«У лікарні згоріло все дотла, мама була там. Мене після цього вивезли в “ДНР”». Історія однієї депортації з Маріуполя
За період повномасштабної війни окупанти вже встигли депортувати на територію рф понад 30 тисяч маріупольців. Вони вивозять людей у фільтраційні табори, а далі — у російські міста.
Так могло статися і з 19-річною Надією Савенко. Її батько загинув від обстрілів під власною квартирою, мама померла від поранень, а її саму вивезли в «ДНР» із бомбосховища лікарні.
Далі — розповідь Надії.
«Паніки не було. Здавалося, що ми все робимо дарма»
Ми з батьками навіть уявити не могли, що почнеться війна. Новин не дивилися, не читали, були далекими від політики. А коли хтось намагався зі мною почати розмову про війну, я казала, що чути цього не хочу. Я не вірила, що вона може початися.
Здавалося, що ми з батьками не повірили й тоді, коли почули перші вибухи 24 лютого. Того дня я була вдома. Мама пішла на роботу на завод, але за декілька годин повернулася. Усіх жінок відпускали зі зміни, щоб вони пішли зняти готівку та закупити продукти.
Біля банкомата вже була черга, ми своєї не дочекалися — закінчилися гроші.
У нас ще було трохи готівки, тому наступного дня ми поїхали, купили, як зазвичай, небагато продуктів. У нас був такий настрій, знаєте… здавалося, що ми це все робимо дарма. Ми не панікували.
«Ми більше не чули шуму від заводу. Лише постріли»
За декілька днів моєму батькові потрібно було виходити на зміну. Вони з мамою разом працювали на підприємстві «Метінвест».
Тато ще навіть не дійшов до свого цеху, як йому зателефонували та сказали повертатися. Мовляв, усе, більше нікому на роботу виходити не потрібно. Тоді до нас дійшло, що відбувається щось не дуже хороше.
Завод Ілліча зупинився, ми більше не чули шуму від його роботи, лише вибухи, які щодня ставали дедалі гучнішими. Місто обстрілювали з усіх сторін. Лівобережний, Східний, 23-й, 20-й мікрорайони.
Згодом комунікації та звʼязок зникли, нам не було звідки дізнаватися новини. Воду довелося зливати з батарей.
Життя у підвалі
9 березня був приліт у наш будинок. Пошкодило квартиру сусіда, що поверхом вище. Наша вціліла.
Батьки ночували в крайній кімнаті, з якої можна було швидко вибігти. Я спала у підвалі. Ми зробили там лежанку, принесли ковдру, поставили тумбочку. Вийшло ледве не повноцінне помешкання. У квартиру я приходила лише вмитися.
Їсти ми готували надворі. Часто сходилися всі разом із сусідами, розмовляли, пили чай, переглядали разом альбоми, згадували історії з життя, грали в карти. Відволікалися.
Та насправді щодня ставало все страшніше. Від нас було чути «відльоти». Вони були такими сильними, аж будинок здригався. Але ми знали — якщо є «відліт», то за годину-дві буде і «приліт».
Чи була можливість виїхати з міста? Іноді до нас доходила інформація, що проводять евакуацію десь в інших районах. Своєї автівки ми не мали. А йти кудись у невідомість… Ми такі люди, осілі. Квартиру було шкода залишати, домашніх тварин. Сподівалися пересидіти, а потім вже кудись рухатися.
«Я побачила тата з розбитого вікна на кухні»
29 березня ми, як зазвичай, сиділи на вулиці. Гріли їсти, я читала книгу. І враз біля дому почалися гучні постріли. Я одразу забігла у підвал до сусідів. Батьки зайшли пізніше.
Раптом щось почало горіти. Ми задихалися від диму. Батько вибіг на вулицю по вогнегасник, за ним — мама. І саме в цей момент був наступний приліт. За кілька хвилин я почула страшенні крики. Це кричала моя мама. Вона просила про допомогу. Я виривалася вийти на вулицю, але раптом був би ще один приліт. Я б не встигла забігти назад. Навколо щось диміло, сипалося, дихати було нічим.
Коли ми з сусідами переконалися, що все затихло, вибігли на вулицю. Мама була поранена.
Сусіди затягнули її в підвал, оглянули, зібрали необхідні речі, документи і перебігли у бомбосховище сусіднього будинку. Ми жили неподалік перших прохідних воріт заводу Ілліча. Чотириповерхівки навколо будували для його працівників ще до Першої Світової війни. Бомбосховища там були надійні та безпечні.
Ніч ми провели там. Наступного ранку я знайшла свого знайомого, щоби разом сходити до нашого будинку. Увесь цей час я не знала, що з моїм батьком. Тата я побачила з розбитого вікна на кухні. Він лежав мертвий на палісаднику під будинком.
«Нам сказали, що відділення згоріло дотла, ніхто не вижив»
Коли я повернулася до бомбосховища, люди вже зібралися нести мою маму в лікарню неподалік. Я взяла документи, бо вже тоді були думки: раптом нікуди не повернуся?
У лікарні медиків майже не було. Палати — переповнені, у коридорах — незліченна кількість людей. Відділення травматології, куди поклали маму, ще було неушкодженим.
Та щойно її завезли в палату, як почався обстріл. З мамою там було троє жінок, які лежали, прикривалися, чим могли. Я пересиділа обстріл у куточку. Коли визирнула в коридор — побачила повсюди розбите скло.
Я швидко знайшла бомбосховище. Там всередині сиділи так багато людей, що не було де ступити. Маму ми б туди не знесли. У неї була зламана нога, а в лікарні залишилися лише поранені люди, які б просто не змогли її перенести.
У бомбосховищі я знайшла хлопця, який погодився робити мамі уколи. І так ми з ним щодня піднімалися до неї нагору в палату. Я давала їй лише пити, через травму щелепи їсти вона не могла.
2 квітня відділення травматології обстріляли знову. Горіли всі поверхи, підвал. Ми ледь не задихнулися від диму. З нами були багато травмованих, поранених, тих, хто не міг сам здійнятися на ноги, школярів, новонароджених. Ми ризикнули й вибігли до іншого бомбосховища.
Мама була в тому відділенні, яке обстріляли. Нам сказали, що там згоріло все дотла, ніхто не вижив. Піднятися туди я не насмілилася.
«Евакуація в "ДНР"»
Здається, 5 чи 6 квітня ввечері нам оголосили про евакуацію. Налякані люди в бомбосховищі чекали на валізах усю ніч.
Зранку наступного дня автобусами нас вивезли в «ДНР». Життя в бомбосховищі вже не було, усі розуміли, що їжа закінчується. До того ж там було багато хворих, лежачих, поранених, яким доводилося лікувати та перевʼязувати одне одного.
Спершу нас привезли в Сартану. Згодом — до Новоазовська, де ми прожили в школі три дні. Там здавалося, ніби ми потрапили в цивілізацію: вода, їжа, магазини.
Потім нас вивезли в Старобешеве, де ми мали пройти фільтрацію. Два дні ми жили в місцевому будинку культури. Не мали ні води, ні ліжок, нічого. Спали на стільчиках, поки чекали своєї черги.
Фільтрація проходила неподалік у райвідділку міліції. Це відбувалося так: до нас приходила людина, називала прізвища і казала, що треба йти. По 5-7 людей заходили у відділок, далі чекали своєї черги. До мене вона дійшла однією з останніх.
Далі в нас брали відбитки пальців, фотографували, просили заповнити анкету, де потрібно було вказати, з ким ми тут, надати мінімальну інформацію про рідних. Були, звісно, і провокаційні питання, наприклад, як ми ставимося до військових української армії.
Під час фільтрації мене покликали в кабінет на верхній поверх, де передали в руки військовим і посеред ночі вивезли на військову базу. Мій телефон залишився у відділку міліції.
Зʼявилася інформація, що нібито мене хтось шукав через росію чи Донецьк. Я досі не знаю, хто це міг бути, адже не маю там родичів. Зранку мене відпустили.
«Я б хотіла повернутися до Маріуполя»
Поки я проходила фільтрацію, мої родичі вже почали домовлятися через знайомих, щоб мене вивезти до Румунії. Зі Старобешевого мене забрали в Новоазовськ, звідти вивезли на кордон з росією. Там потрібно було надати талончик, що я пройшла фільтрацію.
У росії мене перехопив знайомий із Ростова-на-Дону, у якого я прожила декілька днів. Далі він мене посадив на літак, я полетіла до Туреччини, звідти — до Румунії до своєї тітки.
Якби не мої рідні, я не знаю, що б робила в «ДНР». До будинку культури постійно підʼїжджали автобуси, на яких можна було виїхати в Донецьк чи в росію. Хлопця, який робив моїй мамі уколи, вивезли у Воронеж. А взагалі, як там казали: пройшли фільтрацію — далі їдьте, куди хочете.
Після війни я б дуже хотіла поїхати до Маріуполя. До родичів, на могили батьків, зайти в нашу квартиру.
Нещодавно телефонувала мамина подруга з Маріуполя, яка досі там. Розповіла, що мої бабусі з дядьком поховали маму й тата.
До останнього я думала, що мама загинула під час пожежі 2 квітня. Та нещодавно (30 квітня — ред.) бабуся сказала, що мама вижила під час того обстрілу. Після пожежі вона ще змогла передати записку через якогось чоловіка. Він знайшов мою бабусю, і вона була з мамою до її останнього дня, до 4 квітня.