Спати, їсти, наводити красу. Ветеранський бізнес як ліки від війни

На бічній вулиці у Старих Петрівцях тихо й сонячно. Навколо — ані душі. Смугастий кіт ледачо повзе по паркану й підсилює ефект сонного царства. Лише на одному подвір’ї з’являються ознаки життя. Високий чоловік із чорною бородою відчиняє великий замок на дверях, за якими — «цех снів».

«Цех — це голосно сказано — сміється. — Тут був старий сарай, хата належала моїм дідові та бабі. Вигребли все і працюємо».

Чоловік із чорною бородою — ветеран російсько-української війни В’ячеслав Правдивий. Нині він фахівець із якісного сну: майструє ліжка.

У сараї холодно, тьмяно і пахне деревом. Великі й малі дерев’яні бруски заповнили чималеньку частину приміщення. В’ячеслав вмикає станок, прикладає до ножа шмат майбутнього ліжка — і кімната наповнюється різким шумом та насиченим ароматом свіжої тирси.

З розвідників — у майстри по дереву

У двохтисячному році, коли В’ячеслав Правдивий закінчив Київський військовий інститут, він і уявити не міг себе біля деревообробного станка. Однак з армією майбутнє також не пов’язав. Бо не розумів, як жити на зарплату офіцера. Він організував будівельний бізнес і непогано заробляв. Та у 2014-му вибір за нього зробила війна: В’ячеслав подався до військкомату. Тричі його відправляли додому. І лише через рік відправили на фронт.

«Як би це банально не звучало — Батьківщину треба захищати. Мене тоді всі підтримали. Бо хто, як не ми? Грошима на спорядження скидалися. Мене мобілізували в Десну, в роту розвідки. Через три місяці мене відправили в зону АТО. Мій розвідбатальйон першим заходив у Широкине».

Восени 2016-го він повернувся додому й не знав, чим зайнятися. Будівельний бізнес накрився: бригади, з якими працював, розбіглися. Роботи не було. Вирішив вернутися на війну.

«Навесні 2017-го захотів назад. Дружина каже: "Ні, інакше квиток буде в одну сторону". Тоді друзі, які продавали дитячі меблі, кажуть: "Ми тобі даємо креслення, спробуй зробити ліжко". Інструмент у мене лишився трохи з будівництва, кажу: "Спробую". Вирішив попрацювати руками, щоб відволіктися, бо різні думки в голову лізли. Зробив одне ліжко. Нормально. Грошей заплатили. Потім інше. І пішло».

Реабілітація, що стала бізнесом

Те, що почалося, як реабілітація, перетворилося на «Правдиву майстерню». В’ячеслав подався на грант, отримав тисячу євро на закупівлю інструментів. А коли замовлень стало більше, ніж здатні впоратися одні руки, залучив до справи свого сусіда — ветерана Сергія Коваля.

2014-го Сергій воював на Донеччині у складі батальйону «Київська Русь». Після фронту повернувся на свою стару роботу — на хлібзавод, та працювати стало складно. Бо, так само як ситий голодного не розуміє, так і цивільний не розуміє ветерана.

— У людей цивільних дуже багато дурних питань. Найдурніше: «Скількох убив?»

— Або «Чого ти туди пішов?» — підхоплює В’ячеслав — Я йому: «Чуєш ти, щоб ти тут каву зараз пив зі мною, а не в підвалі десь там сидів».

У ветеранському тандемі їм дуже комфортно. Один одного розуміють з пів слова. Чітко розподілили обов’язки: В’ячеслав нарізає дерево, Сергій шпаклює та фарбує. Разом їздять встановлювати готові ліжка.

Вся їхня реклама — сарафанне радіо. Проте змайстрували та продали вже кілька сотень ліжок. Далі планують розширюватися. В’ячеслав мріє підняти в сараї стелі та збільшити розміри майстерні, а також збирається на курси із таргетованої реклами в соцмережах.

Мотивації їм додають відгуки наймолодших клієнтів. «Як довго я на тебе чекала!» — реакція однієї дівчинки на ліжко досі перед очима.

Чоловіки, що після війни довго не могли засинати й спати без тривоги, навчилися робити ліжка, щоб інші люди мали спокійний сон. І завдяки цьому змогли повернутися у мирне життя.

— Самі ви вже добре спите?

— Спочатку було дуже складно. Тиша напружувала. На фронті коли тиша, то чекаєш підступу. А коли десь там бахкає, отже, все нормально. Я дружину просив шуміти, стукати на кухні, інакше не міг заснути. А зараз вже все добре, — каже В’ячеслав.

Бойкот «совєтській» тушонці

Із будівлі з білої цегли виходить чоловік у чорній кофтині поверх чорної футболки. Він не у військовій формі і навіть не в одязі кольору хакі, але з першого погляду очевидно — ветеран. На машині, припаркованій поруч, наліпка: чорний козак з оселедцем — прототип господаря — Юрія Кріпченка. У Юрія з боків коротко підстрижене волосся, а ззаду на вітрі розвівається хвіст-оселедець.

— Зачіска з війни. Заклався з офіцером. Прийшов же зовсім лисим — у військкоматі поголився. Домовилися, що до кінця війни стригтися не буду, буде хвіст. З того часу і не стригся. Хвіст — не стиль, не мода, а — календар.

До війни киянин Юрій Кріпченко займався ресторанним бізнесом. А після Майдану з рідним братом подався до військкомату проситися до Криму, та потрапив на Донбас. Він був у першій хвилі голих, босих і голодних АТОвців.

— Нам видавали консерви «ноу-нейм». Там навіть наліпки жодної не було. І вони були огидні, їсти було неможливо, ще й у залізній банці. Як мінімум дві третини смальцю. Ну, я тепер уже знаю, що це хребтовий жир, тугоплавкий. Він здирається з хребтів корів, плавиться при температурі понад 100 градусів. Його шлунок не перетравлює, потім страшна печія.

Якось, пригадує Юрій, волонтери привезли американський сухпайок, вироблений за японською технологією 1960-х. Він виявився геть іншим, ніж той, до якого звикли, і дав поживу не лише для шлунку, а й для мозку.

— Вирішив, що ми не дурніші й теж зробимо таке. Але в американців цим займається військовий комплекс — цілий інститут розробляє, а ми — самі.

Синець, що перетворився на бізнес-ідею

Останнім Ньютонівським яблуком, що допомогло остаточно утвердити бізнес-ідею, став випадок. Тільки не щось впало Юрі на голову, а сам він упав. Були на завданні. У кишені штанів лежала бляшанка з тушонкою. Коли бігли, Юра впав на той бік, де була банка, і від того отримав синець від коліна до пояса. Опція «бігти швидко» ускладнилася.

Після демобілізації разом із двома ветеранами Юра кинувся робити правильні консерви для армії. З м’яса і в такому пакуванні, що не покалічить у разі чого. Довго експериментували з рецептами, витратили не один кілограм м’яса, з’їли не один пуд солі та приправ.

— Коли ми починали, зайшли в мілітарний магазин і переміряли кишені штанів усіх армій, щоб визначити розмір — аби пачка лежала нормально. Ми почали з трьох видів тушкованого м’яса: курятина, свинина, яловичина. А тепер вже перейшли до складніших страв із гарнірами. Є вегетаріанські страви, гуляші, плов, нут із куркою. Ще в нас на розробці дві лінійки.

«Діскомюнікейшн» із цивільними

Це зараз Юра розповідає про все з мажорними нотами в голосі. А на старті бойкот «совєтським» тушонкам давався складно. Перші два роки продукцію виготовляли на чужих потужностях. Коли зрозуміли, що так справа не піде, пішли банками та кредиторами шукати гроші. Зустріли бізнесмена Сергія Позняка. Йому не треба було пояснювати, що за гидота є «совєцька» тушонка, бо він теж воював і все випробував сам. Інвестував гроші у виробництво — і пішло-поїхало.

— Ті, що сиділи тут, «на гражданці», вони не розуміють нас. «Діскомюнікейшн». Вважають ветеранів за відморозків. А в нас на підприємстві все нормально. Ми всі тут відморозки.

Гучний регіт Юри йде луною у приміщенні підприємства Fuse Foods. Ще недавно це була закинута будівля скотобійні. Без вікон та дверей. Сьогодні тут кілька цехів, склад, велика холодильна кімната. Коли ми прийшли, працівники в білих чепчиках та рукавицях саме складали готову продукцію в коробки.

На підприємстві нині працює семеро ветеранів. Дехто з Юрієвого 12-го батальйону. Є хлопці із 72-ї, 95-ї та 26-ї бригади. Кожен відповідає за конкретний напрям роботи. Юра каже, що на керівні посади брали і цивільних, але ті не прижилися. Проходити Крим і Рим, латати труби, проводити електрику, вбивати кожен цвях і три роки ходити кабінетами, щоби зрештою отримати документацію, не кожному було до снаги.

— Беремо цивільну людину, людина просто не витягує. Хоча, здавалося б, професіонал. Поставили ветерана. Він трошки десь щось чув. Сів, навчився. Працює краще, хоч і не знав всього цього.

«Максимум м’яса, мінімум місця»

Після екскурсії підприємством Юра наполягає на гастропробі. Щоб ми не сумнівалися: 97,5% м’яса, про які написано на пакуванні, — не просто цифра, а факт. Юрій згинає і мне упаковку, стрибає на ній. Переконує: навіть якщо тушонку переїде машина, з нею нічого не станеться. До всього — їжа абсолютно натуральна, без крихти хімії. Два роки зберігається, бо проходить стерилізацію за високих температур. Пакет із гречкою м’ясом та грибами Юра кладе в мікрохвильовку — і за тридцять секунд смачна, корисна страва готова.

— Думаю, що їжа домашнього смаку, яка може зберігатися за будь-яких умов — чи на морозі, чи у спеку впродовж двох років — буде цікава. Кризи, карантини вибивають ресторанний бізнес. А цей — ні.

Нині на околиці Димера на місці старої бійні не просто підприємство, на якому виготовляють страви довгого зберігання. Тут братство, фонд допомоги сім’ям загиблих та пораненим (10% прибутків підприємство витрачає на армію), антиалкогольний клуб і психотерапевтична група.

— Думаєш про роботу і про те, до чого ти йдеш. А не про те, куди піти й бахнуть і кому пику набити. Хлопці не витримують і йдуть з гранатами, погрожують. Ти цього не будеш робити, коли розумієш, що в тебе є перспектива. Ти зосереджуєшся і працюєш, особливо, коли є позитивні зсування. А в нас вони є.

Краса, що рятує ветеранок

— Бізнес під час карантину — це більший ризик, ніж піти на війну.

Власниця ірпінського салону краси Happy fingers Тетяна Тарасенко своїм виглядом заперечує приказку про чоботаря без чобіт. У неї довгі пофарбовані у світло-рожевий колір нігті й доглянуті руки. На перший погляд, у цій бізнес-леді важко розгледіти парамедикиню ДУК «Правий сектор».

— Я не говорю клієнтам відразу: «Привіт, я ветеранка». Але якщо справи підуть добре, хотілося б трохи відформатувати заклад. Я б повісила тут портрети дівчат військових і додала б більше ветеранства. У мене відкриті профілі в соцмережах, і хто хоче, той розуміє, хто я. Та дехто такий відсторонений, що казав: «О, ви мисливством захоплюєтеся? Бачила вас у камуфляжі».

На війну Тетяна пішла у 2014-му. Чоловік після поранення лежав у госпіталі. Але ні він, ні доньки-близнючки не втримали її вдома. Тетяна рвалася туди, де, була певна, потрібна найбільше. Пройшла курси медичної підготовки й потрапила на фронт. Донедавна її мучило, чи не схибила тоді, чи правильним було рішення стосовно доньок.

— Мене впізнав хлопець, якого я колись вивозила. Я за обличчями ніколи нікого не впізнаю. Можу сказати за пораненнями, а за обличчями — ні. А він мене впізнав. Почав дякувати. А потім був ще один випадок. Був хлопець із дуже важким проникаючим пораненням у голову. Він заново вчився ходити, говорити. Знайшов мене у Фейсбуку й написав. Це дуже було круто. Я маю фідбек від двох людей. А їх було більше. Тому я знаю, що все недаремно. Мого чоловіка теж же хтось довіз.

«Не брати на роботу ветеранів»

Після війни Тетяна почала шукати своє місце під сонцем. Проходила психологічну реабілітацію і різні навчання. На тренінгу з арттерапії потоваришувала з айчаркою великої компанії. Та їй зізналася, що в них діє неоголошене правило: не брати на роботу ветеранів. Тетяну тоді це дуже обурило. І вона вирішила, що роботу для себе створить сама. І повернеться з війни через красу.

— Подумала, що я хотіла б жіночий бізнес. Мені здавалося, що це — легка приємна справа. Зараз я б не була така категорична. Знайшла інформацію про навчання і грант на відкриття і подала заявку. Пройшла навчання, захистила бізнес-план, а після того почався карантин. Я думала, що мені скажуть: «Ви бачите, що у світі робиться, які гроші?» Але наприкінці локдауну мені зателефонували і сказали: «Ось ваше обладнання, працюйте». І я відкрилася.

Тоді виявилося, що пекло війни не страшніше за пекло податкових звітів, сміється Тетяна. Але найважчим випробуванням стала робота з людьми.

«Ветеран… Хто це?»

— У мене працювала дівчина, їй було до 20 років. Якось прийшла моя посестра на манікюр, і от ця дівчина сказала, що вона дивакувата. Я відповіла: «Вона не дивакувата, вона — ветеранка, і в неї було поранення, несумісне з життям». А вона каже: «Ветеранка — хто це?» І я така: «Тобто — "хто це"????»

Нині Тетяні хотілося б більшої підтримки навіть не так від цивільних, як від самих ветеранів. Її ображає, що посестри користуються послугами не її салону. Хоч сама вона завжди підтримує ветеранські бізнеси. Взуття здає на ремонт не в найближчу від дому майстерню, а везе за два квартали до ветеранської. У школі для класу, де навчаються її доньки, випускний альбом з ініціативи Тетяни зробила пара ветеранів-фотографів. На її правій руці — тату від побратима Олексія, з яким служили в одному батальйоні і який тепер татуюванням заробляє на життя.

У планах жінки відкрити безплатні курси з манікюру для ветеранок. Працевлаштовувати їх у себе або відпускати у вільне плавання. А самій і далі хочеться вчитися. Щоби рухатися вперед і не давати собі шансів застрягнути «у війні».

— Там ти рятуєш світ. Навіть якщо ти простий солдат. А тут ти просто інженер, офісний працівник. Там ти крутий. А тут — ні. Там я медик. А тут — мама, дружина, власниця бізнесу. Важливо тут відшукати значимість. Я знайшла її в тому, що просто живу, здобуваю досвід. Зараз мені підтвердили участь у програмі менторства ветеранів і ветеранок. Я буду надихати інших.

Цей проєкт підготовлений на правах реклами у партнерстві з онлайн-сервісом виклику авто Uklon, який підтримує українську армію з 2014 року. Нині Uklon разом із благодійним фондом «Повернись живим» організовує день безкоштовної доставки для ветеранських бізнесів. Аби отримати таку можливість, необхідно заповнити google-форму до 12 жовтня.

Крім того, до Дня захисників та захисниць України Uklon та «Повернись живим» проводять спільну акцію на підтримку українських військових «14 днів для захисників». До 14 жовтня можна долучитися до підтримки українських військових. Переходьте за посиланням у розділі «Новини» застосунку Uklon, шукайте та скануйте QR-код в автівках сервісу Uklon в Дніпрі, Києві, Львові, Одесі та Харкові. Коли акція завершиться, Uklon долучиться до допомоги власним внеском. На кошти, зібрані під час акції, будуть придбані мобільні комплекси спостереження. Вони посилять нашу армію в зоні ООС.