Українці після десяти років окупації: як побороти страхи й образи
ЗСУ вже взяли під вогневий контроль ту частину Донбасу, яка майже десятиліття перебуває під російською окупацією. Через деякий час ітиметься про цілковите звільнення цих територій. Тоді Україна опиниться віч-на-віч зі своїми колишніми громадянами, які весь цей час жили в павутинні російської пропаганди, узяли окупаційні паспорти та навіть воювали проти України зі зброєю в руках.
Прихилити цих людей до України через десять років облуди й ворожнечі так само важко, як звільняти територію Донбасу. Але остаточна українська перемога над росією без цього неможлива.
«Наш патріотизм закінчився»
Іще влітку 2014 року Наталя із чоловіком зареєструвалися на Черкащині як внутрішньо переміщені особи (ВПО), однак не залишилися: були абсолютно впевнені, що українська армія дуже скоро звільнить Донбас.
Потім у Сашка діагностували важку неврологічну хворобу й поїздки на Черкащину по українську пенсію стали дуже обтяжливими. Жили у своєму дворі в Алчевську, як в облозі: височенний паркан, чотири вівчарки, на вулицю виходили у крайньому разі — городина, птиця, свині були свої. 2014-й та 2015 роки запам’ятались обстрілами, облавами, мародерами. А потім якось усе пригнічено стихло.
«Ми із чоловіком три роки сподівалися на звільнення, із сусідами сварилися, переконуючи їх, що Україна скоро повернеться, — нам погрожували підвалом, якщо рота не стулимо. Але треба було якось виживати, і наш патріотизм закінчився — у 2017-му ми взяли громадянство “ЛНР”, бо без нього неможливо було оформити пенсії вдома. Тоді на двох ми мали вже понад 200 тисяч гривень недоотриманої української пенсії. У нас тут кажуть, що СБУ після звільнення буде всіх трусити. Я українській владі скажу: “А ви вчасно нас звільнили, щоб ми не ставали громадянами “ЛНР”?” Українська влада не має права запитувати в нас, як ми тут виживали, бо вона покинула нас на поталу росіянам”, — говорить Наталя.
Відколи росія вважає Алчевськ територією свого федерального округу, Наталю із Сашком «пресують», аби ті взяли російське громадянство. Подружжя натомість знову веде ідеологічні баталії із сусідами. Ті дуже ображаються, що Україна почала інтенсивно обстрілювати тимчасово окуповані території.
«Я кажу: а ви чого хотіли? Війни в один бік не буває. Але українці стріляють тільки по військових об’єктах, а росіяни — гатять по мирних мешканцях. Он у нас в Алчевську українські ракети жодного житлового будинку не зачепили», — пояснює Наталя.
«Хліб є — і слава Богу, а хто його дав — яка різниця?»
Ольга колись працювала разом із Наталкою на Алчевському металургійному комбінаті. А з 2014 року перебивається тимчасовими заробітками. Виручають гроші, які дочка висилає з росії. Ольга спалила свій український паспорт, але ні «ЛНР»-івський, ні російський не бере. Упевнена: її радянське свідоцтво про народження може задовольнити будь-яку владу.
«Я не знаю, хто починав цю війну, не знаю, хто тепер “наші”, а хто “не наші”, — говорить Ольга. — Усі своїми обстрілами мене в підвал заганяють. У мене ніяких думок немає, самі болячки. Хліб є — і слава Богу, а хто його дав — яка різниця? Нічого я не чекаю — чекаю на ракету у свою хату, скоріше б уже прилетіла».
Будинок її сестри Тетяни під Алчевськом розбитий ще у 2014 році. І Тетяна знайшла собі «нічию» хату під окупованим Сніжним на Донеччині. Син Тетяни ще із 2015 року служить в ЗСУ, а вона зустрічала росіян, говорила скрізь і кожному, що «путін нарешті наведе порядок». Нещодавно жінка отримала російський паспорт і заявила сестрі: «якщо що», то поїде до росії.
«Танька тепер 24 тисячі рублів російської пенсії має, а Наталка — 10 тисяч рублів “ЛНР”-івської. Є різниця», — говорить Ольга.
За її словами, Тетяна через якусь фірму-посередницю, яка стягує божевільні відсотки, ухитряється отримувати ще й українську пенсію. І не вона одна.
«Люди на територіях, які давно під окупацією, дуже травмовані», — говорить релігієзнавець, письменник і громадський діяч Ігор Козловський. Він донеччанин, якого за проукраїнську позицію бойовики «ДНР» катували та майже два роки утримували в полоні.
«Спочатку вони чекали, що скоро все закінчиться, потім переживали гірку образу на Україну, звинувачуючи її в усіх своїх бідах, потім вибудували свою версію подій, яка ставила їх у позицію жертви обставин — так їм легше було виживати. Люди, які живуть там, не є монолітом. У них немає спільного бачення подій і навіть спільного бачення власної травми. Більшість там — це люди потреб, а не цінностей. Вони не мають ні національних, ні політичних ідеалів. Вони і є тим матеріалом, із яким українська влада матиме проблеми», — переконаний Козловський.
Чудодійна гуманітарка
«Ті, що біжать за російськими паспортами, думають, що росія тут і далі буде, — каже Наталчин сусід Павло, який у 2014-му в Алчевську і Перевальську влаштовував антиросійські мітинги, згодом виїхав на Вінничину, а через кілька років повернувся доглядати хворого батька. — Зараз у нас різні чутки ходять, мовляв, і катувати будуть, і розстрілювати, і майно конфісковувати, як повернеться українська влада. Я дивуюся: можна ж в інтернеті дивитись усі українські новини, знати правду, а люди одне одного тими чутками лякають. Переконаний, що коли зайдуть ЗСУ, у спину їм ніхто з тутешніх стріляти не буде. Я знаю, що на звільнених територіях Україна зразу починає пенсію видавати, соціальну допомогу, гуманітарку привозити. Якщо це буде і в нас, усі, хто залишиться, підуть за українською владою».
На «гуманітарку», як на початковий шлях до сердець мешканців окупованої Донеччини та Луганщини, покладають значні надії і в ПЦУ.
«Я в деокупований Донецьк буду їхати не з порожніми руками, — говорить митрополит Донецький і Маріупольський, владика Сергій. — Зі мною поїдуть фури з харчами, меблями, інвентарем — у багатьох наших парафіян майно втрачено. Людям необхідно надати елементарну матеріальну допомогу. Але одночасно треба починати й просвітницьку роботу».
На переконання владики, перше духовне завдання для священників ПЦУ на деокупованому Донбасі — вивести людей зі стресового стану, «забрати страх із їхніх душ, щоб вони не боялися української влади».
«Там більше як 9 років людям розповідали багато пропагандистських дурниць. Діти, які за сепаратистської “влади” народилися, пішли до школи, на уроках гімн росії співають, вчителі їм втовкмачують, що українці — фашисти. Як там нам буде насправді, один Бог знає», — каже митрополит.
Не винуватці, і не жертви
У 1943–1944 роках Україна вже була щойно деокупованою територією: вигнавши гітлерівців, повернулася радянська влада та почала інтенсивно й жорстко проводити радянізацію населення.
«Досвід СРСР нам не потрібен. Радянський Союз був тоталітарним суспільством, яке трималося на насильстві, — говорить народний депутат України, історик Володимир В’ятрович. — А нам треба продовжувати політику зміцнення національної ідентичності, яка в Україні, починаючи з 2014 року, реалізовувалася через спеціальні інституції — Український культурний фонд, Інститут національної пам’яті, Держкіно тощо. Ця політика має використовувати засоби заохочення, але й обмеження. Ми вже маємо гарний її досвід — приміром, утвердження в українському радіоефірі української музики через систему квот».
За словами В’ятровича, на тимчасово окупованих Донеччині та Луганщині новітня репресивна русифікація наклалася на неподолану русифікацію часів СРСР і російської імперії. Все українське з тих регіонів витравлювалося століттями. І це головна складність, із якою Україні доведеться стикатися після повернення цих регіонів.
«Але не треба боятися, що за 10 років окупації Україна втратила цих людей. російська окупація для багатьох із них стала потужним щепленням від “русского міра”», — сподівається народний депутат.
Аби здобути прихильність мешканців окупованого Донбасу, Україна в стосунках із ними повинна буде йти по лезу бритви. Найперше, треба буде визначити тональність цих стосунків. Хто ці люди для України: винуватці, які в 2014-му кричали «путін введи війска», чи жертви, яких Україна не змогла захистити.
«Вони і не жертви, і не винуватці,— зауважує Ігор Козловський. — Якщо суспільство виходитиме з позицій, що вони вже винні, то це буде проблема не тільки для них, але і для всієї України. Ми тоді будемо не правовою державою. Звільняючи окуповані території, Україна має утверджуватися як демократія. А значить, повинна буде за населенням побачити історію конкретної людини. Якщо ми будемо говорити з ними, як з населенням, вони залишаться населенням і житимуть у масі своїй у ненависті до України».
На думку науковця, Україна якнайшвидше має сформувати бачення так званого перехідного правосуддя, щоб мати чіткі критерії для того, аби відрізнити активних колаборантів, які працювали на окупаційну владу і були її опорою, та пасивних пересічних громадян, які просто виживали. І базуватися перехідне правосуддя має на принципах справедливості та презумпції невинуватості.
Де брати місіонерів?
У деокупацію Донбасу необхідно буде вкласти дуже багато ресурсів. Чи не найголовніший із них — людський. Управлінці, освітяни, працівники культури — усі вони повинні будуть утверджувати українське на територіях, які активно зросійщували.
«Якщо приїде випадкова, хоч і дуже мотивована людина з іншим акцентом і в мові, і в мисленні, її будуть сприймати з недовірою, — вважає Ігор Козловський. — Якщо приїде колишній мешканець Донбасу, до нього також будуть запитання — мовляв, ти виїхав, а ми терпіли, ми і є справжні патріоти, а ти — зрадник. Будь-яка ситуація буде конфліктною, бо в кожної сторони буде своя правда».
На переконання науковця, треба буде спиратися на тих проукраїнськи налаштованих людей, які залишалися на окупованих територіях і через них там проявлялася українська присутність. Крім того, необхідно спеціально готувати людей, які б знали специфіку регіону.
До речі, на такі принципи у розв'язанні кадрового питання для Донбасу якраз і спирається ПЦУ.
«Священники, які заходитимуть на деокуповані території, будуть місцеві — із Луганщини та Донеччини. Вони знають людей і ситуацію. Крім того, ми не будемо відвертатися від священників, які служили в окупації, але не брали участі у проросійських заходах, не агітувавли за “русскій мір”, а такі є, особливо по селах. Ми після певної перевірки дамо їм можливість влитися до кліру ПЦУ», — говорить владика Сергій.
Міністерство освіти і науки України теж переймається зараз підготовкою фахівців для деокупованого Донбасу.
«Опрацьовується питання щодо проведення відбору і підготовки кваліфікованих працівників до роботи на цих територіях, створення безпечних умов для професійної діяльності педагогів; забезпечення необхідними матеріальними та технічними ресурсами тощо», — йдеться в інформаційній довідці, наданій редакції пресслужбою Міністерства. Аби активізувати цей процес, МОН розробило проєкт відповідної постанови Кабміну.
Формування кадрового резерву — аж до повної заміни працівників окупаційних закладів культури — є одним із пріоритетів і в роботі профільного відомства.
«Міністерство розглядає можливість проведення у другому півріччі 2023 року Форуму з обговорення викликів і завдань відновлення української культури на деокупованих територіях. А до 2032 року (відповідно до Плану відновлення України — ред.) ми плануємо реалізувати близько 170 проєктів у сфері культури та інформаційної політики, зокрема спрямованих на вирішенні проблемних питань культурної деокупації територій Луганської та Донецької областей», — зауважує держсекретар відомства Юрій Лещук.
Чи вистачить в України українськості?
Щоб мешканців Донбасу, які майже 10 років «настоювалися» на російській пропаганді, зробити національно свідомими українцями, Україні самій слід остаточно позбутися загрозливого для її безпеки принципу «яка різниця». Це означає відмову від ідеологічних загравань із «народом Донбасу». Ніяких «канікул» і «мораторіїв» на українізацію — ніякого популізму.
«Щоб влада не повторювала тезу російської пропаганди, що, мовляв, не можемо говорити на тих територіях про декомунізацію і деколонізацію, бо втратимо прихильність людей, — говорить Володимир В’ятрович. — Це хибна теза, спродукована російською пропагандою, яка хоче довести, що ми втратили Крим і Донбас саме через кроки української влади з українізації цих територій. Насправді навпаки: росія їх тимчасово завоювала саме тому, що там не проводилася системна політика з утвердження української ідентичності».
Але чи можна буде обійтися без політичного популізму і загравань, якщо вони є бідою навіть сталих демократичних суспільств?
«Після перемоги буде ейфорія, а далі — регрес, як завжди. Люди підсвідомо захочуть повернутись у часи “до війни”, коли їм було все зрозуміло. Плюс з’являться нові проблеми — зруйновані міста, сім’ї, покалічені війною люди, зубожіння тощо. Відтак популізм розцвіте. І це буде джерелом додаткових проблем», — вважає Ігор Козловський.
Але, на переконання науковця — і нам залишається на це сподіватися, — в української нації повинен спрацювати інстинкт самозбереження. Необхідність вижити через утвердження національної ідентичності буде настільки кричущою, що ми будемо зміцнювати свою українськість задля власної безпеки.