня історія. Поки ми дивимося на освітлену сцену, де вкотре втомлений життям молодий чоловік міркує, бути чи все ж ні, десь на узліссі травниця Агнес оплакує померлого сина Гамнета. Побачивши в афіші варіант його імені, вона відчуває, ніби він загинув удруге. Агнес, жінка із соколом на руці, — це насправді Енн Гетевей, дружина Шекспіра. Її чоловік так і лишиться у тексті безіменним. «Батько Гамнета», «учитель латини», «старший син рукавичника» — найвідоміший драматург в історії тут анонімний, і це видається справедливою компенсацією за попередню непомітність жінок поруч із ним. Водночас у романі чимало шекспірівського: ігор, перевдягання, плутанини, драматичного напруження. Навіть чуму тут знаходять у коробці зі скляними намистинками, і відкриває ту коробку Гамнетова сестра Джудіт — ну, чим не скринька Пандори. Шекспір стає тлом, духом тексту, розчиняється у декораціях.
Події у романі починаються у 80-х роках XVI століття, коли молодий учитель закохується у дівчину із золотавими очима. Далі він працюватиме в театрі, а вона вирощуватиме сад і випрошуватиме в долі для мешканців міста ще трішки років життя. Це була б типова щаслива історія, та хіба з них постають літературні шедеври? Тож для власного сина Агнес долі не допросилася. У 1596-му Гамнет Шекспір помирає від чуми у віці одинадцяти років. По собі він лишає спогади й виколоту точку, що стане центром сюжету. Тут виникають логічні паралелі з іншим блискучим історичним романом — «Лінкольном у бардо» Джорджа Сондерса про смерть сина американського президента. В обох випадках відхід дитини є розламом, кризою, яку годі пережити в мовчанні, про неї варто говорити або бодай писати. Як і Сондерс, О’Фаррелл не боїться складних епізодів, й однією із найщемливіших є сцена того, як Агнес обмиває тіло своєї дитини. Жодного беземоційного «Тіла всі заберіть», утілена людяність, живий біль.
Це історія про епоху до тріумфу Просвітництва, коли раціональний світогляд у європейській культурі стане домінантним. Магічне мислення є органічною частиною життя родини Шекспірів. Їхнє житло розташоване просто біля лісу, непроглядного, густо-зеленого «прошитого ожиною», де стежки плутаються і заводять на манівці. Та Агнес не боїться злих духів, вона сама є олюдненим духом цього лісу, жінкою на межі природи й цивілізації. Головна персонажка вітальна, і вже цим прекрасна.
«Гамнет» отримав премію Національного кола книжкових критиків, став найкращим романом року за версією The Guardian і зібрав сотні захоплених відгуків і компліментарних рецензій.
Авторка: Богдана Романцова