У 21 рятувала військових на передовій, а зараз лікує пацієнтів від ковіду: історія Іванни Чобанюк

«Я Іванка», — дівчина з довгим прямим волоссям і сіро-зеленими очима, схованими за скельцями окулярів, подає руку. Знайомимось і запрошує до себе додому.

Іванка Чобанюк аж ніяк не схожа на класичну героїню війни, яку зазвичай малює собі уява, спираючись на фільми. Може, через те, що я не бачила її у формі й берцях? Нині вона в темних штанах і футболці, що не впадає в очі, з тихим розміреним голосом і геть без косметики. Видно, що не любить привертати до себе увагу, а розмова з журналістами для неї — задоволення сумнівне, радше навіть тягар.

Маршрут «Тернопіль-Піски»

2013 рік. Іванці Чобанюк — 20 років: найкращий період для гулянок та вечірок. Але вона, студентка 5 курсу Тернопільського національного медичного університету, вирішує інакше. У країні починається Майдан, тож Іванка починає вивчати тактичну медицину. В її університеті на військовій кафедрі давно застаріли і методики, і матеріальна база — хто ж думає про якусь там війну?

2014 рік. Весна. У перервах між навчанням Іванка їздить до Києва, аби брати уроки в інструкторів з-за кордону, а потім — навчати першої медичної допомоги бійців, які прямують на фронт.

2014 рік. Осінь. Іванка вирушає на фронт сама. Її відмовляє вся родина: бабуся — колишня медсестра (Іванка виросла на її розповідях про операційні палати), мама-лікарка, тато з молодшим братом. Всі вони бояться за її життя та здоров’я. Хоч і знають: переконати її змінити маршрут «Тернопіль-Піски» неможливо.

«Я досить стійка психологічно. До того, як поїхати на війну, я знала, що не впадаю в паніку. У критичних ситуаціях досить спокійно можу діяти. Тому я розуміла, що там щось та й зможу зробити. І вік не має значення, якщо є готовність взяти на себе відповідальність».

2021 рік. Осінь. Іванка сидить навпроти мене та п’є каву. В її орендованій київській квартирі, яку вона ділить ще з двома дівчатами, — ідеальна чистота й порядок. І мені здається, що десь так усе поскладано і в її голові. Що сміття та непотріб не затримуються надовго ані біля неї, ані в ній самій.

Про рішення податися на фронт вона говорить ніби про щось буденне —так люди розповідають про похід до магазину чи поїздку в інше місто. Усім своїм виглядом дівчина просить: не робіть з мене героїню, я чинила лише те, що мала.

За кілька годин, що ми з нею спілкувалися, вона не скаже жодного високого слова про патріотизм і захист Батьківщини. А спокій, що йтиме від неї, потужним пластом висітиме в повітрі, і... збиватиме мене з пантелику. Бо війна, кров, загиблі — і спокій? У моїй голові це було несумісним.

«І у вас на війні не було паніки? Критичні ж ситуації трапляються. Люди гинуть», — запитую, бо не вірю, що можна мати аж такий холодний розум і витримку.

«Паніки точно не було, — відповідає дівчина, не замислюючись ані на секунду. — Це важко переживається. Але в мене такий склад характеру, що я все рефлексую. Після кожної ситуації, кожної операції з евакуації я продумувала, чи могла б щось зробити краще. Я перемикалася, щоб заспокоювати інших. Якщо хтось починав паніку — я заспокоювала. Часто це були хлопці, що втратили побратимів. Коли вони бачать першу смерть — це дуже-дуже сильно впливає на психіку».

Бійцям, пояснює Іванка, складніше, ніж медикам. Їх не вчать, що тіло має здатність хворіти та помирати.

«Але коли ти постійно маєш справу з захворюваннями та працюєш з людським тілом — ти знаєш, що може трапитись. Медикам легше в цьому плані, бо звичніше. Хоча… Кров, поранення, смерть — із цим завжди важко змиритися».

«Не зліть Іванку, бо буде кепсько» 

На фронті незбагненна витримка покинула Іванку лише раз. Тоді була темна ніч, їхню бригаду викликали до пораненого. Він лежав серед сміття: видимість мінімальна, бійці навколо метушаться й заважають. І тоді Іванку понесло.

Дівчина згадала всю лайку, якої наслухалась протягом місяців на війні і якої ніколи не вимовляла вголос. А потім виставила поперед себе автомат — побратим дав потримати, поки розгрібав завали зі сміттям.

«Довелося взяти, пересмикнути затвор, кілька речень хороших сказати, пригрозити фізично — і всі люди, які заважали, випарувалися, зникли десь там у темряві. Потім розказували: “Не зліть Іванку, бо буде кепсько”. У деяких ситуаціях погрози допомагають». 

Поки Іванка розповідає цю історію, вона стає іншою — не схожою на дівчину, що все завжди тримає під контролем. На полицях її пам’яті лежить безліч історій із фронту, які вона, можливо, колись розповість онукам. А зараз далеко їх заховала і не хоче виставляти на публіку: щоб батьки з бабусею не переймалися, коли прочитають. Та і з інших причин.

«Ну хоч одну історію розкажіть! Ту, якою все ж можете поділитися?» — намагаюся вкотре випросити спогад. Іванка здається.

«Перший ряд будинків у Пісках, а далі, за полем — уже злітна смуга ДАПу. Я пам’ятаю момент: їдемо до позицій і саме перед поворотом на дорозі починається розрив мін. Він йде в шаховому порядку, і я розумію, що це стріляє «Град» — це досить характерний звук. Вибухи. І бачу, як воно лягає послідовно. А ми якраз у момент перед тим, як лягають снаряди, повертаємо».

Тоді вона замислилась: яким дивом вдалося вирулити від смерті? Та це був не поодинокий випадок.

Додому

2015 рік. Осінь. Іванка повертається додому. Одразу поринає в навчання: підтягує хвости, складає іспити. Керівництво вишу у всьому сприяє студентці-ветеранці. Згодом дівчина з головою занурюється в роботу: спершу в рідному Тернополі, потім — у Запоріжжі. Там, як вона жартує, крім медичної практики займалася ще й лагідною українізацією. Пацієнти, які негативно реагували на українську під час перших відвідин та скаржилися, що нічого не розуміють, потроху почали розмовляти нею.

2019 рік. Іванка перебирається до столиці. Фронтовий досвід додає балів на співбесіді, тож роботу в приватній клініці вона отримує без проблем. А робота — то її рятівне коло, що допомагає впоратися з війною.

«Ти один. А навколо люди, які в принципі тебе не можуть зрозуміти чи підтримати. Вони не знають, де ти був і що ти пройшов. Уникають розмов про війну або про важливі теми. Бояться щось не те сказати, викликати якісь спогади. Мені завжди допомагала робота. Я занурювалася в роботу і навчання, і, в принципі, це мене затягувало».

Скромний «Народний герой України»

У шафі її орендованої квартири висить форма, позичена для парадних виступів. Свою, вимазану кров’ю і потом, дівчина залишила тим, хто приїхав на війну після неї, щоб ще послужила. Нині зустріти Іванку у формі можна вкрай рідко.

«Я її одягаю тільки на урочисті події. Навіть проїхатися в метро у формі некомфортно: я у формі, а всі навколо — в цивільному. Я ж бо в метро, а не на передовій. Якось мені незручно».

В кишені позиченої форми сховано маленького тризуба на синьо-жовтій стрічці — дуже цінного для дівчини. Це орден «Народний Герой України». Проте навіть цю нагороду Іванка виймає з кишені так, наче навмисно хоче применшити свої заслуги.

«Я не чинна військова. Власне кажучи, я й не була нею — просто довброволицею. Так, бігала».

Другий фронт. Дипломатичний

2019 рік. Весна. Іванка Чобанюк виступає перед студентами державного університету Сан-Дієго, і прекрасною англійською розповідає про війну, про Росію, яка напала на Україну, про російських військових і «Гради». І про себе — ту, яка все це бачила на власні очі.

«У США запитували, чи все вже закінчилося. Казали, мовляв, ми знаємо, що підписано мирний договір. Питали, чи справді присутні російські військові. Всі дивувалися, коли чули, що обстріли важкою артилерією проводили саме з території РФ».

Пізніше разом із Ветеранською міжнародною дипломатією Іванка виступить перед студентами, послами, науковцями й українською діаспорою США, Канади, Франції та Великої Британії. Побуває у штаб-квартирі ООН та НАТО та повсякчас нагадуватиме там, де інтерес до України послабився, що бойові дії нас досі триває.

Третій фронт. Ковідний

2021 рік. Осінь. Іванка сідає в машину. За годину в неї, сімейної лікарки, розпочнеться прийом пацієнтів.

Кермує вона від початку пандемії — відколи попросилася до ковідного стаціонару. Там дівчина працювала понаднормово. Повертатися з роботи треба було, проте не було чим, тож автівка стала в нагоді.

Запитую, чи не гонитва за адреналіном постійно кидає її в гарячі точки — з одного фронту на інший? Проте Іванка й тут відповідає зважено та спокійно.

«Всі говорять про адреналін, всі шукають адреналіну. Проте я ніколи не мала такого бажання. Так, я люблю в гори ходити, можу сама за кордон поїхати в тривалу поїздку. Але я не хотіла їхати на війну, щоб шукати адреналіну і двіжу. У мене було бажання й мета: отримати практику та набути досвід».

На порозі нової сучасної клініки із питанням «А что вы тут снимаете?» нас зустрічає чоловік середнього віку. Розповідаємо, що робимо матеріал про ветеранок. Брови чоловіка підстрибують від здивування: «Для меня ветераны — это дедушки с орденами. И вечный огонь».

Іванка усміхається. Вона не б’є себе в груди, мовляв, гляньте, я — не дідусь, та й без орденів, проте я — ветеранка. Дівчина вже звикла, що навіть на восьмий рік війни культура ставлення до ветеранів неоднозначна. Люди просто не знають, як поводитись і як реагувати на тих, хто повернувся з війни — особливо якщо це жінки. І часом називають їх «сонечками».

«Можна виправити, попросити звертатися більш поважно. Те, що ми так виглядаємо: маленькі, худенькі, усміхнені — не означає, що до нас можна звертатися “дівчатка” чи там “сонечка”, — Іванка усміхається. — У США, коли бачать людину у формі, звертаються: “Дякую за вашу службу”, проте в нас такої практики нема. Були акції, які пробували популяризувати прикладання руки до серця, та це не прижилося. Ну і “дівчатка”... Людям навколо треба навчитися».

На фронті, за словами Іванки, все було інакше. Не став на заваді ані юний вік, ані те, що вона дівчина. Її ніхто не принижував, не домагався, не насміхався — може, через те, що всі навколо були добровольцями й знали, чому вони там. А може, через те, що медиків у гарячу фазу війни дуже цінували та поважали.

З пташками на грудях і з динозаврами в ногах

Іванка відчиняє двері клініки й заходить усередину. За кілька хвилин з роздягальні визирає лікарка у смішних капцях з динозаврами та в футболці із пташками: вона приймає багато дітей-пацієнтів.

У світлому затишному кабінеті дівчина вмикає комп’ютер, перевіряє, чи всі інструменти на місці. А я дивлюся на Іванку та розумію, що в таких комфортних умовах вона не затримається надовго. Бо люди, які добровільно йдуть на фронт і в ковід-стаціонари — не з тих, що люблять теплі місця.

«У роботі медика дуже важливо постійно вчитися. Неможливо стояти на місці, нічого не робити і просто сидіти в кабінеті», — підтверджує мої здогадки Іванка. Нині вона здобуває знання в кардіологічній сфері та збирається переїжджати до іншого міста.

Замість епілогу

За кілька хвилин до приходу першого пацієнта ми з Іванкою прощаємося та домовляємося про ще одну зустріч. Аж раптом вона перестає відповідати на дзвінки й повідомлення — не тільки від мене, а й від посестер з війни. Дівчата з’ясовують, що на роботі Іванка з’являється, але телефоном не спілкується навіть із рідними.

А я думаю собі, що війна не минає безслідно. Залишає шрами на серцях навіть таких стійких, врівноважених і холодних снігових королев, як Іванка.

Вона сама казала: багато імен, прізвищ та позивних забула, однак усі обличчя загиблих бійців, друзів, побратимів із нею назавжди. Можливо, часом їй просто необхідно побути з ними наодинці?

Проєкт реалізовано за підтримки ООН Жінки в Україні, Уряду Швеції та Міністерства у справах ветеранів України.