Від Революції гідності до сьогодні. Як дорослішає український громадський сектор
2014-го стало остаточно зрозуміло: українці здатні творити зміни у своїй країні. Революція гідності підсвітила й обʼєднала людей, які прагнули розбудовувати проукраїнську демократичну державу.
Війна створила необхідність системного волонтерства на потреби фронту й захисту інтересів військових і людей, що постраждали від росіян. У ті роки постало близько тисячі нових громадських організацій, що займалися гуманітарною допомогою і правозахистом, творили незалежні медіа та культурні проєкти.
«Революція докорінно змінила наше громадянське суспільство. До розбудови громадського сектору активно долучалися люди, які прийшли з Майдану і привнесли своє розуміння того, який вигляд повинен мати сучасний демократичний світ. Зʼявилася когорта фахівців, що могли надати експертизу стосовно того, яких законів нам бракувало, аби рухатись у потрібному напрямку. І зʼявився оновлений уряд — з людьми, готовими ухвалювати реформаторські рішення», — пригадує виконавчий директор ІСАР «Єднання» Володимир Шейгус.
За останні 10 років Йдеться про обʼєднання активних людей, які гуртуються, аби реагувати на виклики й потреби, адже далеко не всі можуть задовольнити держава та бізнесгромадянське суспільство в Україні дорослішало й міцнішало, його представники заробляли репутацію і довіру людей. Про те, які зміни пережив громадський сектор та яку роль відіграє у великій війні — в історіях трьох активних громадських діячів.
Активні люди
«Я почав працювати з громадянським суспільством у 92-му чи 93-му роках, коли відбувалося його становлення. Тоді організації займалися тренінгами, навчаннями, клубами за інтересами тощо.
За останні 10 років, а особливо за два роки повномасштабної війни, громадянське суспільство дуже змінилося. Навіть коли донори підтримують певну організацію коштами, вона додає до цієї суми ще свій ресурс: час та зусилля, експертизу, власні кошти, мобілізує ресурси громад, — тобто зростає коефіцієнт корисної дії.
Представники громадянського суспільства їздили до інших країн вивчати їхній досвід. Привносили сюди програми, які є ефективними й апробованими навіть для невеличкої кількості людей. А війна і реагування на виклики показали, наскільки підприємливий, гнучкий та креативний наш громадський сектор. І вже світ їздить до нас переймати досвід», — розповідає виконавчий директор організації ІСАР «Єднання» Володимир Шейгус.
ІСАР «Єднання» працює вже 24 роки задля того, щоб український громадський сектор виконував свою роботу ефективно. «Єднання» знаходить для українських проєктів донорів та фінансову підтримку (щорічно надає українцям від 200 до 500 грантів на втілення суспільно корисних ініціатив).
Організація проводить Форум розвитку громадянського суспільства, на якому обʼєднує активістів, діячів та експертів, аби спільно реагувати на те, що хвилює суспільство. Також організація надає менторську підтримку та навчання, зокрема фасилітації або фандрейзингу.
Крім того, ІСАР «Єднання» реагує на виклики правової системи. До прикладу, коли 1 грудня започаткували нову електронну систему обліку гуманітарної допомоги, ІСАР «Єднання» сприяв діалогу між громадським сектором та Міністерством соціальної політики, щоб обговорити проблемні місця і спробувати відтермінувати цей проєкт, аби допрацювати його.
Така швидкість і гнучкість у реагуванні на кризові моменти нині є характерною рисою українського активізму. Але так було не завжди.
За останні десять років, каже Володимир Шейгус, організації значно посилили свою інституційну спроможність. Стихійні волонтерські обʼєднання перетворились на організації, що збираються в коаліції, підсилюють одна одну, привносять міжнародний досвід. Беруть на себе відповідальність надавати соціальні послуги.
Прикладом такої організації є «Світло надії», яку ІСАР «Єднання» підтримує вже багато років. 1999-го організація починалася як група самодопомоги ВІЛ-позитивним людям у Полтаві. Завдяки цілеспрямованій роботі активістів у 2006 році на Полтавщині почали впроваджувати програму замісної підтримувальної терапії.
Надалі поступово розширювалися як спектр надання послуг організації, так і кількість цільових груп, яким вона надавала допомогу. Під соціальним супроводом організації опинилися ВІЛ-інфіковані вагітні та діти, клієнти з потрійною проблемою (Споживач ін'єкційних наркотиківСІН/Люди, що живуть з ВІЛЛЖВ/ТуберкульозТБ). Також стартувала комплексна робота із засудженими, хворими на вірусний гепатит C.
З 2014 року «Світло надії» як благодійна організація ділиться успішними практиками з іншими ГО, співпрацює з державними інституціями для покращення соціальної сфери Полтавщини та наближення її до європейського рівня.
«Це величезний стрибок. Якість і гнучкість цих програм і проєктів краща, ніж могла б забезпечити держава», — говорить директор ІСАР «Єднання».
Нині взаємодія громадського сектору і суспільства — це здорове замкнене коло. Зростання відповідальності організацій збільшує рівень довіри, і навпаки — лояльність суспільства робить середовище громадського сектору більш конкурентним і таким, що має постійно розвиватися на користь своїх споживачів.
«Останні 10 років забрали у громадянського суспільства можливість бути нещирими. Бо коли у тебе є окуповані території, коли живеш у час великої війни, ти не можеш розмінювати свій час на речі, які не ведуть до результатів, до конкретних змін», — міркує Володимир Шейгус.
Одна з таких організацій уже 6 років упроваджує великі зміни в українському суспільстві, а точніше — в культурі українського волонтерства. Це «Українська волонтерська служба».
В одному човні
«Коли ми з друзями заснували "Українську волонтерську службу" задля розвитку культури волонтерства в Україні, ми часто стикалися з запитанням: “А навіщо розвивати культуру волонтерства, у чому сенс цієї діяльності, якщо порівняти, наприклад, з допомогою військовим?”
Сьогодні більшість людей розуміють, що культура взаємодопомоги є важливою складовою громадянського суспільства. Ми прагнемо зробити так, аби за десять років багато викликів, з якими ми стикаємося сьогодні, так само зникли з порядку денного», — говорить співзасновниця УВС Анна Бондаренко.
2017-го, коли українське волонтерство уже розвивалось досить стрімко, група одеських активістів на чолі з Анною стала шукати можливість обʼєднати волонтерів з тими, хто давно і професійно працює у громадському секторі. Так виникла «Українська волонтерська служба».
Вона не є класичною волонтерською організацією, що займає певну нішу активізму. Натомість організація будує в Україні культуру системного волонтерства в усіх його проявах.
Нині організація — це сто тисяч волонтерів віком від 14 до 82 років, що гуртуються у своїх громадах по всій країні, включно з окупованими і прифронтовими територіями.
«З перших днів заснування УВС ми прагнули перетворитися з волонтерської ініціативи на сталу та стійку до викликів інституцію, яка здатна творити зміни, що тривають у часі. Жодна волонтерська ініціатива не здатна забезпечити сталих суспільних змін. Проте це можуть сильні інституції, які мають достатньо досвіду, експертизи та довіри середовища», — пояснює Анна Бондаренко.
Тому організація вкладає багато часу у власний розвиток: підсилює команду, будує внутрішні процеси й політики, працює над моніторингом та оцінкою своєї діяльності, закупівель і фінансового менеджменту.
«Найбільший організаційний виклик для нас наразі — залишатися гнучкими та людиноцентричними, розбудовуючи внутрішні політики. Ми регулярно зустрічаємося управлінською командою, щоби звірити годинники та впевнитися, що ми на правильному шляху, а наша робота виконується якісно», — говорить Анна.
Команда з 30 людей утілює всеукраїнські програми підтримки волонтерства, як-от «Мій телефонний друг». Від часів пандемії волонтери стали опікуватися самотніми літніми людьми, спілкуючись із ними телефоном.
Також є регіональні програми — шкільні уроки волонтерства, тренінги з волонтерського менеджменту й інші освітні проєкти, щоб локальні волонтерські осередки трималися разом.
Третій напрям — проєкти психологічної та юридичної підтримки, навчання та фінансування волонтерських ініціатив на прифронтових і окупованих територіях, а також — навчання цифрової, мінної та психологічної безпеки для волонтерів.
«Я дуже тішуся, що за 6 років нашої роботи така велика ідея і місія організації залишається незмінною. Найважливішим є поширення культури волонтерства, аби кожна людина незалежно від віку, статі, місця проживання, соціального статусу, політичних чи релігійних поглядів могла долучитись до волонтерського руху, знайти однодумців і реалізувати себе у цьому», — говорить Анна Бондаренко.
Від першого дня великої війни команда організації безперервно упорядковувала хаос: тримала звʼязок із громадами, що були окуповані від початку, та з волонтерами із заходу й центру країни, які запускали гуманітарні штаби, координували евакуацію і будували логістику.
Телефон організації розривався: лікарі, водії та інші люди з бажанням допомагати просили дати їм роботу в їхніх містах і селах, щоб не сидіти на місці. Дзвонили з благодійних фондів і шпиталів, органів місцевого самоврядування та комунальних установ. Просили транспорт і паливо, медикаменти і кров.
«Якщо порівнювати українське волонтерство зараз із тим, яким воно було після Революції гідності чи під час пандемії коронавірусу, то воно інакше. Бо велика війна стосується практично кожного.
Якщо ми, наприклад, подивимося на волонтерів, які допомагають військовим, то побачимо серед них велику кількість людей, які ніколи раніше не займалися волонтерством. А зараз хтось із їхніх близьких на фронті, і люди відчувають потребу робити бодай щось, аби допомогти. І тому вони вписуються, збирають гроші, волонтерять на гарячих лініях.
До волонтерства долучилося багато людей, які не розуміють, що таке громадський сектор і міжнародні донори, чому вони дають гроші на одне і не дають на інше. Але ці люди роблять дуже багато важливих поточних речей.
Ми зараз бачимо своїм ключовим завданням — бути опорою для цих людей, надавати їм професійну емоційну підтримку, давати їм можливості перевести подих, відпочити поряд зі своїми. Ми організовуємо навчання, надаємо безплатні діагностичні консультації та супровід із волонтерського менеджменту», — розповідає засновниця «Української волонтерської служби».
Цьогоріч Україна посіла друге місце серед країн світу за кількістю людей, які мають благодійну поведінку.
«Для порівняння, минулого року було десяте, а до того — 60-те, 82-е — ми були десь наприкінці списку. Останні два роки Україна показувала, що у нас багато людей готові волонтерити, допомагати, донатити й підтримувати», — кажеАнна Бондаренко.
Найбільшу частку волонтерів УВС нині становлять підлітки. Організація дає молоді простір, де їх не будуть повчати й виховувати, а натомість — дадуть можливість бути собою і знайти оточення амбітних проукраїнських людей. Особливо це актуально для віддалених сіл, де коло спілкування часто обмежується тільки школою та соцмережами.
«Багато підлітків на окупованих та прифронтових територіях дуже патріотичні. І їм надзвичайно важливо цю свою позицію висловлювати. Та часто середовище не підтримує їх. А якщо ми говоримо про окупацію, то публічне висловлення своєї української позиції може коштувати життя. Тому їм не завжди зрозуміло, що і як робити.
Багато з них хотіли би, наприклад, виїхати з окупації, але батьки не дозволяють, бо бояться за своє життя. І для них цей зв'язок із волонтерським рухом є однією з опор, яка їх тримає купи», — каже лідерка УВС.
Те, що учасники «Української волонтерської служби» рухаються у потрібному напрямку, Анна особливо гостро зрозуміла в той день, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Волонтери, що перебували на окупованих територіях, запливали на човнах у затоплені міста. Волонтери з підконтрольної території у перший день почали купувати й везти на Херсонщину моторні човни.
«Одна з наших колег узяла на себе координацію і від ранку до ночі організовувала людей — обирати човни й насоси, шукати шелтери. Люди, які ще вчора не були між собою знайомі, сьогодні в одному човні пливли евакуйовувати інших.
Ти розумієш, що це своя людина, і починаєш базово їй довіряти, і тобі не треба витрачати час на вибудову стосунків. Ти з УВС, і я з УВС. Отже, погнали робити», — розповідає Анна.
Так цей човен тримається курсу вже сьомий рік.
Скільки коштує квиток Краматорськ — Київ
Як і більшість волонтерів, що почали свій шлях від повномасштабної війни, Любов Галан допомагала рідним у війську — шукала берці й броніки, котрі невідомо як було дістати у буремні перші дні вторгнення. Прагнула потрапити у київську тероборону, та з підрозділом не склалося, тож зосередилась на допомозі тим, хто уже доєднався до ЗСУ.
Любов потрапила у вир волонтерства не випадково — як правозахисниця вона давно опікувалася військовими та ветеранами. А тут, шукаючи з другом Андрієм Недільком амуніцію, зібрала навколо себе друзів-айтівців, дизайнерів, комунікаційників. І з того у квітні 2022-го постала громадська організація Frontline Care.
«Група людей, які заснували Frontline Care, допомагали і військовим, і цивільним. Хтось допомагав київській ТрО, хтось вивозив родини в безпечні регіони, хтось шукав медикаменти в аптеках, працював з іноземними журналістами, проводив фандрейзингові кампанії. Часом це було хаотично й порізно, але так на той момент відбувалося у багатьох — кожен долучався зі своєю експертизою, чим міг.
Уже після завершення київської кампанії, коли всі повернулись у столицю, а театр бойових дій перенісся на південь і схід, ми обʼєднали свої зусилля і зрозуміли, що можемо допомагати ефективніше, швидше і краще. Кожен з нас мав у своїй сфері багато контактів, і це допомагало нам досить швидко збирати гроші та мати впізнаваність у громадському секторі. Тож ми бачили в цьому потенціал», — розповідає Андрій Неділько.
Молоді люди планували допомагати тим підрозділам, де служать їхні рідні, друзі та знайомі. Але досить швидко до них стали звертатися й інші.
«Коли ми запустили наш перший збір у квітні 2022-го, то починали його як група друзів, що обʼєдналися, аби допомогти кільком підрозділам зі спорядженням. Цей збір ми закрили за 3-4 дні.
Потім було ще кілька подібних кейсів. На той момент ми не мали потреби в інституалізації, не мали на це часу й ресурсів — нам потрібно було займатися закупівлями та логістикою. Але кількість запитів росла, як і потреба у фінансах.
До того ж ми декларували прозорість як один з ключових принципів нашої роботи. Це дуже важливо, коли ти працюєш зі зборами — як для наших донорів, так і для держави. Тому в липні 2022-го ми оформилися як громадська організація», — говорить співзасновник.
За півтора року існування волонтери звузили напрям своєї діяльності: тепер допомагають лише тим військовим, які безпосередньо на передовій, здебільшого технікою — «старлінками» й «мавіками», генераторами та зарядними станціями, засобами бачення і коригування, приладами навігації, зв'язку та живлення.
За місяць волонтери купують допомоги приблизно на мільйон гривень. На сайті Frontline Care можна залишити запит, і він потрапить у внутрішню систему організації.
Попри те, що фонд досить невеликий, сьогодні його команда має чіткий розподіл обовʼязків та ролей: обробка запитів і комунікації, закупівля й надсилання товару, військові експерти — організація працює як злагоджений механізм.
«Наші друзі-волонтери створили для нас автоматизовану систему, де ми трекаємо запити, аби вся команда була on the same page. Це допомагає й у звітуванні — кожного місяця ми робимо публічний звіт про нашу роботу. Тому процеси допомагають нам працювати швидше, ефективніше та простіше, не повторювати ті самі завдання тим самим людям», — розповідає Андрій Неділько.
Один із принципів організації: допомога має бути базована на фаховій аналітиці та розумінні того, що саме потрібно військовим, наскільки пріоритетною є ця допомога і де вона необхідна найбільше.
За півтора року допомоги кількість донатів не зменшилася, кажуть в організації, але суми стали меншими.
«В принципі, це нормально й очікувано, адже коли заходиш в інстаграм — у тебе хітпарад: там "Штурмовики" і "Тиловики", а ще Вася Байдак записав якесь відео. І ти донатиш усім потрошки — люди навіть розробляють для себе цілі методики, як донатити на кожен зі зборів, який ти бачиш у стрічці. Але очевидно, що це невеликі суми», — пояснює Любов Галан.
У перші дні війни Любов та Андрій зібрали півтора мільйона гривень, зробивши похапцем пост у Canva, поки їхали в метро. Але більше такої удачі не мали — далі для розголосу зборів треба було вкладатися серйозно.
У Frontline Care впевнені: кожен збір має бути максимально прозорим. Людина повинна розуміти, на що і для кого дає кошти. Часто волонтери навіть детально пояснюють, який конкретно продукт купують, чому саме такого виробника і такої якості. А далі у гру вступає креатив.
Навесні волонтери запланували зібрати кошти на 350 аптечок. І довго сушили голову, як донести людям, скільки важить цей збір. У той час у соцмережах завірусилося фото військового з котом на колінах в інтерсіті Краматорськ — Київ. Frontline Care створили простий меседж: щоб повернутися з війни у тил, військовому недостатньо просто купити квиток — спочатку він має вижити.
Індивідуальна аптечка — це його квиток у життя. Волонтери попросили людей купити 350 квитків на цей потяг. Дизайнери намалювали квитки, на яких було розписано, що входить у вартість аптечки. Кошти зібрали швидко.
Інша кампанія — BoomBoard — зібрала рекордні 7 мільйонів 300 тисяч гривень на чотири ударні безпілотні комплекси Punisher. За донат люди могли обрати стикери, меми чи зробити напис на снаряді, який військові запускали по росіянах. Збір тривав з липня по листопад 2022-го.
У своїх «привітах» люди мстилися за Оленівку та Вінницю. Писали привітання з днем народження і звільненням Херсона. Чотирма снарядами волонтери вшанували памʼять загиблих друзів — Павла Добротворського, Дениса Антіпова, Романа Ратушного та Кирила Бабенцова.
«Усе те, що ми робимо — це, зокрема, помста і підтримка тих, хто має повернутися», — говорить Любов.
Зрештою, з відчуття єдності, бажання бути причетним і корисним, а також заради підтримки своїх зростає все українське волонтерство. У людей, що ідуть із Майдану, попереду довга дорога.
Цей матеріал підготовлено в межах спецпроєкту hromadske «Спільною хвилею». До свого 10-річчя ми розповідаємо про 10 ініціатив, які вплинули на розвиток українського суспільства та змінили життя людей.
Партнерський проєкт опубліковано на правах реклами. Над проєктом працювали: журналістка Дар’я Безрученко, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Ірина Гоюк.