Спецпроект «Сіра Зона»: Прифронтові села, з яких поїхав останній автобус

Через війну на Донбасі частина сіл у прифронтовій зоні залишилася без будь-якого транспортного сполучення із зовнішнім світом. До найближчої автобусної зупинки людям доводиться йти пішки до 10 кілометрів в будь-яку погоду або платити великі гроші за таксі. Як живуть в таких умовах місцеві та що з цим робити – з’ясовували журналісти Громадського, які відвідали кілька таких селищ вздовж лінії фронту.

Ми зустрічаємо Вадіка на вкритій льодом дорозі в Славне на Донеччині. Він повільно їде на велосипеді, який йому подарувала одна з гуманітарних організацій. На хлопцеві — легка куртка, як на мороз мінус 12, руки від холоду червоні – рукавичок в нього немає. Цією дорогою дев’ятикласник Вадік щодня їде велосипедом у школу в сусідню Новомихайлівку і назад, за будь-якої погоди. В один бік – шість кілометрів.

– Коли дорога слизька, як сьогодні, і вітер – можу годину їхати. Коли асфальт чистий – за 20 — 30 хвилин доїжджаю, — каже хлопець.

Дев’ятикласник Вадим щодня їде велосипедом, подарованим однією з гуманітарних організацій, у школу в сусідню Новомихайлівку screenshot з відео

У Славному школи немає. До війни сюди заїжджав шкільний автобус, який відвозив учнів у сусіднє село на заняття. Проте з початком війни багато людей виїхали, і Вадим тепер – єдина дитина шкільного віку, тож автобус по нього більше не приїжджає.

– Я тут один зостався, всі однокласники поїхали – хто до Донецька, хто куди… – говорить Вадік.

– А як ти добирався, коли не мав велосипеда?

– Позичав у когось – в брата, в сусідів.

Багато мешканців сіл прифронтової зони виїхало з початком війни screenshot з відео

Простіше сказати, що у Славному є, ніж чого там немає. Бо немає насправді нічого, крім дрібки місцевих, яким  нікуди їхати, понівечених обстрілами будинків та блокпосту. Це й не дивно, адже до околиці Донецька тут – лише 20 кілометрів. Лікар, аптека, магазин, сільська рада – все в Новомихайлівці. Там і зупинка, з якої до четвертої години дня можна поїхати до більших населених пунктів з кращим транспортним сполученням.

Біля воріт Вадіка зустрічає мама. Їхня родина багатодітна, окрім нього – ще троє молодших дітей. В школу вони поки що не ходять. Живуть дуже бідно. Коли погода зовсім погана, Вадік часто пропускає школу. Каже, цієї зими вже й не порахує, скільки днів пропустив.

– От доїхав, поставив велосипед, – каже хлопець. – Завтра знову так само поїду. І так щодня.

Біля воріт Вадіка зустрічає мама screenshot з відео

Історія Вадіка – типова для прифронтових селищ. Після початку боїв вони зіткнулися з проблемою відсутності транспорту. До війни більшість маршрутів області проходили через Донецьк, але після приходу так званої «ДНР» сполучення з ним припинилося. Тепер автобуси оминають багато населених пунктів вздовж лінії. В деяких селах раніше зупинялася електричка, але тепер і її скасовано.

Невельське – селище в Ясинуватському районі за 27 кілометрів від Донецька. До війни на зупинку двічі на день – вранці й увечері – приїжджав автобус, який відвозив людей в обласний центр на роботу і назад. Проте останній маршрут він здійснив у липні 2014 року. Живуть у Невельському 40 людей, більшість – пенсіонери. Найближча зупинка – в Первомайському, це близько 8 кілометрів, пішки – півтори — дві години.

– Ми вже не ходимо, тут одні старі лишилися. Страшно ходити. Тут військові всюди, – розповідають жінки в яскравих вовняних хустках. Коли вони дізналися, що ми приїдемо, спеціально зібралися на в’їзді в село неподалік закинутої тепер автобусної зупинки, розписаної з балончиків та закиданої сміттям.

Автобусна зупинка, яка нині не функціонує screenshot з відео

– Виїжджаємо раз на місяць, не більше. Скидаємося на машину, це нам дуже дорого, – каже Неля. – Збираємо з усіх банківські картки, щоб зняти в Селідовому пенсії, трохи скупитися. Хліба купимо – покладемо в морозильник, бо наступний раз нескоро в магазин виберемося.

Місцеві жінки розповіли про труднощі переміщення screenshot з відео

– А скільки коштує машину винайняти?

– На бензин – 10 літрів. 300 гривень.

Чоловік Нелі Микола – один з небагатьох у селі, хто має машину. Саме він відвозить односельців за пенсією двічі на місяць, а також за потребою, якщо хтось попросить.

– Складаємося троє  — четверо людей на бензин – і поїхали, – каже Микола. – Чисто на заправку беру. Коли машина ламається, часто немає за що полагодити. Шукаєш хоч трохи грошей запчастину якусь придбати.

Микола – один з небагатьох у селі, хто має машину screenshot з відео

В селищній раді Ясинуватського району, так само як і Донецькій ОДА, нас запевнили телефоном, що автобус у Невельське пустив Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Люди ж на місці про це нічого не чули і були здивовані цією звісткою, тож ми звернулися до офісу Червоного Хреста в Києві, щоб уточнити маршрут. Дійсно, міжнародна організація запустила автобуси по двох маршрутах в Ясинуватському районі, проте жоден з них не заїжджає в Невельське. Водночас, місцева влада вважає, що питання вирішено і радить нам не сперечатися.

У Ротах та Відродженні, двох селах на Світлодарській дузі, люди також винаймають «таксі» спільним коштом. Наприклад, щоб поїхати по гуманітарні продуктові набори в Луганське. Приїжджаємо до них о 8-й ранку. По дорозі бачимо батьків з дітьми різного віку. Вони виходять пішки на трасу, звідки їх забирає шкільний автобус. Це єдиний транспортний засіб, який сюди доїжджає.

ЧИТАЙТЕ УСІ ВИПУСКИ СПЕЦПРОЕКТУ «СІРА ЗОНА»

– Ніхто не хоче їздити сюди. Маршрутники кажуть, що дорого, не вигідно, – розповідає одна з жінок. – Тож ми отак разом скидаємося грішми та їдемо машиною, як сьогодні.

screenshot з відео

Більшість перевізників, які зараз працюють на пасажирських маршрутах Донеччини – дійсно приватні. Тож змусити їх змінити або розширити маршрути непросто, а часто – й неможливо. В Краматорську в облдержадміністрації бачать два виходи з цієї ситуації. Перший – скористатися допомогою міжнародних організацій, таких як, наприклад Червоний Хрест чи ООН, які мають кошти на організацію спеціальних автобусних рейсів хоча б тимчасово. Другий – об’єднувати в одній конкурсній пропозиції для перевізників прибутковий та соціальний маршрути. Вигравши конкурс таким чином, підприємці будуть зобов’язані охоплювати не лише багатолюдні міста й села, а й невеличкі селища з населенням до 100 – 200 людей.

screenshot з відео

До речі, проблема відсутності транспорту була актуальною для цієї місцини і до війни. Колись тут зупинялася електричка Попасна – Микитівка (місцеві називають Нікітовка), проте вже давно про неї нагадує лише закинутий перон, який розділяє два села. Люди за ці роки трохи пристосувалися до ситуації, але тепер все ускладнилося. Через бойові дії виїхати стало ще важче, навіть таксисти сюди не поспішають – бояться обстрілів та не хочуть псувати авто на побитій військовою технікою дорозі.

Про електричку Попасна-Микитівка (Нікітовка) нагадує лише закинутий перон, який розділяє два села screenshot з відео

– Ось треба мені з дітьми поїхати скупитися в Бахмут – 450 гривень. Стоїть годину, більше не чекає, – розповідає Віка. Мама трьох дітей переїхала в Роти з Попасної, тікаючи від обстрілів. Ані в Ротах, ані у Відродженні немає навіть магазину, а дітям завжди щось треба, тож іноді їй доводиться їздити в місто три – чотири рази на місяць. Це понад півтори тисячі гривень – сума, непідйомна для багатодітної родини переселенців.

Віка розповідає як дорого для багатодітних родин їздити у Бахмут просто щоб купити продукти screenshot з відео

Обласна влада запевняє: про проблему знає і працює над її вирішенням. Щоправда, досить мляво, бо за три роки транспорт так і не з’явився.

– Повинна бути забезпечена безпека людей при перевезенні, безпека водія, безпека того транспортного засобу, який буде рухатися маршрутом, – сказав нам телефоном директор профільного департаменту Донецької облдержадміністрації Артем Литвинов.

Проте як гарантувати цю безпеку – чиновники не знають. Так само вони не знають, як обласна влада могла б допомогти районам та селищам на місцях створити нові маршрути та оголосити на них конкурси серед перевізників. Адже частина проблемних сіл потребують саме автобусів в межах району, а це, як запевнили нас в ОДА, не є її компетенцією.

Більшість проблемних сіл не мають транспортного сполучення навіть у межах району screenshot з відео

Ми відвідали лише чотири села на підконтрольній частині Донецької області, де немає жодного транспорту. Проте від місцевих жителів ми знаємо, що таких – більше.

– Повз нас ходить автобус на Світлодарськ, його б могли пустити і через Відродження, – переконаний місцевий житель Олександр. – Отам за рогом навіть зупинка є. Цей автобус міг би ходити через нас, Миронівку – і на Світлодарськ. Бо є ж дорога, але ніхто про нас не думає. Живемо, як на відшибі, нікому не потрібні…

Читайте материал на русском: Спецпроект «Серая зона». Остановка по требованию.

«Сіра Зона» — репортажний спецпроект Hromadske.ua про те, як війна змінила життя людей на Донбасі по обидва боки лінії фронту.