У Німеччині я більше 27 років відділяла Україну від «русланд» – громадська діячка

Вона розповіла Громадському, як більше 20 років тому була змушена покинути Батьківщину. Як протягом довгого часу їй довелось працювати над тим, щоб інтегруватись у німецьке суспільство, але лишитись при цьому українкою.

Працюючи на освітній і культурній ниві, вона стикалась з тим, що європейська спільнота припинила виділяти українців як самобутню націю, завдяки успішній російській пропаганді. Тож Щербань взялась ламати ці стереотипи. При цьому, вона зауважує, що їх необхідно ламати й у свідомості самих українців. І саме зараз, попри всю трагічність подій останніх років, відбувається активний процес відродження України і поступове її повернення на своє місце на одному рівні з іншими народами Європи.

ПРО СЕБЕ І НОСТАЛЬГІЮ

Я працювала у Німеччині в школі, я працювала з хворими людьми, працювала на культурній ниві дуже багато і, фактично, на ній і залишилась. Нині я працюю у музеї дворазового олімпійського чемпіона зі слалому і гірськолижного спорту Маркуса Васмаєра. Музей маленький і під відкритим небом. А моя мама побудувала тут музей в Пирогові (Національний музей народної архітектури та побуту України, який розташований просто неба на південній околиці Києва – ред.).

Наведу ще один приклад. Коли я багато років не могла приїхати до України, потім я приїхала в село – і була щаслива і готова землю цілувати. Потім я зустріла дядька-сусіда. Він мене побачив і каже: «О! Вітко! Ти приїхала! Ну що там в тій Германії? Що, луччє живуть, ніж ми?». Я кажу: «Ну, так». «А чого ти приїхала? Може заскучала?». Я кажу «Заскучала». «А! – Каже він. – Тягне тебе туди, де твоя пуповина закопана!»

Потім я дуже довго думала над символом цієї пуповини. І для себе знайшла відповідь, чому її закопували під порогом чи під піччю. А потім, коли у мене брали інтерв’ю в Німеччині і запитали, що для мене значить Батьківщина, я сказала, що це така невидима пуповина, яка розтягається на 2 тисячі кілометрів і постійно перебуває в напруженні. Коли я повертаюсь, вона починає скорочуватись, а коли я приїжджаю додому – напруження спадає. І це здоровий психічний душевний стан людини.

Коли я повертаюсь додому, то я щаслива, і тільки там всі проблеми можна подолати. Його не можна замінити нічим, тому щоразу я повертаюсь. А за рік-два думаю повернутись вже назовсім.

ПРО СВОЮ СПРАВУ

Спочатку в Німеччині мені було дуже тяжко, як і кожному емігранту. Це неприроднє відчуття, коли ти без мови, без грошей – голий-босий, потрапляєш в середовище, яке для тебе непідготовлене. Вдома для тебе середовище готують батьки. А тут тобі доводиться перебувати в чужому оточенні, і ти повинен вирости, зрозуміти, збагнути – зайняти свою нішу, звідки ти вийшов. І цей процес для людей складний.

Я вирішила щось робити. І я вдячна тому демократичному суспільству, яке мене прийняло, де все люди рівні за кольором шкіри, за ментальністю і кожному дається право на життя. Я вдячна, що мені вдалось стати там на ноги. Мені хотілось віддячити – і я стала робити дитячий театр. Ми ставили «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Я одягнула дітей в українські строї, і прийшли батьки, які взагалі нічого не знали про Україну.

Потім, після вистави, підійшов бургомістр і каже: «Дякую, фрау Щербань! Ви з русланд». А німецькі діти почали кричати: «Вона не з русланд», вона з України!». От тоді була посіяна перша зернинка, і я була страшенно щаслива. Зараз вже всі знають, що я з України, і ми проводимо багато культурних заходів.

Але цей процес тривав довго. Мені фактично довелось ламати стереотипи та кліше в колі моїх друзів. Я належу до одного культурного клубу, куди входять німецькі політики, бізнесмени, лікарі, митці. Тож мені було важливо зробити цей посил саме до цієї спільноти, бо вони потім репродукують його далі. Це було тяжко. І коли я на початку розповідала їм якісь моменти, вони спочатку дивились недовірливо – думали, що я маю якісь шовіністичні чи ксенофобські настрої.

Я спостерігала з 90-х: за рік статистично було десь 20 артиклів про Україну, і з них – лише 2 позитивних. Над цим працювала дуже серйозно російська пропаганда. У них всі дипломатичні інституції були неймовірно профінансовані. У нас – ні. І ми програвали в цій інформаційній війні.

А вже потім, коли відбувався «Помаранчевий майдан» (протести після президентських виборів у листопаді-грудні 2004 року – ред.), то диктор німецького телебачення вперше зробив історичну довідку про Україну. Він сказав, що Україна – це не Росія, що у нас різні мови, як нідерландська і німецька.

Цей процес тривав. І нарешті сталось так, що у музеї Маркуса Васмаєра ми зробили тижні української культури. Було дуже важливо не лишатись замкненими в просторі діаспори, прорвати його – увійти в німецький простір, щоб німці довідались про нас. І заявити про Україну не на тому рівні – з бутафорськими віночками в атласних шароварах. А на тому рівні, на якому є європейські нації.

Я запросила людей, які не тільки мали цей справжній український одяг, а й носили його. І тоді всі сказали: «Боже! Які ви неймовірні! Які ви красиві!».

Це була моя мрія. Бо ми втратили свою естетику, свою гармонію. У них, європейців, не був переламаний хребет, у нас – так. Потім люди кажуть: «Невже це все у нас було?». Так, було! В українських жінок середнього достатку було 40-60 сорочок, а в заможних – до 120. І вони були пошиті з дорогих тканин. Це говорить про те, що ми не якісь селяни забиті та другосортні – те, що нам вбивалось в голову. А наш одяг стоїть на одному рівні з костюмами європейських націй.

Крім того, мені хотілось зробити це саме для діток. Бо дитина, вона природою прекрасна, а коли вона ще відповідно вбрана, то це викликає ще більше захоплення.

ПРО УКРАЇНУ

Україна за 25 років – вона як пташечка Фенікс постає. За ці два роки відбувся неймовірний поступ. Коли знаходишся тут, його, можливо, не видно. Але коли я дивлюсь звідти, то я бачу, як ми семимильними кроками йдемо вперед. І це оптимізм, попри неймовірну трагічність сьогоднішнього дня. Це оптимізм, бо я знаю, що ми вже не повернемось у стан амнезії, байдужості, забутості тощо. Хай я це не переживу, але я неймовірно щаслива, що Україна оживає і постає з цього попелу.

Тому я хочу долучитись до цього процесу, бо він активний, імпульсивний, драматичний. Коли я думаю про ці 20 років відчаю і болю, то я кажу про те, що я ніколи не сумнівалась у своїй Україні, бо я знаю її минуле. І знаю про її приналежність до цього дійсно європейського контексту в розумінні духовних цінностей. Тому що у нас ніколи б не було Революції Гідності, якби у нас їх не було, вони течуть у нас в крові.

Україна зробила неймовірний поступ. Про це можна прочитати і в пресі, і просто побачити як люди про це говорять. А щодо нарікань, що воно все відбувається повільно… У психіатрії є такий своєрідний закон, що людині на лікування потрібно стільки ж часу, скільки вона хворіла. І ця пропорція така сама вже у вимірі нації. Нам треба все вивернути, виплакати, вистраждати, вибачитись – і піти далі. Цей процес зараз відбувається, і нам на нього потрібен час. Я проти будь-якого песимізму. Треба працювати. Треба вчитись брати на себе відповідальність. Бо демократію як слово всі знають, а як стан – то це вже зовсім інша річ.

ПРО ВІЙНУ

Це досить складне, багатогранне питання. Коли я їхала на Луганщину, я знала, куди я їду і навіщо. Але я ніколи не думала, що шлях мій проляже тим шляхом, яким їздила моя мама. Бо регіон її вивчення у музеї архітектури – це була Полтавщина і Слобожанщина. Вона була в них закохана. Тому ще з дитинства у мене було закладене ставлення до цих регіонів як до чогось особливого.

Я пам’ятаю, як вона ридала, коли почали бомбити ці містечка і села. Вона казала: «Доню! Ти не знаєш, які там люди! Ти не можеш собі уявити, яка це Україна!». Тому я дивилась на все це її очима.

Ми були там в школі, в лікарні, спілкувались з місцевими. І я хочу сказати, що для мене немає якогось поділу. Кожна людина, яка там знаходиться, потребує такого самого тепла, любові для того, щоб вона могла вилікуватись. Тому що вони, нажаль, мали менше шансів, менше інформації ніж ми тут, в центрі.

Це як з дитиною, яка мала щастя виховуватись в колі батьків, бабусь, дідусів, а інша дитина – ні, і тому вона не може продукувати цю любов, яку у неї не вклали. В цьому регіоні просто треба нам всім дуже сильно попрацювати. І все.

Питання інше з Донбасом. Тут я маю внутрішній конфлікт. Тому що там є люди, щодо яких я не знаю, чи вони виліковні. Маю приклад: коли одну 8-річну дівчинку, поранену під Вуглегірськом, лікували у Німеччині, волонтери все зробили, щоб поставити її на ноги. А от реакція її мами… За ідеєю, материнський інстинкт є найсильнішим у житті. І тут він не спрацьовує. Тож у мене є запитання і сумніви, чи можна там щось поремонтувати.

Я побувала там, бо хотіла побачити, що відбувається на війні. Щоб не дивитись на це з екрану. Це для мене було дуже важливо.

Дивіться також репортаж про презентацію в Києві першої в Україні колекції сучасного традиційного одягу для дітей від майстерні «АДЕНЧИК- БАДЕНЧИК».