Сто років дороги. Шлях вірменської родини з Османської Сирії до України

Один із найвідоміших епізодів вірменського опору депортаціям і вбивствам у 1915 році — це оборона на горі Муса-Даг, що в нинішній турецькій області Хатай. Онук учасника оборони Муса-Дагу сьогодні живе в Україні, у Чернівецькій області. Світлана Ославська записала історію родини, а разом з нею історію опору вірмен та втечі від геноциду з його слів.

2019. Опришени

Півгодини автобусом із Чернівців — і я в селі Опришени. Тут говорять румунською, румунська поп-музика звучить у маршрутці, а через два села державний кордон. На краю цього румунсько-українського світу, під самим лісом, опиняюся у світі вірменсько-українському. Стара хата, садок, теплиця. Тут живуть Сероб Агісян з дружиною Лідією.

Сероб докурює цигарку й запрошує до кухні, де на стіні висить килимок із хрестом – хачкар, вірменський хрестокамінь. Прибирає зі столу сир і вірменський хліб матнакаш і кладе важкий, ще радянський атлас світу. Ось — вказівний палець перекриває крихітну територію між Сирією і Середземним морем. Це область Муса-Дагу, тут народилися його дід і батько. Сероб як старший син має дідове ім’я. Про діда й говоримо.

Весна 1915. Під Муса-Дагом

Серобу Агісяну-старшому 17 років. Його батько – власник невеликого судна, яке ходить по затоці між Кіпром і узбережжям. Молодий Сероб – неперевершений мисливець. Навіть на пенсії він здалека влучатиме в сірник. Та це буде за півстоліття, в іншій країні. Поки що він носить модні вуса і задивляється на дівчат.

Родина живе в селі Йогунолук. Це найбільше вірменське село під Муса-Дагом. Разом у шістьох селах долини живуть біля п’яти тисяч вірмен. Землі мають небагато, тому тримають дрібну худобу: кіз, овець. Головний транспорт – віслюки. В одному селі розводять шовкопрядів, в іншому жінки плетуть мережива, про третє знають, що там найкращий мед. Сероб Агісян вирізає костяні гребінці — це ремесло називають «санрагурц». Щовесни він продає їх на ярмарку в Антіохії (тепер цей регіон сучасної Туреччини називається Антакія).

Хоча Туреччина бере участь у Першій світовій війні, в мусалерські села рідко потрапляють новини з великого світу. Але у 1915 році з’являються чутки, що османська влада роззброює вірменських солдатів. Що в Стамбулі, столиці імперії, арештовують кількасот професорів, лікарів, журналістів – інтелігенцію. Всі вони – вірмени. Те саме відбувається й у ближчих до Муса-Дагу містах.

Мусалерці не вірять, що біда прийде до них. Але пізньою весною 1915 року в околицях Йогунолука з’являються обідрані, голодні — шкіра й кістки — люди. Вони розповідають, що втекли з колони вірмен, яку гнали в сирійську пустелю. І от у Йогунолук та інші вірменські села теж приходить наказ: за кілька днів зібратися на виїзд. З собою мати тільки ручну поклажу, будь-які засоби пересування, включно з віслюками, заборонені.

Літо 1915. На Муса-Дагу

Того ж вечора мешканці долини збираються на раду. Виникає суперечка. Одна група доводить, що християни мають скоритися злу, не бунтувати – бо так хоче Бог. Добровільно піти в депортацію. Інша наполягає: не можна здаватися без бою, якщо вже й умерти, то не від голоду в сирійській пустелі. Частина людей вирішують скоритися владі, але більшість хоче оборонятися до останнього. З ними й Сероб Агісян, бо чого можна чекати від одного з найкращих стрільців.

Вночі кілька тисяч людей підіймаються на гору із запасами їжі та худобою. Чоловіки риють траншеї, будують намети, налагоджують постачання води. Струмків на Муса-Дагу достатньо, але не так просто організувати життя кількатисячного табору, в якому є і вагітні жінки, і старі люди. Серед мусалерців є інженери.

Коли в долині з’являється депортаційний загін, він майже не знаходить у селах людей. Скаженіє, розуміючи, що селяни сховалися на горі. Турки атакують Муса-Даг, але партизани добре знають місцевість. Разом із туманом вони спускаються з гори, обстрілюють турецькі позиції. Коли туман здіймається вище, непомічені, повертаються.

Це триває тиждень, два, п’ять. Військо під горою розуміє, що взяти цих людей можна тільки голодом. У мусалерців справді закінчується їжа. Селяни їдять навіть овець та кіз, яких берегли на молоко для дітей. Далі з’їдають віслюків. На шостий тиждень замість м’яса родини отримують лише жили та кістки.

Цвинтар роблять тут же на горі. Серед людей шириться думка: краще вже в депортацію, ніж голодна смерть на Муса-Дагу (знаємо про це завдяки письменникові Францу Верфелю, що написав про цю облогу роман, заснований на розповідях учасників, під назвою «40 днів Муса-Дагу»).

Тепер у мусалерців одна надія – що французький чи англійський корабель підійде до берега і побачить їхній заклик про допомогу. Жінки шиють полотно з великим хрестом. На ньому напис: «Християни в небезпеці. Рятуйте». Прапор вивішують на крутому схилі гори з боку моря. Але надія крихка: вони тижнями вдивлялися в море й не бачили жодного корабля.

В цей час на Заході французькі, англійські й американські газети виходять з передовицями, присвяченими трагедії вірмен в Османській імперії. Та це мало допомагає людям: під час погромів попередніх років — у 1896, 1909 — такі статті теж були.

І коли надія майже зникає, вони бачать на горизонті темну пляму. З корабля дають гудок — помітили прапор. На 53-й день французькі кораблі рятують з Муса-Дагу понад чотири тисячі людей. На човні, разом з односельцями, Сероб Агісян перебирається на корабель. Десь поруч є і його майбутня дружина Нвард, якій зараз 13 років.

1918. Порт-Саїд

Кораблі привозять мусалерців до єгипетського міста Порт-Саїд. Тут жінки, діти і старі живуть у таборі для біженців. Чоловіки йдуть до Французького легіону. Сероб Агісян теж записується на військову службу.

В обмін на допомогу у війні проти Османської імперії Франція обіцяє створення вірменської автономії. Кількасот мусалерців воюють проти Османської імперії в Палестині.

За три роки Сероб Агісян повертається в Порт-Саїд – і одружується з Нвард. Йому ледве виповнилося 20, вона молодша за нього на три роки.

У французькому легіоні молодь чує про Маркса і комуністичні ідеї. Це захоплення ще відгукнеться декому з них за 30 років.

1924 – 1939. Муса-Даг – Хайфа

Перша Світова війна закінчується перемогою країн Антанти, а Османської імперії більше не існує. В її зменшеній версії, Туреччині, тепер нова столиця Анкара, де при владі Мустафа Кемаль. Військовий, якого називають Батьком турків, хоче понад усе зробити колишніх відсталих османських підданих сучасними, не гіршими за європейців, людьми. Жінки мають зняти хустки, а чоловіки – змінити фески на модні капелюхи.

Мусалерців це не стосується: їхній регіон перейшов під юрисдикцію Франції. У середині 1920-х молоде подружжя з родиною повертається додому.

Як вони відновлювали побут після того, як будинки та господарство були розкрадені – біла пляма. Але все йде не так погано, і 1924 року в Сероба і Нвард народжується син Завен. Далі: ще четверо дітей. 15 років вони мирно живуть в Йогунолуці, і навіть посилають старшого сина навчатися на Кіпр.

В мусалерців з’являється нова традиція. Щороку, у вересні, вони збираються на Муса-Дагу, згадують загиблих та святкують порятунок. Готують харісу – просту страву з баранини та пшениці, яку варили й під час оборони. У одному з вірменських сіл, у Вакифі (стара вірменська назва, сьогодні — Вакифли), будують нову церкву.

Але міжнародна ситуація змінюється. У 1939 році Франція передає територію, де розташований Муса-Даг, Туреччині. Мусалерці не погоджуються жити в цій країні. Один за одним вірмени з шести сіл під Муса-Дагом їдуть геть: у Алеппо і Дамаск, Бейрут і Палестину.

Серобу в цей час уже 40 років, він батько родини. Він теж їде й затримується в Хайфі – тоді це Британський мандат у Палестині, держави Ізраїль ще не існує. Купує на базарі кіоск, де майструє та продає ті ж кістяні гребінці. За рік-півтора має досить грошей, щоб винайняти будинок для родини. Тоді дружина з дітьми приїздять до нього.

Так мусалерські села поступово знелюднюють. Хоча не всі виїздять. Десь півтори сотні людей вирішили залишитися вдома. Ось як вони живуть сьогодні.

2018. Останнє вірменське село в Туреччині

Нова асфальтована дорога веде до Вакифли й далі в Йогунолук. Вздовж неї – так звані «сніданкові зали». У вихідні родини приїздять сюди з’їсти традиційний турецький сніданок. Через надмір страв на столі він трохи нагадує сільське весілля в Україні. А от автобуса, який їздить до Вакифли, посоромилося б і найглухіше українське село – такий він зношений.

Виходжу біля сільської чайної з магазинчиком, де продають фруктові вина, лаврове мило й варення, – все це місцеві продукти. Через дорогу – мандариновий сад, фрукти щільним килимом лежать на траві. Це Вакифли, одне з шести мусадагських сіл. Тут живуть нащадки тих, хто у 1939 році не схотів виїздити.

Усього 35 будинків. З кожного – хтось за кордоном. Село пенсіонерів. Ідеальне для тихої відпустки, з чудовими видами на гори та море.

Вакифли відоме тим, що тут можна смачно поїсти, купити органічні продукти і подивитися на вірменське село. «Єдине вірменське село в Туреччині» – так пишуть у туристичних путівниках. Путівники не пишуть: останнє, хоча фактично так і є.

Кілька років тому тут відремонтували церкву, побудували новий гостьовий дім. Щороку у Вакифли бувають не тільки туристи зі Стамбула, а й журналісти, особливо у 2015-му, в річницю Великого Злочину. Але місцеві не люблять говорити про минуле:

— Ми мале село, ми не згадуємо. Лишаємо це історикам, – так Берч Картун уникає відповіді. Майже 25 років він голова – турецькою «мухтар» – цієї громади. Мухтар може годинами сидіти в чайній, дивлячися комедії і новини разом з іншими чоловіками. Зі стіни над телевізором на них дивиться портрет Ататюрка.

Дідусь Мовзес Емрікян (“Муса по-теперішньому”, – пояснив мені) показує на державний прапор на вікні:

– Ми повинні думати й бути, як усі під цим прапором. Його очі загоряються, коли запитую, чи знають вони таке прізвище: Агісян. Щось пригадує, але не точно.

Мешканці Вакифли носять на шиї хрестики, хоча не справляють враження надто релігійних, швидше – ділових. Раз на два тижні тут проводить службу священик із сусіднього міста Іскандерун. І щороку під час церковної служби в річницю Геноциду священик читає молитву за загиблих.

Вікно хостелу, де я ночую у Вакифли, виходить на долину з мандариновими садами. Гори Муса-Даг не видно за туманом. Спускаюся в сад, вибираю в мокрій траві кілька найбільших мандаринів. Повертаюся до теплої кімнати, довго дивлюся на вогні в долині й думаю, що якби тут був мій дім, я б ні за що не хотіла залишити ці місця.

1939 – 1947. Хайфа – Єреван

Родина Сероба Агісяна живе в Хайфі небідно. Заробляє ремеслом, діти ростуть. У цей час на іншому кінці світу юрист Рафал Лемкін, який навчався у Львівському університеті, вводить у міжнародне право термін “геноцид”. Він посилається на два приклади: винищення вірмен в Османській імперії та Голокост. Мабуть, Сероб Агісян читає про це в газетах.

Після 1945 року в Палестині з’являються агітатори з СРСР: радянська Вірменія потребує і робочих рук, і інтелігенції. Завену, старшому сину Сероба, на той момент 23 роки. Юнак захоплений комуністичними ідеями, які його старші родичі принесли з французького війська. Він переконує родину переїхати до СРСР. 1947 року вони прибувають на кораблі в Батумі, а звідти їдуть у Єреван.

З тих караванів хтось потрапив до Сибіру, але Агісяни не мали проблем, отримали кредит на будівництво. Сероб вибрав ділянку для нового дому біля лісу на околиці Єревана – уявляв, як полюватиме там.

Родина поступово стає радянською. Але й далі передплачує іноземну пресу.

Завен – ідейний, мріє бути корисним світовому комуністичному рухові. Коли в напівголодному 1948 році йому пропонують “тепле місце” – роботу директором хлібного магазина, відмовляється. Все життя працює офіціантом, а про себе говорить: я комуніст, а не член компартії СРСР.

У рік, коли помирає Сталін, у Завена народжується старший син – його називають на честь діда, Сероб.

2019. Опришени

– Вони були щасливі, що приїхали до Вірменії?

– Та-а-акий триповерховий мат стояв, коли згадували, що вони проміняли на це щастя! – Лідія, дружина Сероба-молодшого, значно багатослівніша за свого чоловіка.

– Родина жила досить забезпечено в Палестині, а тут [в радянській Вірменії - ред.] їм нічого не дозволяли, нікуди не пускали. Через те, що були з-за кордону, – додає Сероб. – Дід привіз своє ремесло з собою. Він думав, зможе себе забезпечувати тим, що робив у Хайфі. Він і в Єревані робив гребінці, нелегально.

Лідія ставить на стіл харісу – пшеницю з м’ясом. Цю просту страву готували на Муса-Дагу. Тільки на Буковині замість баранини – птиця.

До радянської, «майже незалежної» Вірменії мусалерці їхали з великими надіями. Багато хто обманувся. Сероб пригадує:

– Покійний батько жартував: дякуємо товаришу Сталіну, що ми повернулися до Вірменії та зрозуміли, що апельсини й мандарини можна їсти, бо ми звикли тільки сік із них чавити.

Дід Сероб помирає в 1973 році. Його син до останнього лишається переконаним комуністом. Коли ж настає гласність і публікують списки вірмен-репатріантів, які потрапили до Сибіру, він приголомшений. Твердить, що Бог покарав його як одного з організаторів переселення до СРСР.

1990. Єреван – Чернівці

Коли напередодні Карабаського конфлікту старший син Завена Сероб одружується з Лідією, сім’я спершу не приймає «русскую» дружину – старший син і така зневага. Але він нонконформіст, і не дуже озирається на патріархальні традиції родини. Наприкінці 1980-х у них із Лідією вже двоє дочок і квартира в Єревані.

Триває блокада Вірменії. Взимку єреванці опалюють житла книжками, бо вже вирізали весь ліс – включно з тим, де хотів полювати Сероб-старший, а електрика в місті з’являється на годину в день. Починаються проблеми з їжею. Хто має родичів в інших республіках, намагається допомогти продуктами. З тих часів лишилося багато історій, наприклад, як Лідія летіла з Чернівців із 20 кілограмами масла. Половину забрали в єреванському аеропорту, а решту вона розділила між членами родини: його розтопили, розлили в маленькі баночки і користувалися цілий рік.

Подружжя вирішує на якийсь час виїхати з Вірменії в Чернівці, звідки Лідія. Їхній багаж займає 11 місць, а скільки ще посилок ідуть поштою: через дефіцит треба пересилати й перевозити все, навіть дошку для прасування. Місця для зайвих речей немає, але кілька кістяних гребінців діда Сероба і привезену ще з Хайфи Біблію вони беруть із собою.

2019. Опришени

Сероб приїхав на Буковину майже 30 років тому. Сьогодні йому 64. Він показує на стару румунську хату: думали, що в Чернівцях ненадовго, не хотіли вкорінюватися і “все було тимчасово”. Доки старша донька не вступила до університету.

Тут, у румунському селі на прикордонні, в нього своя гармонія: пекти хліб, бавити онуку, в теплу пору цілі дні проводити в садку, готувати шашлик – а він професійний кухар. Сероб запрошує обов’язково приїздити влітку. Я, звісно, запитую про дім.

– Постійний дім у людини там, де її поховають. Думаю, діти не повезуть мене до Вірменії. Тому дім тут.

Геноцидом називають масові вбивства та депортації вірмен у Османській імперії під час Першої світової війни, що почалися 24 квітня 1915 року з арештів вірменської інтелігенції. Історики вважають, що за період з 1915 по 1923 рік було знищено біля півтора мільйона вірмен. Геноцид офіційно визнали тридцять країн світу: більшість держав ЄС, 49 з 50 штатів США, Росія. Україна наразі не визнає ці події геноцидом, вірогідно, через небажання ускладнювати стосунки з Туреччиною, яка заперечує історичний факт геноциду.

Текст, фото: Світлана Ославська