«Татко залишився вдома». Історії українських жінок і дітей, які втекли від війни
Матраци та розкладачки. Вони стоять зовсім близько, вкриті кольоровими ковдрами та пледами. Люди ховаються під ковдри з головою, бо світло тут не гасне й уночі.
Це спортзал початкової школи у польському містечку Любича-Королівська неподалік українського кордону. На гугл-картах школи більше немає. Тепер вона позначена як «Пункт допомоги біженцям».
Майже всі люди, які сплять під кольоровими ковдрами на цих матрацах і розкладачках — жінки й діти. Майже всі чоловіки у цьому спортзалі — волонтери. Чоловіки майже всіх цих жінок — в Україні.
«Я пережила 2014-й на Донбасі. Тепер усе набагато страшніше»
Любича-Королівська, спортзал початкової школи
Ми перебуваємо у прикордонному містечку Любича-Королівська. Наша співрозмовниця Юля не знає, де вона: «Знаю, що я у Польщі. А яке місто, не знаю».
Юлю із сином, як і всіх, кого нікому зустріти на кордоні в пункті пропуску Гребенне, волонтери садять в автобус і везуть до цієї школи. Від пункту пропуску до Любичі-Королівської — 10 кілометрів. Ночівля у тутешній школі — перша надія, яку волонтери дають біженцям.
Надія пахне свіжоприготованою їжею та багаттями. Вогнища горять навколо школи всю ніч, і всю ніч всередині закладу чергують волонтери.
В одній частині спортзалу — матраци, в іншій — столи. Тут можна заварити чай або каву, перекусити. Табличка над столом: «Дорогі українці, візьміть стільки, скільки захочете». Табличка на футбольних воротах: «Юридична консультація».
Ті, кому не спиться, п'ють чай. Дівчина повільно йде уздовж коробок із гуманітаркою — довго, але без інтересу вибирає шампунь.
До спортзалу забігає молода жінка з немовлям — дитині потрібно терміново змінити підгузок. Старий чоловік вкочує до зали інвалідний візок, у ньому сидить його дружина. Хлопчик-підліток обіймає переноску з котом. Літня жінка вимірює тиск: «162 на 100. І пульс 100».
Тут кілька сотень людей. І дуже тихо.
Юля — одна з небагатьох жінок, які погоджуються розповісти свою історію на камеру. В Україні залишився її громадянський чоловік. Вона приїхала до Польщі з 13-річним сином. Жінка розгублена й не знає, що робити.
Волонтери обіцяли дати Юлі інструкції, як діяти далі. А поки що ми просимо її надіти мікрофон, вийти на ґанок, відповідати на запитання. Хоч якась ясність, хоч якісь інструкції.
«За день до від'їзду над нами пролетів винищувач. Нерви здали. Ми із сином вирішили виїхати, поки не пізно, щоб урятувати свої життя».
Юля приїхала з Донецької області, з Краматорська.
«Ми пережили 2014-й. Ми знали, як це. Але зараз усе настільки масштабніше. Зовсім інша зброя. Виїжджали поспіхом. Узяли рюкзак із дитячими речами. І документи».
Разом із чоловіком Юля разом працювала на заводі. 24 лютого стало їхнім останнім робочим днем.
«Я втратила роботу. Втратила свій дім. Я не знаю, що буде з ним. Там усі наші речі, на які ми збирали своєю працею. Я сподіваюся на краще, надіюся, що дитині сподобається в Польщі. Сподіваюся, що знайду тут роботу. Де? В яке місто я поїду? Не знаю. Не знаю».
Чоловікові Юля пише коротко. Він питає: «Все добре?» Юля відповідає: «Все добре». Не тому, що більше нічого розповісти — просто треба берегти заряд телефону. Коли Юля із сином перетнули кордон, чоловік написав, що радий. Вони поїхали вчасно.
«Це мій котик. Він залишився вдома, тому що також хлопчик»
Любича-Королівська, ґанок початкової школи
Найстрашніші історії кодують у чотири слова: «Вибачте, не можу говорити».
За кілька годин у цьому спортзалі вчишся слухати деякі історії, не ставлячи запитань. Наприклад, якщо у людини з собою велика валіза, найімовірніше, до кордону її підвезли волонтери. Якщо маленький рюкзачок — їхати довелося потягом. У поїзді немає місця двом: їдеш або ти, або валіза.
Якщо чоловік має трьох дітей, він може виїхати з України. За столиком сидить сім'я із шести осіб — мама та п'ять дочок. Їхній батько мав нагоду виїхати, але вирішив залишитися в країні.
Жінка обертається, вона думає, що ми хочемо запропонувати їй допомогу. Але нам треба «тільки спитати».
Ольга приїхала з Кривого Рогу із шестирічною донькою. Її синові 18 років. Він допомагатиме теробороні. Її чоловік — офіцер запасу, він піде захищати Україну. Її шестирічна Аріна знає, хто такий путін, і малює обстріли.
«Довго вмовляли виїхати. А в мене одразу сльози на очах. Я не хотіла. Говорила, що без сина не поїду. Але вчора буквально за годину зібралася й поїхала. Вночі, так. Тягнула до останнього. Але стало небезпечно лишатися. У будь-який момент із Кривим Рогом може статися те саме, що з Харковом і Києвом. Хоча наші чоловіки тримають оборону, але проти мін та ракет прийому немає. Лише закрите небо».
Валізу зібрали за годину. Коли відкрили передивитися, що везуть із собою, виявилося, що в ній лежать три ведмеді.
«Аріно, покажи свій рюкзак. Що в ньому лежить?»
Аріна дістає з рюкзака іграшки та фотографію, на якій вона разом із мамою та братом. У них за спиною — море, на руках у брата Георгія — мавпочка.
«Це ми із Жорою на морі. А ще у мене на планшеті є тато. Ось мій тато. Я його вчора обійняла».
«Обійняла, плакала, цілувала», — каже Ольга.
«А це мій котик, — показує ще одну фотографію Аріна. — Він теж лишився у Кривому Розі. Тому що він також хлопчик».
Усю дорогу від Кривого Рогу до кордону Ольга боялася, що машину розстріляють. Потім боялася, що втратить дитину в черзі на пропускному пункті, боялася, що буде тиснява.
«Але ми добре дісталися. В Україні всі згуртувалися. Багаті люди витрачають гроші, організовують перевезення — нас до кордону довезли волонтери. І тут нас чудово зустріли. Люди чуйні, добрі. Я всім знайомим кажу: дівчатка, беріть дітей, їдьте. Бо наші чоловіки, йдучи на поле бою, хвилюються за нас. А потім війна закінчиться, ми повернемося і будемо відновлювати Україну. Але багато жінок залишилися. У когось чоловік, у когось сини призовного віку. Сказали, що не покинуть своїх чоловіків».
Аріна читає нам вірш, показує цукерки, якими пригостили волонтери. Ольга обіймає доньку, слухає її, посміхається. А потім повертається до нас і каже: «Дівчатка, я так хочу додому».
Але автобуси й машини, які виїжджають із Любичі-Королівської, додому не прямують. Вони можуть відвезти українців лише туди, звідки так чи інакше далеко від дому.
«Потрібна висока пляшка й ганчірка»
Дорога до Вроцлава
«Мене звати Кінґслі, мені 11 років».
«Хто навчив тебе робити коктейль Молотова?»
«Мама».
До війни Кінґслі та його мама Яна жили під Києвом. Тепер ми разом їдемо до польського Вроцлава.
«Потрібна проста скляна висока пляшка. Потім береться ганчірка», — Кінґслі знає три рецепти коктейлю Молотова. Він ділиться з нами тим, який вважає найкращим.
У Кінґслі з собою рюкзак із ліками, документами й теплими речами: «Це спеціальний портфель для виживання. Важливо брати з собою чорний шоколад, бо він заспокоює».
Всю дорогу до Вроцлава Яна моніторить новини — пересилає сім'ї повідомлення про те, що під Києвом укотре оголосили повітряну тривогу.
«Бо до неї звикаєш. Гул постійно стоїть у вухах, і ти вже не знаєш, коли виє сирена, а коли гуде у вухах. Щоб вони не пропускали повідомлення про тривогу, я їх надсилаю в телеграмі», — розповідає Яна.
До Вроцлава нас везе волонтер. У центр допомоги біженцям він привіз гуманітарку. Водій випив багато кави й мало спав. За поїздку не візьме жодного злотого.
«Найстрашнішими були перші два дні, коли приходило усвідомлення того, що почалася війна. Ми до останнього в це не вірили. Упродовж наступних 10 днів постійно бігали до підвалу ховатися. Страшно сидіти і щохвилини не знати, що може бути далі. Переживаєш за своїх близьких. Чуєш звук ракет, вибухи поряд. Усі мої рідні та близькі залишилися там. Морально було складно підготуватись до від'їзду. Я налаштовувала себе три дні. Розумію, що для дитини це травматична ситуація, а ми маємо бути в ресурсі, щоб підтримувати своїх близьких, які там залишилися».
Під Києвом залишаються всі близькі Яни — батьки, сестра, брат. У день її від'їзду сестра вийшла заміж.
«Чоловіки готові взяти зброю і йти захищати нашу землю. Навіть якби вони могли виїхати, то не зробили б цього. Вони навідріз відмовилися б. Навідріз. Я не знаю жодного чоловіка, який хотів би виїхати з України. Знаю лише тих, хто повертався, щоб захищати свою землю».
Яні та її синові евакуюватися допоміг центр при костелі. Насамперед в евакуацію відправили жінок із дітьми та людей з інвалідністю.
«У Вроцлаві вас зустрінуть?»
«Так. Але чіткого плану немає. Там зараз багато українців. Напевно, ми там не залишимося, поїдемо далі до Німеччини».
Кінґслі сердиться: «Скільки можна їхати, мамо, залишмось уже хоч десь».
«А коли війна скінчиться, куди поїдеш?»
«Коли війна закінчиться, я хочу продовжити навчання, стати програмістом. А потім жити своїм чудовим життям», — каже Кінґслі.
«Пів села поїхало, одні чоловіки залишилися»
Поїзд «Вроцлав — Варшава»
Поїзд із Вроцлава до Варшави вирушає з 4-ї платформи. У купе забігають два підлітки років п'ятнадцяти.
«А ви теж з України?»
«З Білорусі».
«Українську знаєте? Ні? Ми з другом з-під Миколаєва. Зараз до Варшави їдемо, а звідти до Литви. Поки є можливість, треба їхати. А то потім не виїдемо. А польську розумієте?»
«Так собі, а ви?»
«І ми. Мені 14, але я, мабуть, до школи вже не піду. Хочу трохи заробити. Я не знаю мови. Війна закінчиться, я на той час грошей зароблю. У мене мотоцикл удома залишився. Spark».
«Гарний поїзд, і розетки є. А сюди їхали, був один павербанк на всіх. Будете мандарини? А показати, як у нас над селом бабахало?»
Показують.
«Страшно було?»
«Та ні, вони тільки по великих будівлях стріляють. У мою школу снаряд прилетів. А так — спокійно».
«Багато родичів залишилися в Україні?»
«Пів села поїхало. Тільки чоловіки лишилися. Не можна. Дядько довіз нас до кордону, розвернувся й поїхав назад. Татко залишився вдома».
Авторка: Олена Васильєва, «Єврорадіо». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»