«В Україні я б зараз сидів у чотирьох стінах, а натомість був у раю». Чому і як українці їдуть зимувати в теплі краї
Зимові місяці в нас асоціюються не лише з різдвяними дивами — часто насамперед ще й зі сльотою, відсутністю тепла й світла, а також шаленими платіжками за опалення. Проте провести цей період можна інакше. Як з’ясувалося, досвід зимівлі у теплих країнах доволі популярний серед українців — принаймні знайти героїв для цього тексту було значно простіше, ніж для нашого матеріалу про саббатікал.
Далі — розповіді п’ятьох українців, які діляться своїми враженнями про тривалі мандрівки до Єгипту, Індонезії, Таїланду та інших теплих країн заради того, щоб втекти від звичної нам зими й водночас не залишати роботу. Це історії про переваги й труднощі такої авантюри, і, звісно ж, про руйнування стереотипів.
Виявляється, кілька теплих місяців у Туреччині не завжди набагато дорожчі за холодні, проведені в Києві. А з іншого боку — як зосередитись на справах, коли твоє робоче місце під пальмами, звідки видно й чути океан?
Анастасія Парафенюк, проєктна менеджерка
Я працюю менеджеркою культурних та урбаністичних проєктів, підпрацьовую фінансовою менеджеркою, а ще займаюся перекладами. Минулої зими на січень планувався локдаун, тож наші заходи в Бердянську та Херсоні частково перенесли в онлайн, а решту пересунули на березень. І я зрозуміла: на три місяці можна поїхати й працювати віддалено.
Рішення зимувати в теплі мало під собою дещо ще: рік тому я подорожувала Африкою разом із друзями, і так закохалась у цей регіон, що в будь-який спосіб мріяла повернутися. Подруга розповіла мені про Дахаб, де вона вже бувала кілька разів. У той час ми працювали над ідеєю фільму про жінок в Африці, тож планували поїхати до однієї з героїнь. Врешті ми відвідали її на заході Єгипту, а після цього вирушили в Дахаб. Мені там дуже сподобалося.
Ми спеціально планували їхати саме взимку, адже в Україні в цей час надто холодно. Коли ми відпочивали в Африці торік — теж почали подорож якраз першого грудня. Натомість у Єгипті влітку страшенно спекотно, я не люблю такі критично важкі температури. А взимку температура суперкомфортна, принаймні для мене.
У мене доволі вільний графік, тож загалом я працювала десь до чотирьох годин на день. Зранку, якщо хотілося, зазвичай ішла на море або зустрічала світанок. Потім працювала. А вечорами у нас в Дахабі постійно були якісь події, можна було ходити в гості, дивитися кіно. Щоправда, там не все добре з інтернетом — часом доводилося скасовувати або відкладати роботу. Або ж іти працювати кудись у кафе.
У Дахабі чудова спільнота українців, плюс класна міжнародна тусовка, постійний колообіг цікавих людей. Ми приїхали й одразу зняли житло на чотирьох: гестхаус з двома кімнатами й кухнею неподалік моря. Тоді я жила з подругою та її двома друзями, а пізніше зняла окрему квартиру на дві спальні, і до мене переїхала інша подруга.
З дитинства у мене був стереотип, що життя біля теплого моря дороге й доступне лише для обраних. Виявилося, що влаштувати це загалом легко.
Дахаб загалом недешевий, але, наприклад, ціна оренди житла тут нижча, ніж у Києві. Квартира коштувала десь 320 доларів на місяць, хоча можна було знайти й більш бюджетні варіанти. Їжа там дешева (особливо якщо готувати самостійно), багато овочів, у грудні сезон манго й полуниць.
Я повернулась, бо в березні саме починалася робота офлайн, і треба було до неї готуватися. Наприкінці лютого в Україні було холодно, сніжило, перший тиждень було дуже важко — відчувалося, ніби поїхала з Єгипту на піку насолоди. Але це завжди так після мандрівок: доводиться повертатися у звичну реальність.
Загалом було таке враження, ніби я залізла в якусь затишну рукавичку та пересиділа зиму.
Олексій Бегас, IT-спеціаліст
Уперше я поїхав до Таїланду, і, наскільки знаю, став першою людиною в компанії, що мала такий досвід роботи й зимівлі в Азії. За кілька років була Індонезія, ще за рік — знову Таїланд. Згодом була найдовша поїздка: Таїланд, Сінгапур, Камбоджа, Малайзія протягом 3,5 місяця. Зимівля в теплі стала для мене звичною.
Причин поїхати у найпершу подорож було декілька. Насамперед я певною мірою відчув вигорання. На той момент я уже десь упродовж трьох років займався ІТ, було доволі швидке кар'єрне зростання, багато роботи. Потім я ніби вже чогось досягнув, і почалася просто рутина. Я став усвідомлювати, що впадаю, може, й не в депресію, але принаймні в легку апатію.
Друга причина пов’язана зі здоров’ям: колись давно я працював на заводі в технічному відділі та перехворів на гострий бронхіт. І в Україні, і в Словаччині (я зараз мешкаю в Кошице неподалік від кордону) в мене восени і взимку загострюються хронічні легеневі захворювання. Від середини осені й десь до кінця зими я постійно кашляю. Щойно я виїжджаю кудись за межі України — мені стає легше.
Вперше на зимівлю я поїхав вісім років тому. Тоді десь від когось почув, що якісь програмісти сидять на островах узимку, і почав потихеньку копати в цей бік. Мені припав до душі Таїланд — туди, як з’ясувалося, навіть ціла українська ІТ-компанія вирушила на віддалену роботу. Мене це теж зацікавило; я зрозумів, що все не так уже й страшно.
Це був розпал сезону: взимку там дуже багато туристів і складно щось знайти. Тоді не було ще ані airbnb, ані booking. Врешті через фейсбук я вийшов на якусь жінку, що займалася нерухомістю, і вона мені допомогла поселитися. Вилетів після Нового року.
Що ж до робочого графіку — мені все дуже навіть підходило. Різниця у часі 5 годин, тому першу половину дня я займався своїми справами: можна піти на пляж, повправлятися, покататися островом, подивитися визначні місця. Після обіду, десь о 15-й я брався до роботи. А оскільки о 19-й там уже темніє, то можна спокійно працювати — сьогодні вже нікуди не поїдеш.
В Україні робочий день геть інакший. Там я зранку одразу сідаю за роботу і вона закінчується ввечері — а якщо це не літня пора, то вже темно. І ти маєш час лише на те, щоб прибігти додому й приділити собі пару годин перед сном: переглянути фільм або сходити в тренажерний зал. В Азії ж відчувається, що ти пів дня повноцінно живеш, а вже ближче до вечора сідаєш працювати.
На Балі я поїхав разом із колегами. Нас було дев'ятеро, а будинок мав дві великі тераси. Ввечері ми сідали одне навпроти одного за столи в навушниках, і кожен спокійно працював. Настрій був офісний — це теж допомагало зосередитися.
Під час моєї першої поїздки з інтернетом на островах було ще не кепсько: в них інтернет-кабелі прокладені під водою з материка. Траплялося, що кораблі могли порвати якийсь кабель, і інтернет зникав на день-два. Тоді я писав своїм проджект-менеджерам, що відпрацюю або пізніше ввечері, або на вихідних. А зараз ситуація значно краща: на острові вже є доволі хороший мобільний інтернет.
Діапазон цін дуже різний. Втім, комфортне житло на двох обійдеться десь у 400-500 доларів на місяць — по суті, це нічим не відрізняється від вартості квартир у спальних районах Києва. Різниця лише в одному: чи ти взимку сидиш у Києві в хрущовці, чи на острові в будиночку під пальмами. Вибір, гадаю, очевидний.
Ціни на їжу раніше там були дуже доступними: зв'язка бананів, якщо перевести на наші гроші, вартувала гривень 10-12. А зараз ціни плюс-мінус такі ж, як в Україні. У місцевих кафе їжа може виглядати не дуже апетитною, навіть підозрілою. Одного разу ми їли в кафе на Балі, і я відчув, що ногою почав повзати щур. А втім, я загалом прожив в Азії зо два роки, і лише один раз мав отруєння — ще й було це від напою з магазину, якогось специфічного соку.
Якщо є можливість пожити деінде 3-4 холодні місяці — треба неодмінно нею скористатися. Це не дорожче, ніж жити в Києві. Єдине, що серйозно дороге — це квитки. Проте якщо взятися до цього раніше, то всіх грошей світу не вартуватиме.
Інше питання — чи вас відпускають з роботи? У нас не всіх відпускають легко. Щоправда, я від самого початку зарекомендував себе добре: я людина обов'язкова, тривожна. От я з’їздив на два місяці, всі побачили, що робота не постраждала, і далі відпускали без проблем.
Усе це стало для мене вже нормою — а спершу, звісно, відчувалась екзотика. Зокрема місцева кухня дуже відмінна від нашої. Я і зараз іноді прокидаюся в Києві, а мені дуже хочеться якогось тайського рису. І лише через це я часом думаю: все, треба планувати поїздку.
Божена Шеремета, керівниця SMM-агентства
Я працюю на фрілансі від середини 2018-го, але рішення про зимівлю спало на думку посеред пандемії, коли усі максимально покинули офіси. Я зрозуміла, що всі зірки зійшлися.
Насамперед ми думали про Кіпр, але на той момент там були надто суворі вимоги для в'їзду, тому обрали Туреччину. Максимальний термін перебування, для якого не вимагають подаватися на візу, становив там три місяці. Отже, вирушили саме туди.
Я б не сказала, що мій робочий день якось сильно змінився: у нас із Туреччиною час майже однаковий. Упродовж двох місяців була різниця в годину, а потім, коли в Україні перевели годинники, час узагалі збігався.
Власне, ми не ставили собі за мету поїхати в Туреччину, щоб її подивитися: хотілося просто бути в теплі та водночас продовжувати працювати. Ми відвідали хіба що Каппадокію та ще кілька місць в Анталії — акцент був на роботі.
Як на мене, зміна обставин радше сприяла роботі, ніж відволікала. Я метеозалежна людина: коли бачу, що довкола холод і сірість — продуктивність падає. Тому сонце мотивує мене бути більш ефективною. Та й до всього, я зрозуміла: якщо організуватися, то взагалі неважливо, де працюєш.
Зараз я навіть розглядаю думку поїхати кудись більш як на три місяці. Я розумію, що це можливо, але треба брати до уваги ще й організаційні нюанси: яка тривалість перебування там можлива, які вимоги, віза, страхування тощо. Але те, що це — не така вже й проблема, стало для мене своєрідним інсайтом.
Загалом, гадаю, зимівля в Туреччині коштувала нам відсотків на 10-15 (ну максимум 20) дорожче, ніж у Києві — тобто геть небагато. Щось у Туреччині може бути дорожчим, ніж в Україні, проте інші речі будуть значно дешевшими. Якось моєму хлопцеві потрібно було піти до лікаря, і ось там він заплатив значно більше, ніж удома. А щодо іншого ціни загалом не надто відрізняються.
Спершу я нормально сприйняла повернення в Україну. Це був початок квітня, і я очікувала, що зараз почнеться весна, ставатиме тепліше, тож особливої різниці я не відчую. Однак весна виявилась доволі холодною, і я думала: ех, треба було залишитися в Туреччині ще на місяць. Однак тоді нам уже треба було б подаватися на посвідку на проживання.
Цього року хочемо поїхати знову, але ще не вирішили, куди. Розглядаємо той-таки Кіпр, у крайньому разі є перевірений варіант — Туреччина. Але слід поглянути, що вже відкрилося для українців, бо основна перепона зараз — це ковід та пов'язані з ним обмеження.
Вадим Агатій, власник туристичної агенції
Рік тому взимку в нас була подорож на Балі, і щойно вона закінчилась, як почався карантин. Усіх туристів ми відправили додому, а самі залишилися на острові. Квітень-травень ми там просто займалися саморозвитком, а в червні спробували звідти організовувати подорожі Україною. Я запускав рекламу, відповідав на дзвінки, спілкувався з партнерами, гідами, підрядниками та щовихідні організовував мандрівки — тільки от їздили в них інші провідники.
На Балі ми залишалися до серпня. Там я захопився серфінгом: щоранку о шостій ішов на тренування і до восьмої був в океані. Мені подобалося, що різниця з Україною становила десь 5 годин. Я приходив, снідав, відпочивав, дивився ще якісь передачі чи фільми про серфінг — був час навіть годинку поспати до дванадцятої. А о 12-й в Україні тільки наставала сьома ранку, і я починав працювати: запускав пости в Instagram, Facebook. Це насправді було доволі ефективно: люди прокидаються, заходять у соцмережі — а в нас уже пост готовий.
У будні дні я зазвичай працював десь до 11 вечора й лягав спати. На вихідні я орендував мопед і катався островом. На Балі є що подивитися: водоспади, парки, вулкани — за два дні можна встигнути багато. Та і зміна обставин, клімату… Усе це надихає щось змінювати у своєму житті, щось створювати.
Мені подобалось, як усе відбувається. В Україні я б зараз був замкнений у чотирьох стінах, а натомість сидів біля океану, де пальми, кокоси, банани. Словом, я був у раю. Єдиний неприємний епізод — коли банк із якоїсь причини заблокував мою картку, я почав трохи хвилюватися. Але вдалося вирішити це телефоном.
Я не думаю, що це було дорожче, аніж жити в Києві. Там теж був карантин, теж заборонили в'їзд туристам. Місцеві втратили роботу, ціни всюди впали, на житло зокрема. Тож ми жили в розкішних умовах задешево.
Подорожував я зі своєю дівчиною — ми разом працюємо над нашим туристичним проєктом. І якщо у мене був якийсь розквіт: я смакував кожну мить, кожен міліметр території, де ми жили, — то вона страшенно тужила за Києвом. Вплинуло й те, що спершу нас туди взагалі не пускали, а потім зробили евакуаційні рейси, що були у 3-4 рази дорожчі, ніж звичайні. Ми могли б повернутися, але я розумів, що за ці гроші ми можемо ще два місяці жити тут. Врешті-решт вона поїхала раніше за мене — просто тому, що любить Київ.
Після повернення я досить швидко включився у звичну роботу. Єдине, що змінилося — мене всі знали як активну й життєрадісну людину, а я приїхав звідти дуже умиротвореним, наповненим сонцем, спокійним. Спершу (хоч і всі знали, що я в тропіках) я не виставляв нічого особливо в інтернет, щоби не злити аудиторію. А раптом вони замкнені вдома і не хочуть дивитися, як я кайфую? Але потім, навпаки, люди почали цікавитися та просити показувати, як там і що, як місцеві живуть.
Ірина Шостак, продакт-менеджерка
Ми хотіли не лише втекти від зими, а ще й помандрувати Азією. Я казала: їдьмо на Балі, в Таїланд, а мій хлопець зауважив: якщо вже їхати так далеко — треба щонайменше на три місяці, щоб побачити й інші країни. Зрештою ми побували в Таїланді, заїздили до Індонезії: на Балі, в Сінгапур, Малайзію; потім ще деякий час були в Таїланді, бо мали зворотні квитки через Бангкок.
Перший місяць був активним на подорожі та переїзди, а другий видався більш осілим. Третій же ми провели в Таїланді, де загалом вдавалося поєднувати роботу й відпочинок. Коли там перша чи друга дня — у нас лише дев’ята ранку. Тож зранку ми могли піти на пляж, поплавати, з’їздити до якогось сусіднього містечка, покататися на мопедах. Потім приїжджаєш, сідаєш за комп — і вже мозок працює на повну.
Авжеж, якби я працювала на якомусь класичному фултаймі, мені було б важко. Бо твої робочі 8-9 годин закінчуються дуже пізно — о 22-23 вечора. Однак якщо ви маєте змогу відпрацьовувати раніше, або працювати, скажімо, з 7:00 до 16:00 за Києвом — це ідеально. Можна провести день за роботою, а ввечері йти тусити і розслаблятися.
У нас був дивний розпорядок дня: ми довго спали. Мені здається, певною мірою ми потребували цього для відновлення. Потім ми ненадовго йшли кудись поснідати/пообідати або покупатися та поверталися назад. 4-5 годин на день я працювала, а потім ми знову кудись вирушали. Зазвичай довкола містечок, де ми зупинялися, було що подивитися.
З-поміж усіх місць, які ми відвідали, мені найбільше припав до душі Ко Пханган — маленький острів у Таїланді. Туди далеко їхати: спершу літаком, тоді ще одним літаком, потім паромом, але для мене це був такий собі райський куточок. Місця на кшталт Пхукета, як на мене, взагалі не дають усвідомлення про те, яким є Таїланд.
Щодо коштів — насправді це досить дорого. Ми сподівалися, що вийде дешевше, однак на двох витратили близько 6 тисяч доларів. Загалом ми жили так, як у Києві, а найбільше коштували десять днів навчання серфінгу та переїзди.
Якщо йдеться про роботу — загалом мені складно уявити, щоб я працювала там так, як у Києві. Тут я працюю по 8-10 годин на добу: багато зустрічей, планів і проєктів. Але якщо є одна віддалена робота, продуктивний час якої становить 5-6 годин із восьми — я думаю, це можливо, ба навіть рекомендовано. Адже ти прокидаєшся у класному кольоровому світі, де тепло, приємно, де багато фруктів і де можливі щоденні маленькі подорожі.