Страх забуття. Як «Батько» Флоріана Зеллера нагадує нам про смерть
Одна із сенсацій минулого «Оскара» — перемога Ентоні Гопкінса в номінації «Найкращий актор» за роль у фільмі «Батько». Здається, всі у кіноспільноті були впевнені, що кіноакадеміки посмертно відзначать Чедвіка Боузмана за роль у фільмі «Ма Рейні. Мати блюзу». Навіть сам Гопкінс не чекав перемоги і спокійно спав у себе вдома. Його перемога спричинила чимало суперечок, але сам актор у промові-подяці згадав про покійного Боузмана. Тож ситуацію можна вважати радше несподіванкою, аніж конфліктом.
Картина «Батько» — кінодебют французького драматурга Флоріана Зеллера — наразі йде в українському прокаті. Фільм також отримав перемогу в категорії «Найкращий адаптований сценарій». Перетворити п’єсу на матеріал для кіно Зеллеру допомагав драматург і сценарист Крістофер Гемптон.
Українська старість зазвичай іде пліч-о-пліч із бідністю. Натомість життя головного героя «Батька» на схилі літ здається на перший погляд непоганим — він забезпечений, бадьорий чоловік поважного віку. Як і самого актора, його звати Ентоні — до того ж вони мають одну дату народження. Але згодом глядач розуміє, що герой невиліковно хворий — пам’ять зраджує його. Він не може згадати, де залишив речі, перестає впізнавати доньку, не знає, заміжня вона чи розлучена. Що й казати: він навіть не може зрозуміти, чи у власній квартирі перебуває. Його донька (її грає Олівія Колман) переїжджає до Парижа, тому шукає доглядальницю для батька. Характер Ентоні важкий, зіткнення з хворобою робить його нестерпним для близьких. Сам він не хоче опіки сторонніх, адже вважає себе абсолютно здоровим.
Кожному, хто мав справу з людьми, які страждають на деменцію, знайоме відчуття, коли в очах співрозмовника не відбивається нічого. Та сама людина, що й раніше, говорить і їсть — але вже не впізнає тебе. Фільм Зеллера дозволяє подивитися на світ її очима — простір, де знайомі речі більше не є тим, чим здаються. Разом із героєм Гопкінса глядач плутається, хапається поглядом за деталі, та не завжди може зафіксувати себе у просторі й часі. Те, що на екрані — реальність? Коли це відбулося? Хто ці люди?
Зеллер переніс на екран власну п’єсу, першу частину трилогії «Батько. Мати. Син». У стрічці головує Ентоні Гопкінс, який свідомо дивиться своїй старості у вічі. Адже якщо фільм «Батько» страшно сприймати (актор дуже природно страждає в образі хворого чоловіка), то як тоді було грати артистові, який сам уже досяг віку свого персонажа? Попередній «Оскар» Гопкінс отримав майже 30 років тому за роль Ганнібала Лектера, психіатра та (за сумісництвом) канібала, який шокував інтелектом і жорстокістю. А його новий герой сам стає жертвою найнещаднішого вбивці — часу. «Батько» лякає глядача, зображення самотньої старості виявляється страшнішим за насильство на екрані.
Меншою мірою у фільмі показані почуття доньки Ентоні — Енн. Вона доросла жінка, що має власне життя, тому батько стає для неї тягарем. Енн мусить робити вибір між своїм щастям і старим татом. Збільшення тривалості життя неодмінно породжує трагедію — старі батьки стають непотрібними дорослим дітям.
Зеллер співчуває Енн, а не засуджує. Вона ні в чому не винна — просто теж хоче жити, поки є час. Ентоні залишається сам не лише перед своєю хворобою та смертю — він розчиняється у власній свідомості, де більше немає жодних виступів, за які можна було б ухопитися, аби не впасти.
Автор: Роман Губа