Від радянського пішохода до патріота, який захищає Україну: історія однієї незалежності

Пізній вечір. Мій співрозмовник довго шукає сигнал, щоб ми могли поговорити. Він військовий, а в місцях, де перебуває зараз, зі зв’язком складно. Але завдяки Starlink та Ілону Маску сигнал знаходиться, і ми розмовляємо до опівночі.

За три години долаємо шлях від дитинства у напівзакритому військовому містечку білоруського Бобруйська 70-80-х до Перебудови й Києва останніх радянських часів. Від 90-х років до Помаранчевого майдану та Революції гідності. Від спогадів діда і бабусі, які воювали, до власних спогадів про тата-військового. Від навчання у військовому училищі до роботи на фронті після 24 лютого 2022-го в ролі стрільця.

Це історія внутрішньої трансформації — від звичайного пішохода зникомих радянських часів до усвідомленого громадянина України та заступника командира роти.

Київ. Серпень 1991. Путч. Акт проголошення незалежності

19 серпня на його роботі всі тільки й говорили про Серпневий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачовапутч і виступ «Йдеться про членів Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР — самопроголошеного органу влади, який створили 18 серпня 1991 року, щоб зберегти СРСР та усунути від влади президента Михайла Горбачова, дії якого учасники комітету розглядали як неконституційніцих жалюгідних заколотників». А вже ввечері удома Валентин почув гуркіт вертольотів над центром Києва. Вибіг на балкон. У небі летіли здоровенні десантні вантажні Мі-6.

«Щось почалося», — подумав тоді чоловік.

Уранці вирвався з дому на кілька годин. Два тижні тому у Валентина і Світлани народилася Даша — треба було розгрібати гору пелюшок і допомагати дружині з немовлям, було не до путчів, та все ж він сів на тролейбус і спустився до Жовтневої площі (нині Майдан Незалежності).

«Очікував, що там буде якийсь мітинг. Рік тому там відбулося те, що потім назвали Революцією на граніті. Я приїжджав тоді в Київ, бачив тих хлопців і дівчат, які голодували. А тепер там були люди з національними прапорами. Не дуже багато. Напевно, пів сотні.

Тоді я до цього ставився чи то зі здивуванням, чи навіть із деяким осудом. Тобто було щось тривожне. Певно, так зараз ватники дивляться на жовто-блакитні прапори. Весь час я чув якісь лякалки про “націоналістів”. Зараз смішно, але тоді мені було дивно, що всі ті люди розмовляли українською. Навіть побоювався, що вони мене проженуть або закидають якимись гаслами», — ділиться Валентин своїми спогадами про 21 серпня 1991-го року.

Того дня разом з активістами він пішов до Верховної Ради. До подій, що відбувалися, ще не мав жодного ставлення — ні позитивного, ні негативного. Лише совкову рефлексію: ой, якісь націоналісти. У той момент Валентин уперше спокійно спілкувався з національно свідомими людьми і навіть соромився, що не міг розмовляти українською мовою. Біля Ради всі розгублено стояли навколо тих, хто мав радіоприймач. Там Валентин пробув недовго.

«Путч, який так усіх налякав першого дня, дуже швидко перетворився на ганебний пук радянського часу, що помирав. Горбачов повернувся до Москви, заколотників заарештували, а я засів за малювання карикатур. На одній зобразив Горбачова, який гойдається на гаку над каналізаційною ямою. Щось брудне стікає з нього вниз. Тобто дістали з лайна.

До нього тягнуться руки журналістів із мікрофонами, а він із цього гачка верзе щось про новий радянський договір. На іншій я намалював щирого українця, як тоді уявляв його — у вишиванці на картковому будинку. Тобто до цього теж ставився скептично» — розповідає Валентин.

Уранці 22 серпня з цими карикатурами він пішов у штаб Народний Рух України — громадсько-політична організація, заснована 1989 року, з 1993 року — політична партіяРуху. Організація тоді мала офіс на площі Перемоги. Його малюнки рухівцям сподобалися. Замість голови українця на ксероксі вони втиснули голову Леоніда Кравчука. Листівки розповсюджували по Києву. Нині Валентин шкодує, що не зберіг жодної копії для історії.

«Що мені тоді не сподобалось, то це ставлення рухівців до подій у Москві. Саме була телевізійна трансляція мітингу москвичів-переможців. Вони дивилися телевізор і насміхалися з росіян, зневажливо про них висловлювалися. Я настовбурчився. У моєму уявленні події в Москві були спільною перемогою, без поділу на ваших і наших. Під єдиним словом “разом”».

Через два дні, 24 серпня, Валентин стояв на порозі кімнати своєї тещі, де був телевізор. Якраз показували кадри з Ради. Депутати несли великий синьо-жовтий прапор. А з трибуни зачитували Акт проголошення незалежності. Усі на це дивились як на звичайні новини.

«Я добре пам'ятаю, що тоді сказав. Що відбулася велика подія, Україна стане незалежною державою. І сам у це не міг повірити, тому що це змінювало все. А яким воно буде, уявити не міг». 

Вже у грудні Союз розвалиться. І за словами Валентина, станеться це так, ніби четвер змінився на п’ятницю — нічого особливого, наче так і мало бути.

Бобруйськ. Травень. 1970 рік. Парад до Дня перемоги

На старих чорно-білих кінокадрах колонами в парадній формі з прапорами марширують військові. Піонери в білих сорочках із краватками декламують вірші й дарують квіти ветеранам. 9 травня 1970 року. На території військового авіамістечка — парад до Дня перемоги.

Усе це знімає Ігор — військовий інженер електронних систем, випускник інституту імені Можайського, наступник військової династії та батько Валентина. На коротку мить на відео з’являється і сам Валентин. Йому три роки, поряд із ним — його п’ятирічна сестра Наташа.

Дівчинка виросте і вийде заміж за військового, поїде з ним у росію: стандартна схема для дівчат, які виросли у військовому містечку. Валентин спочатку вступить у художній технікум, але кине й піде у військове училище — коли дід і тато військові, небагато шансів бути кимось іншим.

«Я жив у середовищі офіцерів, це своєрідна каста. Тато знімав на кіноплівку. Було хороше дитинство. Батьки були творчими людьми. Познайомилися в Будинку офіцерів. Тато грав на музичних інструментах, а мама співала, вона дуже артистична і яскрава. Мама в Бобруйську жила з 10 років, її сім’я переїхала з Білої Церкви. З її українського акценту ще насміхалися, бо вона казала “п’ять”. У Білорусі майже ніхто не розмовляв білоруською, а тата відправили туди на службу. Він народився в росії».

Бобруйськ — Севастополь — Орловська область — Київ. Останні роки і подихи Радянського Союзу

Валентин добре пам'ятає похорон набридливого Брежнєва, суворого Андропова, ніякого Черненка й те, як усі зраділи, що новий лідер країни Михайло Горбачов — нарешті не стара людина, а така, що вміє говорити без папірця. На початок Перебудови Валентинові було 18 років.

«Тоді я і вступив у те саме військове училище. Першого року керівництво звітувало про відсотки тих, що вже "перебудувались", і тих, що ні. Кумедно, що це вважалося закритою інформацією, але невдовзі Михайло Горбачов запропонував “гласність”. Це щось подібне на свободу слова, лише про те, що можна. І це стало помилкою радянської цивілізації. Тоді я потроху ставав упертим антикомуністом, але ще з партійним квитком у кишені. Щоб було зрозуміло, наше училище не можна було закінчити, не ставши членом КПРС».

За декілька останніх років Радянського Союзу Валентин закінчить навчання, одружиться, поїде на місце служби в Орловську область, через рік звільниться з армії; у 1991-му переїде в Київ і почне працювати реставратором живопису. У Києві, пригадує, його вразить українська — жива мова. Білоруську за все своє життя в Білорусі він почув лише раз. А тут — вивіски українською, люди на базарах, буває, українською спілкуються.

«Не чиста літературна мова, але жива. І було якесь радіо, газети, а головне — люди в метро, які читали книжки українською. Хтось із росії побачив би в цьому лише колоритні відмінності, а я відразу зрозумів, що це жива культура. Було дуже цікаво.

Я й намагався говорити, але наштовхувався на насмішки за білоруську вимову і страшенні помилки. Бажання вчити мову відразу зникло, і наступні років п'ятнадцять мова і я жили в паралельних світах, майже не стикаючись. 

Але з перших місяців у Києві я працював з досвідченими художниками-реставраторами, які були справжніми представниками національної інтелігенції. Ми пили чай із керамічних горнят ручної роботи, говорили, і я вперше почув головні сенси, які відрізняли Україну навіть від позитивних сенсів культурного простору країни зі столицею в Москві». 

У суворих дев’яностих Акт проголошення незалежності, який Валентин сприйняв як велику подію, загубиться в буденних клопотах, пошуку роботи та грошей. Купони замінять рублі. Вони втрачатимуть вартість на очах. Бартер замінить гроші. На Кільцевій дорозі бензин мінятимуть на горілку: літр за пляшку. Величезні черги навіть по молоко. Від усього цього шлюб тріщатиме по швах — і все-таки лусне.

Так само загубиться й питання Валентина до себе: ким є людина, народжена в Білорусі, батько якої родом із росії (офіцер Радянського Союзу, котрого вже не існує), а мама — українка, яка давно забула своє коріння. Час громадянина Радянського Союзу немов закінчився. Час громадянина нової держави України ще не настав.

Київ. Листопад. 2004 рік. Помаранчева революція

Був листопад 2004-го. На київському Майдані було помаранчево не від листя, а від прапорів. Валентин стояв серед людей разом зі своєю другою дружиною. Величезний натовп вийшов на вулиці виступити проти фальсифікації президентських виборів та підтримати кандидата на посаду президента Віктора Ющенка. Люди натхненно співали славень. Після гімну Валентин раптом глянув на дружину і сказав: «Лєна, я — українець». На той момент йому було 37 років.

«Чесно кажучи, до 2004 року я взагалі не ставив собі питання, хто я. Тобто розумів, що я громадянин у правовому сенсі — ходив на вибори, але відчував себе осторонь майже від усіх національних питань. Адже для цього треба відчувати контекст, бути частиною спільноти. А як це можливо, якщо я не народився тут? До того ж у культурній та мовній сферах можна було жити в Україні, не помічаючи одне одного. Особливо в 90-ті роки. 

Я і зараз не дуже вільно можу говорити українською. Тобто не можу природно розмовляти, жартувати, що для мене легко робити російською. Я не знаю ідіом та всього іншого, що з'являється з дитинства, з дитячих книжок, а головне — з говірки навколо. Але пишу в соцмережах переважно українською. Помилки перевіряю. І з дружиною, яка в евакуації за кордоном, листування лише українською. Хоча розмовляємо зазвичай, як і раніше. Нам складно», — ділиться Валентин.

Але тоді на Майдані у 2004-му він чітко відчув себе громадянином суспільства, яке там зібралося.

«Я побачив ідеал суспільства, якого прагнув, і мені хотілося бути його частиною — згуртованість, організованість, чесність. Було відчуття, що ми ж українці, ми щось можемо».

Київ. Листопад. 2013 рік. Революція гідності

Рівно за дев'ять років Валентин знову вийшов на те саме місце. Уже зі своєю дорослою донькою. У Києві знову була революція — і знову на Майдані.

«Я Даші сказав: боюся уявити, що зараз починається. Воно не розсмокчеться просто так. Тут буде таке зіткнення, що я боюся заглядати в цю безодню. Я боявся сам собі сказати, що це може довести навіть до війни, але саме такі думки приходили.

Там зіштовхнулися вікові проблеми. Я це розумів, хоча на той момент не вважав себе настільки “прокачаним” українцем, громадянином держави, як класичні патріоти. Просто справжнім громадянином України. І весь час я намагаюся мати відсторонений погляд, щоб не втратити голову. Це й зараз лишається. Але в іншому я нібито вже “прокачаний”». 

В один із днів Валентин їхав з Майдану машиною. Емоційно знесилений. Зупинився і вирішив подзвонити своїй найближчій у світі людині — сестрі Наташі. Вони давно жили кожне своїм життям: він — у Києві, вона — у Москві. Зустрічалися або в російській столиці, або в батьківському домі у Бобруйську.

Наташа завжди була чудовою людиною, чуйною і доброю. Першою надіслала велику суму грошей, коли донька Валентина потрапила в аварію і потребувала вартісного лікування. Для Валентина Наташа була людиною, яку він вважав частиною свого серця.

«Наташа, тут таке починається, — сказав у слухавку, — мені дуже важливо з тобою поговорити. Вона мене обірвала, стала кричати, що не хоче чути, і додала: люди одне одному волосся рвуть через політику, а у нас будуть тільки сімейні стосунки».

А далі були розстріли на Майдані. І був Крим. І дзвінок до мами. І її відповідь: «Тож Крим російський. Там завжди так красиво співали про моряків».

Валентин тоді принишк. Але через місяць мусив поїхати до мами на ювілей. За великим столом зібралися родичі з Києва, Москви, Бобруйська. Валентин намагався щось пояснити про Майдан, але його ніхто не хотів слухати.

«Гіркін уже захопив Слов’янськ. Я приїхав, мене штирить, тривожусь і не розумію, що мені робити — чи йти воювати, чи хтось мені дасть зброю… А приїжджаєш туди, у Білорусь — там штиль і благодать, тортики, привітання, ніхто нічого знати не хоче», — пригадує чоловік.

Тоді він відчув, як найближчі люди стають далекими. Але продовжував чекати: от коли станеться ще якась подія, вони точно отямляться і все зрозуміють.

«Ось Зеленопілля — точно прозріє. Далі Іловайськ — точно прозріє. І ти телефонуєш, а вона нічого не знає. Я їй — Наташа, нас обстріляли, а вона — хто, що ти таке кажеш? Ніхто вас не обстрілював. І розумієш, що діалог неможливий. Після Іловайська вона сказала: "Я не дура, я смотрю телевизор". І ці слова й досі дзвенять у моїй голові. Я закрився повністю і згадав їй ці слова 24 лютого 2022 року».

2015-го на війну пішов його син Ілля. Валентин тоді знову поїхав до мами, розповідав, де і чому її внук. Олександра Сергіївна навіть побігла по аптеках шукати Celox (кровоспинне — ред.), здалося, що він потроху пробиває стіну. Тоді навіть сестра об’явилася.

«Зимою 2015 року вона неочікувано подзвонила і сказала: “Я поважаю тебе і твою думку, ти патріот своєї країни, я — патріотка своєї країни”. Вона сказала тоді, що як патріотка обов’язково поїде в Крим. Щоправда, поїхала в Туреччину».

Востаннє із сестрою вони бачилися в маминому домі — 2018-го. Мамі зробили складну операцію, тож Валентин намагався не зачіпати «слизьких» тем. Але перед виїздом випадково випалив: «Я хочу вас заспокоїти, у нас немає страшних бандерівців, якими вас лякають. Наташа тоді сказала, що проти будь-якої війни, підтримує тих людей, які в Москві виходять на демонстрації, але сама туди ніколи не піде. Тоді я зрозумів, що вона не відморожена до кінця, обійняв її, кажу: “Наташо, приїжджай до мене”. Але вона відмовилась. Бо “її знайомих на московських номерах в Україні закидали помідорами”. Діалог знову не почався».

Київ. Війна. 24 лютого — і дотепер

24 лютого Валентин прокинувся від потужного вибуху. «Війна!» Дружина Олена, злякавшись, запитала: «Яка війна?» «Справжня. З росією». Вона не дуже стежила за новинами, до того ж Валентин і сам до останнього був упевнений, що безглуздя не трапиться, і заспокоював її. Але о третій годині після обіду він стояв на подвір’ї військкомату.

Раптом прийшло повідомлення з Москви: «Вы там живы?» Він почувався людиною, на яку впав дах, а його питають, чи живий. І відписав максимально ввічливо: «Я не знаю, что отвечать, и не хочу». У відповідь тут же прилетіло: «И не надо. Мне хватило 2014 года. Ваших поджатых губ, постоянного недовольства в лице, слов сквозь зубы». 

Далі були бої за Київ. Його, офіцера з військовою освітою, взяли у прості стрільці. На фронт удруге пішов і син Ілля. Дружина в Києві переховувалась у бомбосховищі, було не до родичів із Москви. Але раптом вони про себе нагадали. Наташа написала, що не розуміє Олену, яка відпустила свого майже 55-річного чоловіка на війну.

Олена не стрималась і відповіла: «Чоловік пішов на війну захищати мене від вашого недомірка, який з'їхав з глузду. А все це трапилось, тому що ви всі засунули язики в дупи і мовчали». А потім додала: «Коли закінчаться бойові буряти, на війну підуть твої сини». Згодом сестра згадає їм ці слова.

До липня Валентин уникатиме контактів із Наташею. Та якось йому зателефонує мама: «“Валік, усе складно. Там тобі Наташа написала листа”. А я зірвався — це до 24 лютого було складно. А зараз усе просто. Є чорне і біле. І потім я відкриваю цього листа, читаю — охрініти, Андрій (старший син Наташі — ред.) пішов воювати. У них немає мобілізації, щоб його силою забрали. Значить, сам пішов».

Наташа в листі запевнятиме, що молиться за всіх солдатів: за нього — свого брата, за племінника і за рідного сина, і ставить три свічки в церкві. Валентин стримано запитає сестру: «Чому Андрій пішов воювати? На вас хтось напав?»

І додасть, щоб Наташа їхні з сином імена викреслила зі списку молитов. А та зірветься і відпише штампами з російського телевізора — що росія бореться з нацизмом і колективним Заходом за звільнення Донбасу, але що в будь-якій ситуації треба залишатися людьми. А наприкінці додасть про «крымнаш» і «слава россии».

А ще відреагує на слова Олени: «Боевые буряты кончились, очередь дошла до моих сыновей». 

«Єдине, про що трохи жалкую, — каже Валентин, — що відповів згідно з цим пафосним наративом словами наприкінці: “Прощавай, сестро”. Треба було нейтралізувати звичайною оцінкою звичайного глупства. Тобто "дурепа". Тому що це воно й нічого більше.

Напевно, я помиляюсь, але люблю її. Це — частина мене. І вона болить. Дуже. З 2014-го мені було страшенно важко, я божеволів. Повторюсь, ми з сестрою були дуже близькими людьми. Але за вісім років я звик, що її нема. Я виріс із того себе, що був раніше. Зрозумів, що втратив її». 

Сьогодні в місцях, геолокацію на які не скидають, він у товаристві абсолютно різних чоловіків — власників фірм, айтівців, полковників. Колишній росіянин з білоруського містечка зі зброєю в руках захищає Україну і точно знає відповідь на запитання «хто я?»

Маленький синьо-жовтий прапорець є не лише на його формі, він вкарбувався у серце і шкіру, на якій лишилися шрами від незагоєних особистих ран. Бо для того, щоб стати українцем, декому довелося розпрощатися з частиною себе самого і навіть вирізати її по живому.