Свято, яке не завжди з тобою: про тих, хто не святкує Новий рік
Ввечері 31 грудня мільйони українців зберуться за святковим столом та чекатимуть, поки на годиннику буде дванадцята ночі. Хтось поставить на стіл олів’є та оселедець під «шубою», хтось увімкне телевізор, щоби подивитися привітання президента або новорічну програму. Хтось поїде до друзів або в центр міста, щоби святкувати прихід Нового року.
Але серед нас є також люди, які просто підуть спати, не дочекавшись першої хвилини 2020-го. Вони не готуватимуть святкових страв та не чекатимуть подарунків під ялинкою. Не запалюватимуть феєрверків та не пропонуватимуть своїм дітям писати листи Діду Морозу.
Громадське поспілкувалося з декількома з них. Кожен з них має своє пояснення небажання святкувати Новий рік. Хто ці люди та чому не вважають за потрібне святкувати – далі у матеріалі.
Текст підготовано в рамках проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними цінностями, життєвими виборами та траєкторіями.
«Новий рік для мене – це журба»
Веліна Вайткунайте – соціолог за освітою, але вже понад три роки займається власним бізнесом, готує та продає пастилу.
Коли сім років тому в неї народилася старша донька, Веліна пішла в декрет. З часом народилася і друга донька, їй зараз майже п’ять років. Веліна вийшла на роботу в офіс за спеціальністю, але довго там не затрималася – повернулася додому і заснувала власну справу.
Від роботи отримує неабияке задоволення. «Один мій друг каже, що я продаю не солодощі, а стосунки», — розповідає вона, і сміється.
Виготовлення пастили дозволяє їй фінансово утримувати власну родину – адже дітей Веліна виховує самостійно.
Новий Рік Веліна не святкує чи не з підліткового віку. Тоді їхня родина жила в Білій Церкві: батьки були розлучені, мама працювала, а тато – литовець за громадянством – жив в іншій країні і не брав участі у вихованні доньки. Мати Веліни — наполовину румунка, наполовину полька — виховувала єдину доньку самостійно. «Я українка, але в мене зовсім немає української крові» — жартує Веліна.
«У нас у родині не було традиції святкування Нового року. Власне, традиції святкування усіх свят. Якось це мене оминуло. На Новий рік була «шуба», був «олів’є», ми дивилися святкові музичні програми. Але не було відчуття свята. Можливо, причина в тому, що ми росли в голодні 90-ті роки, і вся ця їжа добувалася дуже тяжко. Це був стрес з маминою роботою. Для мене, наприклад, цей період свят — це журба. Відчуття, що я зобов‘язана веселитися, а мені не весело», — розповідає Веліна.
Коли народилися її власні діти, Веліна деякий час переживала, адже не вміла влаштовувати для них свято. З часом перенесла головне зимове святкування на Миколая. Діти пишуть листи святому Миколаю та чекають на диво. А «ялинка» у них вдома цілий рік – це дерев’яний трикутник, який прикрашають гірляндами та різними фотографіями.
«Я розповіла дітям про те, що Діда Мороза нав’язувала радянська влада для того, щоби натиснути на українців, аби не було самоідентифікації. Або зробити «єдиний народ» Радянського Союзу. В мене дівчата кепкують з інших дітей, які вірять в Діда Мороза, а самі вірять в Миколая до глибини душі».
Веліні і досі непросто організовувати свята. Але завдяки чіткій організації, планам та спискам їй таки вдається створити свято для дітей.
«Я видихаю після цього всього. Я не знаю, як людям вдається робити феєричні свята для дітей, а ще отримувати від цього задоволення. Але і мої діти радіють. Це їхнє свято, я не маю права нав’язувати їм мою журбу, мою тугу».
«Календарні свята перетворилися на мертвий ритуал»
Павло Новіков закінчує свою ранкову зміну о десятій ранку. Його бадьорий голос та енергійна манера добре знайомі слухачам радіо НВ. Павло в медіа вже давно: був головним режисером Нового каналу, працював на BBC, на Радіо Свобода в проєкті «Крим. Реалії», на локальних та національних радіостанціях.
Але головним чином Павло вважає себе «настроювачем», «настроювачем соціальних процесів». Він ініціює та розпочинає важливі соціальні зміни, а далі все продовжується вже без його безпосередньої участі. Вже багато років він є головою правління громадської організації «Charity Tuner»: це моніторингова організація, яка вносить міжнародні стандарти прозорості і порядності в благодійний і неприбутковий сектор.
У 2015 році Павло з колегами зініціював оголошення в метро «не жертвуйте під час поїздок». За підрахунками організації, в ті роки люди зі скриньками в громадському транспорті та на вулицях збирали до 40 мільйонів гривень на місяць. І далеко не завжди ті гроші йшли справді на благодійні потреби.
Новий Рік Павло перестав святкувати у підлітковому віці, а з часом сформував свою особисту філософію. Сьогодні він не святкує й інші календарні свята, а також свій день народження, і просить не дарувати йому подарунків.
«Вперше я про це задумався, коли мені було років п’ятнадцять – це був час початкових переосмислень. Я зрозумів, що мені це не потрібно. Батьки готували якісь голубці-холодці, а я сказав: «мені це не цікаво», і об 11-й годині вечора пішов спати. Це була така підліткова демонстрація, бунт проти буденного. Я зрозумів, що треба шукати різноманітне в одноманітному», — розповідає Павло.
Чоловік переконаний, що час та сили, а також гроші, які люди витрачають на підготовку календарного свята, вбивають свято. Увесь настрій та легкість, усі позитиви гарного свята перекреслює виснажлива підготовка. Справжнє свято, натомість, має бути спонтанним та щирим.
«Спонтанні свята вітаються. Календарні свята перетворилися насправді на ритуал. А якщо ми живемо ритуалами, то хто ми тоді? І власне тут і продовжуються пошуки різноманітного в одноманітному», — пояснює він.
Водночас агресивне несприйняття ритуалу може перетворитися на ще один ритуал – і цього теж варто уникати. Мова також не йде про те, аби заборонити іншим жити так, як їм подобається. Зокрема, дітям, адже Павло має двох уже дорослих дітей, 16 та 22 років.
«Моїм дітям, поки були малими, цікаво було, що їм дозволять не спати в новорічну ніч. Ми дозволяли. Якщо вони хотіли, щоб у них була ялинка, то в них була ялинка. На Миколая, якщо вже всі в класі знали, що буде щось під подушкою, то цукерка, книжка-розмальовка, лялька Барбі чи машинка синього кольору, – це було під подушкою! Тут же не питання в тому, що я своїм життям маю заборонити жити іншим так, як вони хочуть», — каже Павло.
Філософія не святкувати календарні свята добре пасує до графіка роботи Павла, адже професія в медіа, як правило, несумісна з гарантованими вихідними у святкові дні.
«Коли працював на Новому каналі, здається, це 2008 рік, у мене була ситуація, коли я забіг до ефірної студії з другою частиною новорічного шоу о 23.45. Перша частина новорічного шоу вже йде в ефірі, другу я тільки привіз із монтажки, яка була за межами каналу. І я влітаю в ефірну, віддаю касету, щоб воно після опівночі відразу пішло в ефір, бо там вже кілька хвилин лишалося до привітання президента. А наступного ранку, 1 січня о 7.30 я вже був у монтажці на каналі. Тобто телевізійна і медійна робота така, що свята — не свята, а робота може бути в абсолютно різний час. Ми як ефірні медійники знаємо, що навіть якщо земля зійде з орбіти, ефір все одно відбудеться».
«Поміж святом та сном завжди обираю друге»
Захар Симчич теж багато років пропрацював у медіа, а також у транспортній галузі, деякий час жив в Африці. Така робота часто не передбачає вихідних у державні свята. Нещодавно Захар змінив роботу, і тепер працює у сфері освіти.
«Це не звичайна офісна робота з державними вихідними. Якщо випадає не твоя зміна на роботі — ти святкуєш. Якщо твоя — ти працюєш, усе просто. Після того, як кілька років підряд не святкував — вже й не хотілося», — розповідає він.
Окрім того, така робота завжди забирає багато часу і нерідко пов’язана з недостатньою тривалістю сну. “Тому, коли є вибір — святкувати або виспатися — я завжди вибирав друге», — каже Захар.
Традиції дарувати подарунки на Новий рік у родині Захара не було. Натомість, дарували на Миколая. Окрім того, в його дитинстві його батько завжди був "Дідом Морозом" у себе на роботі, тому Захар із дитинства бачив усі його збори приготування і жодної магії відповідно, не було.
Сьогодні Захар виховує трьох дітей, 18, 11 та 5 років. Для них і прикрашають ялинку на свята. Старші діти вже знають, що ані діда Мороза, ані Миколая не існує, але заведено дарувати подарунки.
Молодший син, 5-річний Степан, теж любить подарунки. Але має розлад аутичного спектра, тому календар для нього ще складно осягнути.
“Святий Миколай для нього — це реальна особа, він так "охрестив" одного нашого знайомого священника, до якого ми їздили в гості десь у період свята Миколая. В сина це в голові поєдналося і відтоді він називає цього священника святим Миколаєм. Хоча він не сивий і з короткою бородою».
«Чому я мушу купляти креветки, якщо мені більше смакує вареник?»
Людмила Юзва вже багато років працює викладачкою в університеті ім. Тараса Шевченка: викладає методи в соціології. Працює на посаді доцента, робить дослідження. Одне з останніх її досліджень – про гроші під час останніх виборчих кампаній в Україні.
31 грудня родина Людмили — вони з чоловіком виховують двох дітей, десяти та чотирьох років — ляже спати о 10 годині вечора, на святковому столі не буде салатів та напоїв, ніхто не чекатиме промови президента.
Але так було не завжди. Думки про надмірні зусилля та надмірні витрати, які українці роблять заради святкування Нового року, вперше з’явилися у Людмили десять років тому. А вирішальним моментом стало народження сина у 2010-му.
«Після святкування зранку ти прокидаєшся невиспаний, втомлений. А дитині байдуже, у дитини свій режим, о 9-й ранку він у візочку має бути на ранковій прогулянці. Тому й виникло питання – чи вартує це того?», — розповідає Людмила.
«Свято не має викликати такого ментального навантаження», — стверджує Людмила. «Цілий місяць ти витрачаєш час на підготовку, тоді як нікуди не зникає ані робота, ані інші обов’язки. До цього ж, усім треба купити подарунки – це призводить до надмірних витрат».
Далі до того додалися аргументи національної пам’яті. Адже олів’є – це радянська вигадка, яка прагнула витіснити українську кутю. А святкування Нового року було заміщенням забороненого радянською владою християнського Різдва.
Останніми роками Людмила з чоловіком стали частіше їздити закордон в різдвяний період. Вони побачили, що зимові свята в Європі – це довгий період, коли у люди у родинному колі святкують Різдво і меншу увагу приділяють Новому року. Чому б і українцям не ставитися до 1 січня лише як до зміни календарного року?
Окрім того, Людмила, як соціолог, добре зчитує маркетингові маніпуляції, пов'язані з Новим роком.
«Я отримую велику насолоду від розуміння маніпуляцій маркетингу. Це щось неймовірне. Нещодавно взяла останній рекламний буклет Ашану. У нас є такий маркер – «зубожіле суспільство». А Ашан, орієнтований на звичайного усередненого споживача, у новорічній пропозиції рекламує хамон, 580 гривень за 100 грамів, чорну ікру і тому подібне. Це елітні пропозиції, які навряд чи може собі дозволити звичайний українець», — каже Людмила.
На думку Людмили, йдеться про банальну пропаганду – «живи багато, але живи багато одну ніч».
«Якщо я куплю ці креветки, які ймовірно, вже два роки лежали в морозилці, то власники мережі «Сільпо», звісно, стануть ще багатшими. Вони зможуть поїхати в ще крутішу подорож, чи куплять собі «бентлі». Вони свої статусні ознаки підвищать. Але чи отримаю я більшу насолоду від того, що я з’їла цю креветку, якщо мені більше смакує звичайний вареник?»
«Криваве свято»
Кіра Летова працює гримеркою на hromadske. Саме завдяки зусиллям та вмінням гримерів ведучі та гості каналу гарно та професійно виглядають у кадрі. Окрім того, Кіра викладає основи візажу у двох навчальних центрах Києва.
Торік новорічну ніч Кіра провела на роботі. «У нас було дуже весело, було багато цікавих образів. Я дуже люблю свою роботу», — каже вона.
Водночас, Кіра не святкує Новий рік уже понад п’ятнадцять років.
Головною причиною цього є її релігійні переконання. Вона почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови у підлітковому віці. «У 1994-му я почала вивчати Біблію. Відтоді для мене важливо, щоби все, що я роблю — свята, які я відзначаю, та традиції, яких дотримуюся, — мали біблійне підтвердження. Коли я дізналася, яким є ставлення Біблії до більшості свят, серед яких і Новий рік, я зрозуміла, що це не є прийнятне свято для справжнього християнина», — розповідає вона.
Свідки Єгови живуть за принципом першого християнства. Християни першого століття не святкували Новий рік, вони не брали участі у римських святкуваннях, адже вважали їх язичництвом. Не відзначали вони і Різдво, адже в Біблії ніде не вказана дата народження Христа, а сам Христос ніколи не закликав святкувати його народження.
Сьогодні Свідки Єгови не відзначають свят, які мають язичницьке походження.
«Якщо копнути глибше, то виявиться, що історія Нового року — це доволі кривава та страшна історія. У нас сьогодні в Україні є ялинка, є прикраси на ялинці, є Дід Мороз та Снігуронька. Усі ці атрибути опосередковано походять від кельтських звичаїв та обрядів. Прототипом нашої ялинки є вічнозелене дерево, найстаріше, яке традиційно прикрашали. Але історично до цього свята приносили людські та тваринні жертви, яких потім і розвішували на цьому дереві.
У такий спосіб древні народи, які не мали нічого спільного з християнством, шукали покровительства духа вічнозеленого дерева», — переконана Кіра.
Оточення Кіри по-різному реагувало на її релігійні переконання. В дитинстві однолітки нерідко кепкували з неї, але Кіра стверджує, що це її не дуже хвилювало. Для неї було важливо чинити згідно зі своїми переконаннями.
Мама Кіри теж на початку дуже несхвально поставилася до релігійних ідей доньки.
«Мамі було важко. В перші роки це сприймала це навіть з певною агресією. Але зрештою, вона зрозуміла, що це логічно. Навіщо стояти та готувати олів’є в грудні, якщо його хочеться поїсти і в січні, і в лютому? Навіщо переїдати в новорічну ніч, а потім страждати від цього? Минуло 20 років, і моя мама прийшла до тих самих висновків: немає потреби забагато їсти чи пити. Якщо хочеться смачного – можна влаштувати собі свято в будь-який день, провести час із друзями».
Кіра переконана, що її розуміння християнства не звужує можливості для радості та свята, а, навпаки, розширює їх.
«Свідки Єгови не відмовляються від свят, просто ми можемо влаштувати свято в будь-який день року, коли є можливість. Зібратися з друзями, заспівати пісень, навіть випити трохи вина чи поїсти чогось смачненького, влаштувати для дітей бал».