Украдена історія. Як чорні археологи шкодять історичній спадщині
Сьогодні в Україні пошуками скіфського золота, трипільських горщиків, бронзових сокир та інших археологічних речей займаються дуже різні люди з різною метою. Більшість робить це незаконно. Хтось це чудово усвідомлює, а хтось продовжує наполягати, що все навпаки — він робить корисну справу, за яку більше ніхто не хоче або не може взятися.
Так, ідеться про так звану чорну археологію. Про її відтінки та інші загрози нашій археологічній спадщині hromadske поговорило з Євгеном Синицею — археологом, кандидатом історичних наук і заступником голови Спілки археологів України.
Хто вважається археологом, а хто — ні
Археологічними дослідженнями, або розкопками, згідно з законом, можуть займатися люди, які відповідають кільком критеріям. Зокрема, вони повинні мати профільну освіту та працювати в державній структурі — університеті, музеї, Інституті системи НАН України й так далі.
Крім того, Міністерство культури видає таким людям спеціальні дозволи, у яких зазначено, що вони мають право в цей час проводити дослідження тої чи іншої археологічної пам’ятки — кургану, могильника, городища тощо. Вважається, що активних археологів сьогодні в Україні — приблизно три сотні. Це ті, котрі більш-менш активно працюють «у полі».
«Не археологи» просто не відповідають критеріям, тому й не мають права робити те, чим займаються археологи. Це численна та різнобарвна когорта, навіть якщо не рахувати людей, які самі не копають, але так чи інакше пов’язані з тими, хто це робить: продавців, колекціонерів, корумпованих чиновників і так далі.
Їх можуть називати по-різному: чорні археологи, нелегальні копачі, детектористи (бо користуються у своїй роботі металодетекторами чи металошукачами). Але часом вони ховаються за такими невинними та навіть поважними назвами, як «краєзнавці», «колекціонери» чи «патріоти». Навіть якщо певною мірою вони і є такими, то їхнє «колекціонування» чи «краєзнавство» пов’язане з порушенням закону. І саме це, як ми вже говорили, об’єднує їх усіх.
Чому це важливо?
Коротка відповідь: через цих людей, а також через недобросовісних аграріїв та забудовників Україна втрачає свою археологічну спадщину. А якщо детальніше, то в нашій землі (як і в будь-якій іншій, що має свою історію) тисячами або й десятками тисяч років накопичувалися речі, пов’язані з життям давніх людей. Це і зброя, і різні знаряддя праці, прикраси, предмети мистецтва, недоїдки зі столу та й рештки самих людей і багато іншого.
Археолог — мов детектив: кожну річ досліджує в її контексті. Для нього вкрай важливо знати, у якому шарі ґрунту вона лежала та як була розташована, чи були поруч інші речі та які хімічні сполуки могли залишитися на її поверхні.
Щоб зробити певні наукові висновки, фахівець мусить врахувати безліч деталей. Якщо ж знахідку позбавити цього контексту, її наукова цінність суттєво зменшується або й зовсім втрачається. Водночас меч залишиться мечем, а прикраса — прикрасою, котрі можуть милувати око. І золото точно не втратить своєї матеріальної цінності. Тому все, що викопують із землі не археологи — це втрачені для науки матеріали.
«Побутує думка, що якщо такими темпами чорні археологи будуть продовжувати “бомбити” археологічні пам’ятки, то років через десять практично всі вони будуть зруйновані або пошкоджені, а отже, втрачені для суспільства й науки назавжди», — каже Євген Синиця.
Повільні розкопки
Так, це правда, що археологи й самі руйнують археологічні пам’ятки, коли їх досліджують. Але роблять вони це дуже ретельно для того, щоб отримати максимум інформації з кожного квадратного сантиметра. Тому такі розкопки можуть тривати роками й десятиліттями.
Ось лише один приклад. Межиріцька стоянка мисливців за мамонтами на Канівщині досліджується вже понад півстоліття — і до завершення процесу ще далеко. Водночас пам’ятка не така вже й велика за нашими побутовими мірками — вся вона помістилася на території одного сільського двору.
Шлях детекториста
За оцінками Євгена Синиці, переважна більшість чорних археологів, або детектористів, принаймні на початку своєї «кар’єри» — це люди з менталітетом Іванка-дурника. Вони марять золотими скарбами, тому купують собі металодетектори й починають ходити полями в пошуках скарбу.
Знайти щось справді вартісне з матеріального погляду в такий спосіб майже нереально. Але цілком можливо непоправно понівечити чи навіть повністю знищити археологічні пам’ятки, цікаві з погляду науки.
Потім частина детектористів розуміє, що не маючи знань, з одним лише металошукачем скарбу вони не знайдуть, тому починають працювати з літературою. З неї можна дізнатися не лише де шукати, а й як копати, щоб це не розтягнулося до наступного року.
Колекціонери
Є серед чорних копачів і ті, хто шукає речі на замовлення. Адже в Україні цілком відкрито працює ринок збуту археологічних артефактів, а можновладці та місцеві олігархи не лише володіють колекціями таких речей, а й пишаються ними.
«Водночас усі розповіді про те, що цього меча вони знайшли на полі або їм бабця залишила у спадок — це казки для наївних. Будь-який археолог вам скаже, що на полі вони не лежать, а знайти їх можна, якщо знаєш, де і як шукати», — пояснює Євген Синиця.
У таких колекціях трапляються навіть речі з музеїв, які навіть теоретично не мали шансів опинитися посеред поля чи в бабусиній скрині, але це вже окрема історія.
«Краєзнавці»
З погляду закону вони особливо не відрізняються від інших «відтінків» чорних копачів. Ці люди справді можуть вірити, що досліджують історію рідного краю, ба більше — вони навіть пускають відвідувачів до своїх так званих приватних музеїв.
До чого тут медіа
Від археологів нерідко можна почути, що до ЗМІ вони ставляться щонайменше обережно. Позицію аргументують. Є низка прикладів, коли ЗМІ (передусім це стосується телеканалів) знімають сюжети про згаданих «краєзнавців», де без застережень прославляють їхню діяльність. Водночас про позицію археологів (тих самих, єдино можливих за нашим законодавством) вони не питають. Коли археологи обурюються після виходу таких сюжетів і наполягають на тому, щоб їхні погляди врахували, редакції відмовляються.
Інший традиційний сюжет, який особливо полюбляють регіональні телеканали, присвячений тому, як місцевий «меценат» передав до провінційного музею унікальну археологічну знахідку. А знайшли її, звісно, археологи-любителі. Про те, якої шкоди аматори завдали археологічній спадщині, телевізійники зазвичай забувають сказати.
Інше питання в тому, що музеї — офіційні державні структури — в таких ситуаціях опиняються перед непростим вибором: заплямувати себе співпрацею з не надто чесними людьми або ж втратити справді цікавий і цінний з наукового погляду експонат. На жаль, жодних чітких настанов наші музейники щодо цього не мають.
Водночас Євген Синиця наголошує: серед ЗМІ є такі, що подають подібну інформацію збалансовано та професійно.
Пошуковики
Так називають людей, об’єднаних в певні клуби чи організації, які займаються пошуком решток воїнів, що загинули у Другій світовій війні та артефактів, пов’язаних із цим. Ці речі не стосуються археології і закон їхній пошук не забороняє.
Археологи часто співпрацюють із такими людьми: якщо ті під час своїх пошуків знаходять щось «археологічне», викликають фахівців, котрі знають, що і як потрібно робити далі. Трапляється таке досить часто. Адже, наприклад, Київський укріплений район — система оборонних споруд, що відіграла важливе значення під час оборони Києва у 1941 році, часто просто «вмонтована» в археологічні об’єкти, наприклад, ті самі Змієві вали.
Проблема в тому, що чорні археологи нерідко вступають у лави пошуковиків, щоб отримати «папірець» і ходити з металошукачем легально. Проте цікавлять їх аж ніяк не сліди Другої світової.
Євген Синиця розповідає: кілька разів зустрічав таких пошуковиків в одному селі під Києвом, де багато археологічних пам’яток. Тоді люди вдають, мовляв, зайшли випадково, хоча пошуковики добре знають, що на археологічних пам’ятках їм працювати не можна.
Саме з таких міркувань археологи дуже пильно придивляються навіть до волонтерів — звичайних людей, які влітку приїздять узяти участь у цілком легальних археологічних розкопках. Є підстави думати, що для частини з них це спосіб «прокачати знання та скіли», щоб потім «бомбити» пам’ятки вже по-розумному.
Ситуація дивна, бо з іншого боку, археологи зацікавлені у волонтерах. Адже це один із хороших елементів просвітницької роботи.
Археологи все одно нічого не роблять
Це один з улюблених аргументів детектористів та «краєзнавців». Мовляв, хто ж рятуватиме спадщину, поки вони там просиджують штани в кабінетах?
Біда в тому, що таке враження справді може складатись у стороннього спостерігача. Адже археологів мало, працюють вони повільно, а про свої результати не завжди розповідають так добре, як хотілося би чути й бачити невтаємниченим. Натомість чорних археологів значно більше, а плоди їхньої діяльності можна легко знайти в соцмережах, на аукціонах та відео на YouTube. Проте науці їхня діяльність не лише не допомагає, а й шкодить — як і суспільству загалом.
Ще один аргумент із боку «любителів»: «Ми копаємо там, куди ви, археологи, не дістанетеся ще сто років! Чому нам заважаєте?». Євген Синиця каже: такі пам’ятки справді можна знайти десь у лісах. Їм не загрожують ні фермери, ні будівельники. Тому археологи із задоволенням почекають хоч і сто років, щоб дослідити їх потім за допомогою технологій майбутнього. Але дуже ймовірно, що цього не станеться. «Краєзнавці» та «патріоти» хочуть «урятувати» їх просто зараз.
А що ж закон?
З одного боку, закон забороняє будь-які нелегальні пошуки археологічних об’єктів та вилучення археологічних предметів. Але в реальному житті довести, що людина справді цим займається — дуже важко.
Ось ситуація, коли археологи ловлять на пам’ятці людину з металошукачем.
«Перше, що треба зробити — зателефонувати за номером 102. На іншому кінці дроту скажуть, щоб не морочили голову, бо жодного злочину тут немає. Це ж не вбивство й не грабіж. Але телефонувати все одно треба, бо дзвінок зафіксують і ніхто потім не скаже, що “нічого не було”», — пояснює Євген Синиця.
Коли (або якщо) поліція приїде на виклик, вона точно не застане там чорних копачів. Утримати їх на місці законної можливості немає, а чекати поліцію вони не зацікавлені. Понад те, не раз колеги Євгена зустрічали озброєних копачів. Це може бути й цілком легальна мисливська зброя, але від того спілкуватися з ними не легше.
Крім того, сьогодні спільноти чорних копачів готові надавати безкоштовну юридичну підтримку своїм учасникам. Мовляв, не бійтеся, якщо будуть проблеми, ми своїх у біді не залишимо.
Тому справи про нелегальні розкопки дуже рідко доходять до суду. Коли це трапляється — винний просто платить 1 700 гривень штрафу (і, може, ще кілька тисяч на судові витрати).
Євген Синиця згадує один нещодавній випадок, коли такий штраф заплатив чоловік, який нелегально знайшов у землі старовинний срібний посуд і продав його за кілька тисяч євро через інтернет. Добре, що за кордон, бо тамтешні правоохоронці зацікавилися цими речами і звернулися до колег в Україну.
Що робити?
Наш співрозмовник зізнається: простих і швидких рішень ця проблема не має.
Чорні копачі час від часу пропонують археологам співпрацю. Мовляв, вони заберуть із пам’ятки все цінне, але поділяться інформацією та речами, які матеріальної цінності не становлять. Однак довіри до цих людей немає. Крім того, що археолог у разі такої співпраці заплямує свою репутацію, то він ще й не буде впевнений, що отримав вичерпну й достовірну інформацію від іншої сторони.
Тому Євген Синиця вважає, що першим засобом боротьби проти злочинів в археології має бути просвітництво. Але це справа тривала, тож сподіватися можна не на перевиховання цього покоління, а на виховання нового.
Другий спосіб — судові процеси. Вони мають бути гучними і стосуватися не лише «Іванка-дурника» з металодетектором, який мріє стати новим Шліманом, а й більшої риби — продавців і замовників. А також аграріїв та забудовників, які руйнують пам’ятки.
Та для початку було б добре, якби поліція принаймні почала виписувати 1 700 гривень штрафу кожному, хто ходить полем із металодетектором. Для багатьох такий щотижневий «внесок» був би добрим приводом покинути своє хобі та знайти краще. Те, яке не порушуватиме закону й не нищитиме археологічну спадщину.