«Сміявся, коли розповіли, як у селі готували мій похорон». Історія військового, на якого сім’я отримала похоронку
У військкоматі сказали, що труна та хрест будуть «казьонні». Родичі вже купили печиво й цукерки на поминки, домовилися зі священником про поховальні рушники.
Оля замовила на похорон чоловіка траурний кошик квітів із сердечком. Купувати вінки та варити Ритуальна страва, що подається першою на поминальному обіді. Коливо традиційно готується з вареного (пропареного) зерна пшениці. В сучасних рецептах його замінює рис із родзинками. Іноді до каші додають круглі маленькі цукерки.коливо вирішили в день похорону. Ольжина бабця віддала для 32-річного Андрія місце на кладовищі, яке давно облюбувала для себе.
Грицайчук став першим бійцем, на якого в село прийшла похоронка. Тому, голова громади розпорядився навіть пригнати грейдер — розрівняти ями на дорозі до церкви, щоб остання путь була для Андрія гладенькою.
«Оцей грейдер мене найбільше розсмішив», — згадує Андрій.
Чотири дні в селі Кустин Рівненського району чекали на тіло Андрія, яке, за словами представників військкомату, ось-ось мало прибути з морга міста Дніпра. А потім пекуче горе дружини перервав дзвінок із київської лікарні.
У слухавці сказали, що Андрій живий, але в дуже важкому стані. Деякі родичі запідозрили шахрайство та кинулися в поліцію.
«А я вирішила їхати в Київ — подивитися, чи там справді мій Андрій», — говорить Ольга.
І таки справді він.
У тому бою під Червонопопівкою на Луганщині з 30 людей його підрозділу вижили тільки Андрій і його побратим Дамір. Командування не знало, що парамедики якимсь дивом знайшли їх і доправили до Дніпра.
Поранення Даміра було легшим і він згодом зміг повідомити про себе в частину. Про Андрія ж не було відомо нічого, тому командування й написало сповіщення про його загибель. Принаймні Андрій вважає такий варіант можливим.
hromadske з’їздило в госпіталь на Рівненщину, де Андрій Грицайчук проходить курс реабілітації, і дізналося, як воно — бути оплаканим і отримати в подарунок від долі нове життя.
«Запала в серце і все»
Оля з Кустина — продавчиня в супермаркеті. Андрій — будівельник із сусідньої Олександрії. Вона — розлучена, з дитиною на руках. Він — парубок, на два роки молодший.
«Мені мама казала: ти куди голову пхаєш? Уже один раз була в шлюбі, вже набралася добра. Андрію родичі говорили, що, мовляв, подумай, ти ж дитя, а вона старша, з дитиною», — розповідає Ольга.
«А я відповідав родичам: ну то й що? Запала мені в серце і все», — додає Андрій.
Він жодного разу не пожалкував, що майже 9 років тому на сільській дискотеці зачепив саме Олю, а не іншу дівчину. Вони сміються, згадуючи ту дискотеку: Андрій пристрибав танцювати з поламаною ногою, на милицях.
Покликав Олю, та підійшла — були трохи знайомі, розговорилися. Усе просто. Побралися, народили дівчинку та хлопчика: разом з Анною, дочкою Олі від першого шлюбу, у них троє дітей.
«Аня зразу Андрія прийняла. Каже, як буде брати паспорт, то запишеться на Андрієве прізвище. Андрій спортсмен був, як футболіст навіть кілька разів в “Артек” їздив. І Аня пішла вчитися в спортивну школу, яку колись Андрій закінчив, — хоче футболісткою бути. Вона дуже плакала, як сповіщення про смерть принесли, її так колотило, що ми навіть швидку хотіли викликати», — говорить Ольга.
За її словами, Андрій як батько трьох дітей міг і не йти на фронт, якби не хотів. Але він хотів.
«Я не буду сцикуном»
Історію Андрієвої мобілізації Грицайчуки теж розповідають зі сміхом. Оце, мовляв, сходив хліба купити. Узагалі-то чоловікові завжди подобалася армія, він свого часу хотів потрапити на строкову службу. Але колишні спортивні травми роками не пускали його до війська.
А в перших числах лютого цього року пішов чоловік у сільський магазин по хліб.
«Іду, а тут машина: виходять із неї двоє військових, питають, чи перебуваю на обліку. Кажу: перебуваю. Вони мені: треба поновити дані. Ну треба, то треба», — згадує Андрій.
Він з’їздив у військкомат, пройшов медогляд — визнали придатним до служби. І вже за кілька днів прощався з сім’єю.
«Він з повісткою прийшов додому, посміхається, каже: “От, повістка”… Діти дуже плакали, і Андрій плакав, казав їм, що скоро знову побачаться. Я не хотіла його пускати, теж плакала щодня, поки він ті всі справи залагоджував у військкоматі», — згадує Оля.
«Я ще тоді казав, що ховатися не буду, бо я не сцикун якийсь, все одно доведеться колись усім іти», — додає Андрій.
У лютому він пішов у ЗСУ, у березні вже був на полігоні, потім став кулеметником 25 ДШБ. 31 березня сказав Олі, що на навчаннях, щоб зайве не переживала й не підказувала, як воювати. А сам 1 квітня вже був на позиціях під Червонопопівкою.
«Нам навіть не повідомили, куди везуть, я думав, що під Бахмут, — розповідає Андрій. — Позиція дуже важка була: таке враження, що кацапи нас прослуховували, бо били прицільно. 2 квітня авіація і міномети по нас гатили. Прикро, що я менше доби повоював. Але я радий, що хоч одного кацапа, а встиг тоді завалити. Другий, автоматник, метрів за 30 від мене за деревом ховався, я по ньому чергу дав, він — тікати, я чергу вслід — і все, більше з того бою нічого не пам’ятаю».
«Під шкірою вже зразу мозок»
Андрій не пам’ятає, як кричав, що з нього витікає мозок, як метався по ліжку і його мусили прив’язувати. Про це все йому розкажуть згодом.
Епізодами до нього поверталася свідомість: він фіксував, що ось його зносять із БМП, знімають із нього броник, ріжуть на ньому форму, ось перевертають на живіт, а в нього в горлі клекоче кров...
У Дніпрі з його голови витягли 20-сантиметровий уламок і кілька залізяк поменше. Через набряк мозку лікарі видалили частину черепної кістки. Ще один уламок, сантиметровий, так і залишився в голові — потрапив у таке місце, що витягнути його звідти проблематично. Черепно-мозкова травма уразила праву сторону голови, тож Андрій втратив контроль за лівими кінцівками.
Із відкритою раною в голові, зламаною рукою та численними уламками в тілі, у коматозному стані, із забоєм легенів, втратою здатності ковтати Андрія привезли до київської лікарні. Там вивели з коми, трохи підлікували та відправили до Львова — чистити від гною рану в голові й зашивати її. Це був уже липень.
«Ось дивіться, отут у мене кістки немає, під шкірою вже зразу мозок», — Андрій обережно торкається своєї голови. З-під коротенького «їжачка» волосся чітко проглядається півколо шраму.
Кілька місяців реабілітації пішли чоловікові на користь: хоч і з ортезом на нозі, з паличкою, він уже може самостійно ходити. І трохи рухає пальцями на руці.
У клеванському госпіталі Андрій займається з фізичним терапевтом: вчиться утримувати рівновагу на балансирі, виконує вправи з м’ячем, тренується на біговій доріжці тощо.
У листопаді на нього чекає ще одна операція: львівські лікарі ставитимуть йому в череп пластикову «кістку», щоб закрити мозок. Після цього знову буде тривала реабілітація.
«Я наперед нічого не загадую, але дуже хочу, щоб нога і рука працювали, як до поранення», — говорить Андрій.
Оля сміється: ех, не носив і вже, мабуть, не носитиме чоловік її на руках!
«Як не носив? Навіть фото десь є, що носив!» — підхоплює її сміх Андрій.
«Кохана дружина»
Коли з Андрія в Дніпрі зрізали одяг, його документи, мабуть, загубилися серед закривавленого шмаття. А на телефон бійця чомусь ніхто не звернув уваги й не спробував додзвонитися Андрієвим родичам.
Імовірно, у Дніпрі медики просто не мали часу на встановлення особи пораненого — його треба було дуже швидко рятувати. А от у Києві медсестра відділення підзарядила телефон і почала ретельно вивчати список контактів.
«Не знаю як, але медсестрі вдалося знайти мою сторінку у Facebook. Вона до мого обличчя телефон піднесла і каже: “Якщо це ти на фото, якщо це твоя сторінка, то кліпни очима”. Я кліпнув, бо говорити тоді ще не міг», — розповідає Андрій.
Серед телефонних контактів Оля значилася як «кохана дружина».
«Уранці 7 квітня, якраз на Благовіщення, я малого саме люляла, і тут мені дзвінок. Жінка представилася Богданою. А в мене сестра Богдана. Я подумала, вона телефонує, щоб про похорон уточнити. А жінка каже: “Це лікарка з Києва. Ваш чоловік живий, тільки дуже важкий, записуйте адресу лікарні”. Я заметушилася по хаті — ручку ніяк не можу знайти. Якось записала адресу, подзвонила мамі Андрія, його сестрі. І зразу виїхала на Київ. Щаслива така була — живий же! Він же для мене — все!» — розповідає Оля.
Коли вона вже під’їжджала до Житомира, почали дзвонити Андрієві родичі: мовляв, не їдь нікуди. Його сестрі телефонували з військкомату й сказали, що тіло вже везуть — отже в Києві не Андрій, а хтось інший.
«Казали: “Ще гроші якісь шахраї будуть з тебе за щось вимагати, ще якась халепа буде”. Словом, закрутилося! Вони в поліцію з цим усім пішли. А я думаю собі: чого б то з військкомату дзвонили сестрі Андрія, а не мені, дружині? Вирішила: дороги мені назад нема, доїду до Києва», — Оля із запалом згадує той день і в її голосі бринять сльози.
Вона доїхала до лікарні, знайшла відділення і вже була на межі під дверима реанімації, куди її все не пускали, говорячи: «Почекайте, вас покличуть».
«Я просила, щоб подивилися, чи є в цього чоловіка наколка на руці, бо в Андрія є. Пустили в палату, а мені недобре стало, бо хвилювалася, голодна, зранку лише таблеток заспокійливих наковталася. Мусила знову на коридор вийти — і слова не встигла йому сказати. Потім підхожу до Андрія, а він говорити ще нормально не може, шепоче: “Як ви мене знайшли, я ж у Дніпрі”… А тут поліція рівненська телефонує в лікарню, питає, чи це справді Андрій», — Оля розповідає і вони з Андрієм щасливо сміються.
Вони весело хрумтять цукерками, як усі закохані, розмовляють між собою зрозумілими тільки їм фразами, за якими — відомі тільки їм милі історії. А я собі думаю, що історію Андрієвого «воскресіння» в сім’ї Грицайчуків будуть переповідати з покоління в покоління.