Сирійці в Туреччині: коли тимчасове переселення стає постійним — репортаж з Ізміра

В Ізмірі, великому місті на західному узбережжі Туреччини, зареєстровано близько 100 тисяч біженців з Сирії. Це місто було  тимчасовим прихистком для сирійців, іракців, афганців та людей з інших країн, які хотіли морем дістатися до ЄС: спершу на грецькі острови, а звідти Західної Європи. Та відколи березні 2016 року країни Балканського півострова закрили кордони, а Туреччина підписала угоду з Євросоюзом,  яка узаконила депортацію з Греції до Туреччини, все менше людей ризикують переправлятися на Хіос та інші острови. Тисячі біженців та мігрантів зупинилися в Ізмірі, очікуючи як повернеться їхня доля.

За ці роки і турки, і самі сирійці усвідомили, що потрібні довготривалі рішення для підтримки біженців – роздачею їжі та одягу не обійтися. Світлана Ославська дізнавалася, хто допомагає сирійцям в Ізмірі, і як біженці рятують самих себе.

В оксамитовому замку

Бізнесмен Юнус Емре паркує машину на вузькій вуличці. Довкола жінки в хустках і барвистих сільських спідницях перегукуються між собою арабською. Хлопчик і дівчинка років восьми тягнуть брухт. Тут чудовий краєвид затоки, але тутешні насамперед переймаються  рахунками за комунальні послуги.

Назва пагорбу Кадіфекале  перекладається «оксамитовий замок». До початку ХХ-го століття тут жили греки й вірмени, які мали залишити Ізмір. Будинки стояли порожні, доки в них не вселилися найбідніші: роми та мігранти зі Сходу Туреччини. Сьогодні в Кадіфекале селяться біженці, бо тут найнижча оренда. Ізмірці не дійдуть згоди, чи цей район небезпечний, чи нині тут  стало спокійно саме завдяки біженцям, адже ті переїхали в Кадіфекале з багатодітними родинами.

Вид на Ізмір з пагорба Кадіфекале Фото: Світлана Ославська

Нафіє перебралася сюди разом з вісімдесятирічним батьком, сестрою та дітьми.  Її чоловік загинув – був імамом у мечеті в курдському краї неподалік Кобане, що на півночі Сирії. Після втечі з Сирії Нафіє з родиною жила в таборі у східній провінції Туреччини Шанлиурфа. Державні табори для біженців розташовані переважно на сході країни, у них живуть не більш як 10% біженців.

Нафіє проводить нас до кімнати темним коридором, переобладнаним на кухню, де шумить пральна машина. На вулиці спекотно,, але в кімнаті гріється буржуйка. Пічка, подушки та килими – це і є весь інтер’єр кімнати. Тут жінки проводять цілі дні.

Біля ніг Нафіє – невеличкий згорток. Ще один в кутку. Це новонароджені,  яким не більше одного-двох місяців.

На кухні сирійські жінки проводять весь день Фото: Світлана Ославська

Нафіє розповідає, як їй жилося в таборі:

– Не можна було купати дітей щодня – треба було чекати черги. Їжу давали тричі на день, але якщо в інший час дитина голодна – марно просити.

Запитуючи, чому вони приїхали саме Ізмір, очікую звичної відповіді: морем добиратися до Європи. Донедавна в Ізмірі помаранчеві рятувальні жилети продавали скрізь на базарі, а домовитися з нелегальним перевізником про місце в човні було нескладно, були б гроші. Восени 2015-го на грецькі острови щодня прибувало в середньому 10 тисяч біженців. З березня 2016-го такі масові небезпечні подорожі поступово припинилися. Люди все ще ризикують життям, але значно менше.

Нафіє не прагне дістатися Греції. Її синові потрібно лікувати очі.  Змучена жінка кладе переді мною висновок лікаря. Операція має відбутися за кілька тижнів, і вони витрачають 120 лір щотижня на ліки (близько 900 грн – ред). Юнус Емре оплачує ліки та рахунки: 1200  лір (9000 грн – ред.) за житло й комунальні послуги.  Після лікування повернуться в табір. І можливо колись – додому.

Після загибелі чоловіка, який був імамом у мечеті в курдському краї на півночі Сирії, Нафіє з дітьми втекла від війни до Туреччини Фото: Світлана Ославська

Сирійці для сирійців

Після спроби перевороту 16 липня 2016 року закрито понад півтори тисячі фундацій та асоціацій по всій Туреччині.  «З метою національної безпеки» заборонена діяльність Mercy Corps та кількох інших міжнародних гуманітарних організацій. В Ізмірі можна на пальцях перерахувати тих, хто системно допомагає біженцям: в тому числі допомагати з інтеграцією в турецьке суспільство. Більшість просто роздають гуманітарну допомогу, буває, витрачаючи на проїзд до табору більше, аніж коштують продукти й речі, які привозять.

Емре вважає, що мешканці Ізміра стомилися від біженців, налякані загрозою терактів і хочуть не бачити сирійців на вулицях. Найбільше, що роблять – приносять одяг, який заважає вдома. Монтасер, інженер з Дамаска менш критичний: «Люди втомилися від нас, і це можна зрозуміти». Він вважає, що сирійці вже можуть самі собі допомагати.

Монтасер Ахмар у неформальній школі для сирійських дітей Фото: Світлана Ославська

Ініціатива ReVi (Refugees Volunteering Izmir) допомагає сирійцям допомагати самим собі. Її започаткував канадський програміст Феліпе Коїмбра – один з тих волонтерів-іноземців, які, надивившися репортажів про біди біженців, приїздять з вірою, що їхня допомога потрібна саме тут. В англійській мові утворилися іронічні визначення цього феномену: holidarity - від слів holidays (канікули)  та solidarity (cолідарність) та i volunturism (volunteering - волонтерство) та tourism -туризм. Заснована Феліпе ініціатива виявилася затребуваною.

Неформальна ініціатива організовує роботу дитсадка чи початкової школи – дітям тут допомагають не забути арабську. ReVi також пробують організувати соціальне підприємство: заохочувати жінок продавати в’язані вироби. Матеріали надає організація безкоштовно і купує виріб у авторки, продаючи в інтернет-крамниці. Не всі вироби продаються, тому сьогодні ReVi мають цілий склад непроданих шаликів і браслетів з бісеру.

Поки Монтасер розповідає історію ініціативи, підходимо до пекарні, де прибирають два хлопці років десяти: Джамаль і Хасан. Побачивши нас, пропонують скуштувати свіже печиво з фініками. Їхньому батьку ReVi виділила кошти на відкриття цього закладу.

Монтасер понад рік тому став перекладачам в організації. Доти він працював прибиральником на будівництві, на фабриці парфумів. За свою роботу в ReVi він отримує 200 лір на тиждень (1500 грн - ред), якщо є внески. Вчителі, які співпрацюють з організацією і також біженці  Сирії, отримують трохи більше.

Власнику пекарні, сирійському біженецю та батьку двох дітей, ініціатива ReVi виділила кошти на відкриття пекарні Фото: Світлана Ославська

Брак роботи та освіти для дітей –  головні проблеми, які змушують людей тікати до Європи, де – як вони сподіваються – знайдуть і те, й інше. Монтасер розповідає, що перші кілька десятків родин, які вони відвідали, розпочинаючи ініціативу, скаржилися саме на це. «В деяких родинах є 12-річні діти, які ніколи не ходили до школи», – пояснює сирієць. Саме тому   вони вирішили створити школу для найменших. А потім ще одну, бо на всіх не вистачало місця.

Сирійські кафе на площі Басмане в Ізмірі Фото: Світлана Ославська

Сьогодні організація допомагає близько 450 сім’ям, які мешкають в районі Басмане і Кадіфекале, де живе Нафіє. Монтасер хоче показати одну з їхніх шкіл, і поки прямуємо туди, жінки спиняють його на вулиці, щоб привітатися, а десяток дітей здалеку махає руками й радісно гукає арабською. Монтасер критично ставиться до своєї діяльності. Вони допомагають 450 сім’ям. “Але це всього лише 450 сімей, допомогти всім ми не мають змоги. Головне не пиши, що ми робимо щось надзвичайне”, – застерігає він.

Його засмучує, що багато сирійців, якщо навіть роками живуть в Туреччині, погано орієнтуються в тому, які мають права й можливості:

– На жаль є родини, які від цього дуже далеко. Люди кажуть: «Я житиму в наметі, доки не зможу повернутися додому». І тому багато не зареєстровані. Всі сирійці, і навіть я, розгублені. Людям потрібна допомога, хтось, хто би буквально навчив їх, що робити.

Їхні неформальні школи – Монтасер це розуміє – це глухий кут для дітей. Вони не замінять офіційної освіти. Діти навчаються тут арабською – і не можуть продовжити навчання в турецькій школі, бо не знають мови. А якщо підуть навчатися до турецької школи, не знатимуть арабської, і не зможуть повернутися навчатися в Сирію, коли це буде можливо.

– Колись я любив вивчати мови. Але я досі не говорю турецькою. Їду на метро, продукти купую в супермаркеті, щоб не розмовляти. Знаю, якщо вивчу турецьку – моє життя тут поліпшиться. Я намагався, думаю, що спробую знову. Ми знаємо, що треба рухатися.

Вулиця в районі Басмане Фото: Світлана Ославська

Дилема благодійності

Школа ReVi починала працювати в приміщенні, яке надав Ялчин Янік. Він з гордістю розповідає, що представляє нечисельну громаду афротурків. Його предків привезли до Османської імперії рабами. Ялчин має майстерню зі шкіряних виробів і багато років співпрацює з гуманітарними організаціями: збирає й роздає одяг, їжу. Йому подобається благочинність, і те, що журналісти називають його Нельсоном Манделою для біженців. Це дратує Стівена – анархіста з Британії, який координує соціальний простір для мігрантів на першому поверсі будинку, де знаходиться майстерня Ялчина.

Ялчин Янік Фото: Світлана Ославська

Замість просто роздавати їжу Стівен та його колеги-волонтери влаштовують «відкриті кухні», коли заохочують до приготування їжі тих, хто – з точки зору Ялчина – мав би приходити лише її споживати. В усьому іншому Ялчин і Стівен не сперечаються, і чоловік з посмішкою придивляється з вікна своєї майстерні на другому поверсі, як хлопець намагається пояснити чотирма мовами – англійською, арабською, курдською і турецькою – що таке відкрита кухня і чому всі можуть приходити сюди, коли завгодно.

Стівен просить не забувати, що біженці здатні самі організуватися. Насправді й тут, в Ізмірі, й у інших регіонах вони створили мережі взаємної допомоги, зокрема й для нелегальних подорожей до Європи:

– Біженцям не потрібна така допомога як роздача їжі, одягу чи памперсів. Звісно, радо беруть цю безкоштовну допомогу. Але вони сильні і самі можуть дати раду собі.

Біля входу в комьюніті-центр для мешканців району Басмане. Крайній праворуч – Стівен Фото: Світлана Ославська

Про те, яким чином варто й не варто допомагати біженцям, дискутують не лише Ялчин зі Стівеном. Ізмірська організація «Мости для людей» об’єднує юристів, лікарів та інших спеціалістів. Зареєстровані офіційно як громадська організація, «Мости» не мають регулярного фінансування й не співпрацюють з міжнародними організаціями-ґрантодавцями.

– Чому? Нам важлива незалежність. Ми можемо закрити асоціацію, але не можемо втратити незалежність, – голова «Мостів» професор Джем Терзі категоричний.

Він говорить, що від початку вони прагнули займатися саме системною роботою для покращення життя біженців та інших вразливих суспільних верств, а не благочинністю.

– Ми проти благочинності як такої. Вона змінює природу проблеми – люди починають думати так: ми зробили, що могли, і більше вже нічого не можна зробити. Але цю проблему не можна вирішити, даючи речі. Треба тиснути на владу, щоб вона робила свою роботу. У перші рік-два ми не роздавали нічого. Та з часом зрозуміли, що є термінові потреби, які треба вирішити, інакше життя людини стане катастрофою. Тому почали роздавати медикаменти, дитяче харчування, предмети гігієни. Якщо люди голодують – ми даємо їжу. Якщо згорів будинок – шукаємо меблі.

Регулярна понеділкова зустріч «Мостів» завершується рішенням піти на цвинтар – відвідати могилу хлопчика з Сирії, на чию операцію збирали гроші. Хлопчик не вижив, про те відповідальність лишилася. «Їхні тіла належать нам», – каже Джем Терзі.

В майстерні Ялчина Яніка Фото: Світлана Ославська

/Текст, фото, відео: Світлана Ославська

Також читайте та дивіться: