«Свою українську ідентичність я зрозумів у москві» — Павло Казарін
«Якби кримці були більше схожі на мене, то доля Криму склалася б інакше», — каже журналіст, публіцист і військовослужбовець Павло Казарін.
Він жив у Сімферополі, закінчив факультет російської мови й літератури та, як сам каже, майже не помітив першого Майдану. У 2012 році Павло поїхав працювати до москви. І саме москва стала одним із етапів його трансформації.
Що його змінило? Чим був для нього Майдан у 2014-му та чому він взяв окупаційні документи? А також коли й чому він приєднався до ЗСУ і чому вважає, що не всі хлопці призовного віку, які залишилися в тилу, є ухилянтами?
Про все це Павло Казарін розповів військовому та ведучому hromadske Сергію Гнезділову в «++подкасті».
Про 2014 рік і Майдан
Я був на Майдані скоріше як турист. Не буду вигадувати собі біографію, якої не було.
Але Майдан був від початку тим, що мені дуже відгукувалося, і тим, що дуже мене приваблювало. Напевно тому, що я бачив, що регіонали роблять з моїм рідним Кримом. І я сприймав Майдан, як спробу українського потяга врешті-решт залишити це пострадянське депо, де він стояв із 1991 року.
Я розумів, що якщо це вдасться, то одним із вагонів цього українського потягу буде мій Крим. Так, він час від часу буде зривати стоп-кран, буде плювати насінням у тамбурах, але нікуди він не подінеться і рано чи пізно разом з усіма іншими вагонами піде в інші правила гри, які дають більше надії.
А потім прийшла росія, відчепила мій рідний Крим від цього потягу, причепила до свого, який прямував навіть не те, що на схід — він прямував в колективне минуле.
І тому лютий щороку викликає дуже дивні відчуття. З одного боку, є спогади про ті емоції, з якими ти переживав перемогу Майдану. А одразу після цього починаються спогади про ту невизначеність, про ті страхи, з якими ти спостерігав за анексією твого рідного півострова.
Про Крим і російський міф
Якщо говорити про Крим у категоріях міфу (не в сенсі вигадки, а як системи поглядів на різні системи життя), то у мого Криму був радянський імперський міф: Крим як літня резиденція російських царів; як місце, в яке приїздили імперські письменники та обов’язково закарбовували щось у своїх щоденниках; Крим як місце, де відбувалися дві оборони Севастополя; Крим як місце, де було на мапі одразу два міста-герої — Керч і Севастополь.
Ще був кримськотатарський міф. Це був, користуючись формулою Максиміліана Волошина, розтоптаний мусульманський рай, історія про вкрадену батьківщину. Але він був розповсюджений переважно всередині кримськотатарського народу.
А український міф про Крим був дуже таким, з одного боку, невпевненим, а з іншого боку — дуже господарським. Хоча насправді його не існувало. Тобто, він міг з’явитися, якщо докладати до цього зусиль і казати про те, що Крим передали Україні в дуже поганому стані й що саме УРСР його відбудовувала. Але такого міфу майже не існувало.
Тому для росіян Крим був настільки важливий. Він настільки був вкарбований в їхню імперську ідентичність, що, безумовно, вони сприймали його як свій.
Крим апелював не тільки до історичних моментів. Він був базою російського флоту. Це було вкрай важливо для дуже мілітаризованого російського суспільства. Тому сталося те, що сталося.
У 2014-му я був серед тих, хто казав: «Анексія? Окупація? Військове вторгнення? Та ну, це всупереч будь-якому здоровому глузду!». Можливо саме тому, що я так попікся у 2014-му, у 2022-му я вже був готовий дути на воду і передбачав, що від росії можна чекати чого завгодно. Я був дуже песимістично, а врешті-решт, як виявилося, реалістично налаштованою людиною.
Про роботу в москві
В москву я поїхав наприкінці 2012-го, десь у жовтні. Я поїхав туди працювати з російськими ліберальними ЗМІ, тому що в той час у Києві був суцільний Янукович.
Пам'ятаю, тоді мої знайомі з москви казали: «Який сенс тобі переїздити із Сімферополя в Київ? Там усі медіа так чи інакше або співпрацюють з “Партією регіонів”, або партія їх відправила в маргінес. Приїзди до нас».
Я погодився і поїхав. І насправді це був дуже важливий досвід, тому що наступний рік і кілька місяців я спостерігав за трансформацією російського суспільства від «болотної площі» до «кримнаш». А з іншого боку, в той момент я спостерігав за своїми власними змінами.
В російському КВК було таке поняття як «право на жарт». Умовно кажучи, над вірменами може жартувати умовний Галустян, але не може умовний Свєтлаков. Я пам'ятаю, як десь у 2013-му ми з колегами сиділи в барі, пили пиво, і хтось з них почав розповідати анекдот, одним із дійових осіб якого є українець. І я подумав: так, стоп, тут лише я можу розповідати анекдоти про українців просто тому, що я — єдина людина за цим столом, у якої є український паспорт.
Я в той момент зрозумів, що коли ти потрапляєш в інше середовище, навіть знайоме, навіть дуже співставне з тим, що існувало в тому ж Криму, звідки я родом, ось це інше середовище дуже окреслює межі твоєї власної ідентичності. Воно окреслює, що для тебе є важливим, над чим ти дозволяєш жартувати, про що ти не дозволяєш жартувати.
Думаю, москва була одним з етапів моєї власної трансформації. Я — суто російськомовний хлопчик із Сімферополя, який ще й закінчив за спеціальністю у виші російську мову та літературу і все життя провів у суто російськомовному, російськокультурному середовищі, врешті приїхав на батьківщину цього російськомовного, російськокультурного середовища. І раптом виявилося, що навіть у тебе є певна українська ідентичність. І, перебуваючи в москві, ти її знаходиш всередині себе.
Я зрозумів, чим російськомовні люди, які живуть навіть в найбільш прорадянському регіоні України, відрізняються від тих людей, які суто живуть у росії. Звичайно, все залежить від людини, але ця різниця була.
Я б не хотів себе узагальнювати й казати, що всі кримці такі як я, і вони набагато більше схожі на мене, ніж на мешканців умовно Тули чи Саратова. Ні. Якби вони були більше схожі на мене, то доля Криму склалася б трохи інакше. Але все ж.
У моїй власній історії еволюції досвід роботи й перебування в росії займає доволі важливе місце. Я не вигадую росіян. Я розумію, які вони насправді. Мені доводилось спілкуватися з дуже різними людьми і я розумію, як влаштовані їхні мізки.
Про становлення українцем і сім'ю
Мені пощастило. Я взагалі думаю, що моя еволюція почалась із батька. Я був тією людиною, яка перший Майдан взагалі не помітила. На той момент я закінчував 4 курс університету і взагалі був дуже приземленою людиною.
Мій батько підсовував мені різні журнали, різні публікації з російських ліберальних видань. Він ускладнював мою реальність, розширював її, використовуючи матеріали авторів, які пізніше стали відігравати для мене важливу роль — того ж Віталія Портнікова.
Тому, в моєму випадку, процес власної еволюції тягнувся доволі довго. Думаю, починаючи десь із 2008-го. Я міг би сказати, аж до другого Майдану і до 2015-го, але ні. Думаю, ми всі еволюціонуємо впродовж нашого життя і цей процес триває.
Думаю, є люди, які за дефолтом знають, хто вони такі. У них не стоїть питання набуття ідентичності. Перед ними швидше стоїть питання збереження цієї ідентичності.
У мене є знайома, Софія Челяк. Так от, для мене був важливим процес пошуку власної ідентичності, а для неї був важливим процес утримання власної української ідентичності. Тому що, поки я і деякі мої земляки з Криму вагалися, як відповідати на питання «ким я є», для неї, навпаки, було важливим утримати свою власну ідентичність у містах, де на роботу перш за все брали людей, які майстерно володіли російською мовою, а не українською, дискримінуючи та відштовхуючи україномовних від певних речей і певних ком’юніті. Але, напевно, Софія ніколи не ставила собі питання, носієм якої ідентичності вона є.
Про настрої кримців
Після анексії Криму ми, журналісти з Криму, говорили про формулу 20/40/40. Тобто, що в Криму було 40% переконаних прихильників росії, 20% тяжіли до України, і ще 40% людей, які були зосереджені на цінностях побутового виживання. Для останніх, умовно, прапор був другорядним відносно холодильника, вони були більше зосереджені на якихось дуже побутових речах. Яким може бути це співвідношення станом на 2024 рік, я гадки не маю.
Враховуючи те, що ми у стані повномасштабної війни, думаю, деякі речі будуть визначатися на полі бою, а не на рівні соціологічних речей. Ми гадки не маємо, скільки людей залишать території з російською армією, що відступає, і який відсоток вирішить покинути півострів з першими ознаками того, що сухопутна операція перестає бути теорією, а стає чимось більш практичним.
Тобто, коли сходить лавина, ніхто не знає що буде після того, як вона зійде. Весь майбутній ландшафт, всі нові обставини ми зможемо зрозуміти тільки після того, як лавина зійде. Зараз головне: як зробити так, щоб це питання не було для нас суто теоретичним. Наше завдання — влаштувати лавину.
Про приєднання до армії
Раніше я завжди відчував певний борг перед тими людьми, на плечах яких я досягнув до 2022-го. Мене не було на війні у 2014-му. Я не воював в АТО. Завдяки тим людям, які пішли захищати нашу батьківщину під час першої фази війни, я зміг впоратися зі своїми власними рефлексіями та розібратися в тому, ким я є.
Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене з'явилася можливість цей борг повернути й закрити багато інших питань.
Я ж взагалі довгий час живучи в Криму був людиною з суто регіональною ідентичністю, яка на питання, ким вона себе вважає, відповідала фразою «кримчанин». Навіть у 2014 році, коли сталася анексія Криму.
Тоді мої батьки були в Криму, я звільнився зі своїх московських робіт, переїхав знову до Сімферополя. І якщо умовою перебування поруч з батьками була необхідність взяти окупаційні документи — добре, я візьму, тому що бути поруч з батьками для мене є набагато важливіше.
росія, коли анексувала Кримський півострів, вона ще на той момент намагалася вдавати країну, яка не з’їхала з глузду, а намагається грати за правилами. Але якщо ти хотів залишитися в Криму, то так чи інакше був змушений розглядати для себе необхідність брати окупаційні документи.
Я взяв окупаційні документи, тому що думав, що залишатимусь у Криму. Але дотягнув насправді лише до жовтня 2014 року. Спочатку з Криму поїхав я, потім з Криму поїхав мій батько, потім моя мама.
Про людей, які взяли окупаційні документи
У тих людей, які жили на територіях, які окупувала росія, доля складалася дуже по-різному. Я б не звертав особливої уваги на наявність чи відсутність у кримців російських паспортів, тому що, за моїми власними відчуттями, на той момент, коли нам доведеться про це говорити, ці паспорти будуть геть в усіх.
Я свого російського паспорта офіційно позбувся у 2020 чи 2021 році. Бо процес збирання документів на позбавлення тебе окупаційних документів, російського громадянства, коли ти не можеш перебувати на території російської федерації, розтягується на доволі довгий час.
«Якщо комусь щось потрібно пояснювати — то пояснювати не потрібно»
Є певна частка людей, які навіть не знають, як змінюватися. Це, перш за все, питання віку. Тому що для деяких людей змінитися, скажімо, після 65 років, означає тотальний злам, тотальне знецінення усього того, всередині чого вони прожили своє життя. Я не те що з розумінням збираюся ставитись до таких людей, але сам для себе я розумію, чому вони жодним чином не хочуть змінюватися.
У 2014 році, коли відбувалася анексія Криму, я пам'ятаю, наскільки затято я працював, скільки текстів зі свого власного Сімферополя я намагався написати. Тоді в мене було відчуття, ніби головна проблема в тому, що хтось не розуміє, що відбувається навколо. І якщо я зможу всім все пояснити, то після цього є шанс, що все прийде до певного ладу.
У 2022-му, коли почалася повномасштабка, на другий день війни я пішов до військкомату і тоді ще потрапив до 112 бригади тероборони Києва. Я просто в якийсь момент зрозумів, що все, що відбувається навколо мене, є настільки кришталево зрозумілим, що якщо комусь щось потрібно пояснювати — то пояснювати не потрібно. І в мене є певна надія, що людей, які досі не розуміють, у масштабах країни не дуже багато.
Про крайнощі
Ми — країна, опалена війною. У країни, яка опалена війною і перебуває в такому травматичному психологічному стані, є спокуса ділити світ на чорне і біле. Країна, яка опалена війною, не завжди буде розбиратися стосовно певних відтінків.
Раніше я готовий був казати про те, що не треба нікого узагальнювати, і це досі залишається моїм власним кредо. Але зараз я з розумінням ставлюся до потреби моїх громадян когось узагальнювати.
Психологічна необхідність людини на війні — розібратися, де наше і де не наше.
Про мобілізацію, ухилянтів та ТЦК
Нам випало бути в умовах, коли держава змушена жити за оптикою воєнного часу. Якщо оптика мирного життя — це коли ми зосереджуємося на персональних свободах, на персональних цінностях, то в межах воєнного часу державі вже потрібно брати свого громадянина, перевдягати його у військову форму і відправляти на передову, щоб цей громадянин цю державу захищав. Звісно ж, ця трансформація для громадянина є вкрай болісною, вкрай травматичною, і не кожен, на жаль, горить бажанням.
Жодна війна не набуває популярності з часом. На більшості війн, про які я читав мемуарну літературу, завжди на початку стоять черги до умовних військкоматів, а потім все це сходить нанівець.
Але я не певен, що варто казати про те, що всі хлопці призовного віку, які зараз перебувають у тилу, — це тільки ухилянти. Я взагалі думаю, що більшість цих людей живуть у межах фаталістської парадигми. Тобто: покличуть — піду, не покличуть — першим до ТЦК не піду.
Тому нам врешті потрібно ухвалити закон про мобілізацію, який мали б ухвалити ще у 2014 чи 2015 році. І передбачити там якусь дієву відповідальність громадян за нехтування конституційним обов'язком захищати свою власну батьківщину. В деяких великих процесах інколи важливо прописати не тільки перелік пряників, а й перелік дуже дієвих батогів.
По-друге, нам потрібно дати тим самим ТЦК якусь актуальну базу даних. Я був у Бахмуті рік тому, у лютому та березні 2023-го, а мені дзвонили з ТЦК з питанням зайти на звірку даних. І я казав: я в жодному разі не проти, але комбат не відпустить.
Я просто маю на увазі те, що зараз співробітники ТЦК і СП — це люди, які просто живуть в оточенні папірців. І все, що їм залишається — це виходити на вулиці й зупиняти там людей. Тому що їхні бази даних просто не дозволяють їм інакше спілкуватися зі своєю клієнтською базою.
Про демобілізацію
Я у війську з 25 лютого 2022 року. Формально кажучи, звільнення в запас терміном на три роки повинно б відбутися наприкінці наступного лютого. Уяви: підходить цей термін і вся російська федерація, знаючи, що зараз з лав ЗСУ піде стільки-то тисяч людей, вона просто якось до цього готується.
Якби існувала можливість дуже чітко прописати терміни служби в законі про мобілізацію, то я був би дуже щасливою людиною. Ми всім підрозділом намалювали б собі такий календар року і кожного дня приходили б і отак закреслювали.
Але я не здивуюсь, якщо в росії зараз оголосять щось схоже на мобілізацію і почнуть знову насичувати власну армію. І коли прийде термін 3 роки, наше військове командування просто подивиться на це і скаже: «Хлопці, вибачте, зараз відпустити не можемо».
Ми про це з друзями, з якими служимо разом, з одного боку говоримо частіше, ніж треба, психологічно накручуючи себе на якийсь умовний дембель, який рано чи пізно повинен статися і в нашому житті. А з іншого боку, я готую себе до того, що за рік буду задувати третю свічечку на власному армійському тортику, розуміючи, що так, треба ще.