Спаринг-партнер для президента. Як уникнути інституційної кризи і змусити владу бути відповідальною
Як уникнути інституційної кризи та що потрібно для того, аби і новий президент, і парламент несли відповідальність за свої рішення.
Цієї неділі троє з чотирьох наших співгромадян, які дійшли до виборчих дільниць, віддали свій голос за політика, який жодної секунди ще не працював у системі влади. За кандидата, якого висунула політична партія не просто не присутня в парламенті, а яка не має жодного депутата в жодному органі самоврядування.
З одного боку, маємо небачену досі підтримку кандидата на пост президента та оформлений запит на оновлення політичних еліт. З іншого — не можемо закривати очі на відсутність в новообраного глави держави можливості сприймати політичний запит громадян та комунікувати політичні рішення через розгалужену мережу своїх представників як на рівні областей та міст, так і на рівні об’єднаних територіальних громад. Ця політична розтяжка, в якій опинився Володимир Зеленський, може зіграти злий жарт не лише з ним, а й з усією Україною.
Соціологи протягом усієї кампанії фіксували важливу тенденцію: більшість виборців Зеленського голосували не за нього, а проти діючої влади. Нова адміністрація Володимира Зеленського отримає значний карт-бланш на «рішучі кроки», які можуть показати різний результат. Директорка Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна днями наголошувала, що виборці Зеленського не є однорідними, що «кожен у Зеленського вкладає свої мрії, свої побажання». Переможець президентських виборів не зможе виправдати надії не просто всіх громадян України, але навіть 13,5 мільйонів своїх виборців. Падіння довіри до майбутнього президента є неминучим. За таких умов важливою є роль інституції, яка балансуватиме діяльність президента, тієї структури, яка може і має казати «ні».
В Україні суб’єктом, який може врівноважувати президента, є парламент. Він може не підтримати президентські законодавчі ініціативи, долати вето глави держави для підтримки власних чи урядових законопроектів. У депутатів останніх двох скликань Верховної Ради цей навик фактично атрофувався. Парламент сьомого скликання тривалий час був покірним стадом володаря Межигір’я. Постмайданна Рада намагалася виробити цю суб’єктність у співпраці з АП, але вже з початку 2016 року порядок денний найвищого представницького органу країни формувався не на Грушевського, а на Банковій.
Постійне «ламання через коліно» і «договорняки», неначе короїд, виїдали рівень довіри громадян як до президента, так і до парламенту, і до уряду. Збоку така «співпраця» ключових інституцій виглядає трохи дивно. Президент каже, що Україні не потрібен Антикорупційний суд — Рада не розглядає відповідний законопроект, незважаючи на запит суспільства. Президент місяцями не підписує ухвалені закони, чекаючи календарної нагоди, — парламент мовчить. Навіть парламентські журналісти та аналітики перестали звертати на це увагу, адже це вже звичні для оглядачів речі.
Верховна Рада після Революції Гідності так і не стала спаринг-партнером президента, оскільки за наявного балансу влади вона не може бути незалежним політичним суб’єктом. З одного боку, маємо присутність у списках політичних партій, зокрема і президентської фракції, мовчазних виконавців. З іншого, під куполом — десятки депутатів-мажоритарників, чия позиція по кожному конкретному голосуванню має конкретну ціну. За таких умов для звершення волі Банкової створювалися ситуативні «коаліції» під кожне важливе для президента рішення. Парламентарі, які йшли на цей крок, не бояться політичної відповідальності, адже очікують, що зможуть сховатися в прохідній частині списку якогось нового політпроекту або повернутися на рідний мажоритарний округ із готовністю вислухати плачі та біль простого виборця.
Використовуючи термін «спаринг-партнер», я навмисне акцентую на цій ролі. Адже хороші спаринг-партнери мають бути приблизно одного рівня, а сам спаринг призначений розвивати обох спортсменів і не передбачає фізичного знищення одного з них. Обраний за законом Януковича, тобто за змішаною системою, український парламент ніколи не зможе бути хорошим спаринг-партнером для президента. Мозаїчність та політична безсуб’єктність Верховної Ради — ключова причина президентського самодурства та безвідповідальності.
Якщо команда Володимира Зеленського не планує працювати з головним представницьким органом непевними інструментами попередніх двох адміністрацій, вони мають бути зацікавлені в тому, щоб Верховна Рада дев’ятого скликання була гідним спаринг-партнером для президента, за якого проголосували 73%. Тому ключовим завданням нової адміністрації має стати зміна виборчих правил.
Саме пропорційна система з відкритими регіональними списками, коли в Раді будуть лише політичні партії, а проходження конкретних кандидатів зі списків визначатимуть виборці конкретних регіонів, дозволить створити умови, за яких парламент відчуватиме політичну і персональну відповідальність за свої рішення та — якщо це буде потрібно для країни — зможе сказати президентові «Ні».