Технократичний уряд: плюси та мінуси

Сьогодні в Україні багато говорять про технократичний уряд. Про те, що для ефективнішого проведення реформ урядувати мають найбільш компетентні люди, віддалені від політики. Громадське спробувало розібратися, в чому плюси і мінуси такого формату урядування.

Що таке технократичний уряд?

Поняття «технократичний» походить від грецьких слів «техне» (уміння, майстерність) та «кратія» — влада, урядування. Іншими словами, це урядування експертів. Міністрами стають не політичні фігури, а найкращі спеціалісти у своїх сферах. Важливо те, що вони мають бути віддалені від політичних та бізнесових впливів.

При цьому урядові посади розподіляються не за політичними квотами, а за «професійними якостями», тобто експертною компетенцією людини. «Технократ» зазвичай не є членом тієї чи іншої партії, не робить політичної кар'єри, і більшу частину життя пропрацював у сфері своєї експертизи.

Плюси технократичного уряду

Плюси технократичного уряду, на перший погляд, очевидні.

Коли урядують експерти, вони мають меншу підвладність політичній кон'юнктурі. Політична «ієрархія» партії має набагато менше важелів, щоб на таку людину впливати. Те саме можна сказати про «олігархічні» впливи, хоча їх може бути складніше відслідкувати.

Так збільшуються шанси того, що міністр чи керівник уряду ухвалюватимуть рішення не з огляду на чиїсь інтереси, а зважаючи на об'єктивні виклики тієї чи іншої сфери та потребу їх розв'язувати.

«У разі створення технократичного або понадпартійного уряду ми будемо менше залежати від політичних перипетій у парламенті», — говорить у коментарі Громадському Андрій Бойцун, директор з досліджень Центру економічної стратегії.

У сучасних українських умовах це може дозволити «уникнути сценарію перевиборів і відповідно забезпечити стабільність короткотерміновій перспективі», — додає він.

Мінуси технократичного уряду

Мінуси менш очевидні, але вони є досить серйозними. Головний з них – в дефіциті демократичної легітимності. Справді: демократія передбачає дуже детальний політичний процес, коли партії, які перемагають на виборах, формують уряд. І тому у класичному демократичному уряді посади міністрів є політичними, а не технократичними. Бо представники партії, яка перемогла на виборах, мають здійснювати політику, яку вони обіцяли виборцям, і нести відповідальність за успіх чи неуспіх цієї політики.

Якщо ж урядують технократи, тобто віддалені від політики експерти, за яких виборці не голосували, що дає гарантією їхньої підзвітності виборцям?

Інше питання: що дає гарантію, що політичні сили (наприклад, коаліція) підтримуватиме дії «віддаленого» від політики технократичного уряду – наприклад, голосуватиме за закони, ним підготовлені?

І насамкінець: хто дає гарантію, що технократи ухвалюють рішення, які «об'єктивно» кращі? Яким чином вони забезпечують зворотній зв'язок з тими групами суспільства, на яких їхні рішення впливають?

Ці дилеми не применшують важливість урядування чесних експертів. Але вони свідчать про те, що ситуація може бути складнішою, ніж за ідеальних «вакуумних» умов.

Світові практики

Технократичний уряд не є чимось унікальним у світовій практиці. Але також він не є домінантною моделлю демократичної політики. Якщо спрощувати, то технократичні уряди присутні в двох ситуаціях.

Перша — там, де відсутній політичний процес (тобто процес боротьби за владу через конкуренцію стратегій). Таким є приклад авторитарних політичних режимів. Наприклад, владу сучасного Китаю можна вважати цілком технократичною: більшість членів «Постійного комітету» (китайського «Політбюро»)  є інженерами. Сучасний Єгипет – це країна, де влада поділена між військовими (які повернули її собі після перевороту 2014 року) і «технократами» соціально-економічного напрямку.

Друга ситуація — там, де демократична країна опиняється в кризі. І вихід із неї пов'язаний з виконанням певних умов, наприклад, умов міжнародних фінансових інституцій. Такою була ситуація у Греції та Італії в 2011 році, коли уряди технократів очолили фігури європейського масштабу (в Італії пост прем'єра зайняв Маріо Монті, колишній Єврокомісар; а в Греції – Лукас Пападемос, колишній віце-президент Європейського центрального банку).

Подібною ситуація є і в нинішній Україні, яка є демократичною країною, але потребує радикальних реформ, за які політичні сили часто бояться нести відповідальність.

Але парадокс у тому, що в демократичних країнах технократичні уряди не тримаються довго. Справді: якщо вони проводять «непопулярні реформи», спокуса політиків з усіх флангів полягає в тому, щоб їх критикувати і так піднімати свій рейтинг. Дуже часто правління технократів веде до посилення «радикальних» партій.

Наприклад, у Греції після технократів, а потім правління коаліції центристських партій, до влади у 2015 році прийшла коаліція ультралівих та ультраправих популістів на чолі з Алексісом Ципрасом.

Подібною була історія в Угорщині: після технократичного уряду Гордона Байная у 2009 — 2010 роках до влади прийшли сили Віктора Орбана, які повернули угорську політику, а згодом і політику всієї Центральної Європи, в бік правого популізму.

Який вихід?

Технократичний уряд, як бачимо, має плюси і мінуси. Плюси — у більшій віддаленості від впливу груп інтересів, олігархів та конкретних політиків. Мінуси — у браку процедурної відповідальності перед виборцями, а відтак у можливій втраті зв'язку з суспільством і, як наслідок, втрати влади.

Як зробити так, щоб ці плюси використати, а мінуси зменшити?

По-перше, можна знаходити баланс між «компетентністю» та «політичним процесом». Уряд може бути віддаленим від політичних впливів, але з чітко прописаним від коаліції мандатом на свої дії, та із зобов'язанням коаліції ці дії підтримувати. Бо саме коаліція чи правляча партія, зрештою, несе відповідальність за урядування.

По-друге, сучасна західна демократія функціонує не тільки під час виборів, але й у міжвиборчий період. Яким чином? По-перше, шляхом роботи незалежних інституцій (наприклад, незалежних регуляторів), які за своєю суттю є технократичними, тобто мають бути незалежними від політичних впливів. По-друге, шляхом забезпечення «зворотнього зв'язку» органів влади з представниками груп, на яких впливає політика уряду — від працедавців до професійних асоціацій чи організацій громадянського суспільства.

В сучасній Україні проблема часто полягає не в тому, що на міністрів впливають олігархи чи політичні групи, а що впливають тільки вони. У процесі ухвалення рішень «потрібно дати можливість впливати всім», — говорить у коментарі Громадському український філософ та спеціаліст з аналізу політики Роман Кобець. «Зворотній зв'язок має бути з усіма, кого те чи інше питання стосується.

Питання в тому, як структуризувати роботу з цим зворотнім зв'язком — певними процедурами, регламентами, правилами, зробити його публічним та впорядкованими», — додає він.

Багато чого залежить від того, чи зможе українська політика в найближчому майбутньому знайти баланс між цими двома викликами. Тобто між необхідністю якісних рішень, віддалених від приватних впливів та які враховують ситуацію якнайбільшої кількості суспільства. Та потребою чіткої відповідальності влади за ухвалені рішення.

Громадське.Світ / Володимир Єрмоленко

фото з офіційного сайту Кабінету міністрів України