Війна. Третє літо

Третє літо я приїжджаю на війну. Це так у всіх і називається: приїжджати на війну. Виявилось, що дуже важливо рахувати, бо багато хто з тих, хто живе на війні починають забувати, що коли було, і скільки років триває війна.

Те, що це роки — в розмовах найбільше приголомшує і пригнічує. Коли починаєш говорити з місцевими, то вони часом кажуть, що війна триває рік, а військові рахують: це було в 2014, а ні — це було в 2015, а там ми стояли взимку 2015, а ні — уже в 2016. А той загинув ще восени 2014, чи вже 2015...

От це відчуття часу війни, що ніяк не закінчується, місцевих вводить в депресію, а мобілізованих, що ближче до дембеля, то більше наповнює страхом. Добровольців воно повертає на війну, бо це ніби вже як постійна робота. Але є й такі, хто купують будинок поближче до передової, бо дешевше, а війна ж колись закінчиться...

«В Авдеевке много живут глухие. Прошу Вас не стрелять на них. Передайте каждой смене»

На околиці Авдіївки стоїть зрешитована осколками від снарядів, а подекуди і прямими попаданнями дев’ ятиповерхівка. Вона зведена буквою «Г», одним крилом дивиться на промзону Авдіївки, іншим — на село Спартак і в бік Донецького аеропорту. Ребром — у бік шахти Бутівка. В будинок прилітало звідусіль.

Промзона Авдіївки

На даху дев’ятиповерхівки стоїть камера ОБСЄ, в самій багатоповерхівці живе кілька сімей, працівники СБУ, медики, військовий капелан, в одній з квартир облаштована церква.

Біля будинку стоїть блок-пост. Його називають «Дев’ятина». Тут всі призначають одне одному зустрічі. На одному з бетонних блоків блок-посту на аркуші A4 чорним маркером написано:

«В Авдеевке много живут глухие. Прошу Вас не стрелять на них. Передайте каждой смене» (орфографію збережено).

Напис на блок-посту на околиці Авдіївки

За блок-постом наліво — колія, за нею починається стара Авдіївка — район приватних будинків і дач. Снаряди сюди кілька місяців як майже не долітають. Але щодня добре чути, як вони летять і де приземляються — переважно на промзоні і в районі Ясинуватської розв’язки. В тому напрямку і позиції українських військових, і передова.

«Акорд, Aкорд, я хазяйка, подарки ушли по адресу. Как понял?»

Ночуємо на позиціях одного з батальйонів ЗСУ. Вони живуть в чиїсь сільській хаті. За комунальні послуги ніхто не платить. Дорогою до місця ночівлі зустріли жінку, яка записує дані на лічильниках.

— Скільки у вас хат, де живуть військові? — запитуємо.

— Ну десь 20 тут буде.

— І що ви знімаєте показники?

— Так, і пишу  збоку: військові, тобто без грошей.

На подвір’ї чийогось будинку військовий 16 батальйону ЗСУ з позивним «Шульц» пояснює особливості сплати комунальних послуг в зоні бойових дій :

— Понимаешь, война войной, а по документам хата то его — хазяина.

Військові жартують: о п’ ятій годині від’їжджає ОБСЄ (спостережна місія, яка фіксує кількість обстрілів), і прокидається мафія.

5 година. Вище над нами метрів на 5 чути свист куль. Розмови по рації:

— Хазяйка, хазяйка, принимай подарки.

— Плюс

***

— На три часа в районе нашей господарочки будет работать наш организм.

— Плюс

***

— Акорд, акорд, я хазяйка, подарки ушли по адресу, как понял?

— Плюс

О 9 вечора ми ще п’ємо чай на подвір’ї, а о 9:10 уже всі сидять в підвалі. Чуди, як міномет завдає ударів по позиціях. В підвалі один із солдатів дивиться у планшеті фільм Гая Річі. Міни падають все ближче. Бійці підбадьорють одне одного:

— Да, ничего, держись, Юрец, це не Мукачеве (мається на увазі перестрілку в Мукачевому 11 липня 2015 року — ред.), не страшно.

(регіт — ред.)

«Как написать сочинение, как я провел лето»

На другу годину обстрлів командир позиції Ярослав добудився в хаті солдата. Той спускається в підвал і сонним голосом каже:

— А шо война?

— Плюс-плюс.

Врешті всім набридає сидіти. Один із солдатів виходить з автоматом нагору.

— О, у Валєри така розгрузка, ще Чапаєв носив.

— Це трофєйна в мене, ще з-під Бородіно. Іду відбивати атаку САУ (самохіна артилерійська установка — ред.). Це в мене «антиСАУшкін» автомат.

На висоті 300 метрів над позицією висить БПЛА (безпілотний літальний апарат — ред.), військові намагаються його збити, але не виходить.

І тут від позиції, де всі ми сидимо, у 8 метрах вдаряє міна так голосно, що боєць, який дивився фільм, вимикає і спаковує планшет. На цьому все.

По 12 ночі всі розходяться спати.

Вранці йдемо дивитись на результати нічної «дискотеки». Так військові називають обстріли. Боєць з позивним «Шульц» за cтолом на подвір’ї і щось пише в блокнот.

— Що це ви записуєте? — питаємо.

— Та вот, думаю сочинение написать, как я провел лето, не знаю, с чего начать.

Із втрат — пошкоджений туалет, трохи душ, решта осколків впало в городи.

Яма від снаряду, який влучив у город, розміром в половину людського зросту

Авдіївка, район «Хімік», 3,5 кіломентри від місця, де зроблено попереднє фото

Йдемо до місцевих. Заходимо до молодої сім’ї. В них троє дітей. Наймолодшій — півтора роки. В гості прийшла сусідка. В неї теж двоє дітей, вагітна третьою. Сім’я переїхала з району «Хімік» ближче до передової — на дачі. У них за городом вже позиції.

— Купили, потому что дешево.

— Але ж тут небезпечно, у вас весь дах, як решето

— Но война когда-то же закончится.

Коли ж війна закінчиться питають традиційно у нас, журналістів, ми традиційно знизуємо плечима.

Батько сімейства погоджується нас провести трохи далі на іншу вулицю, що тягнеться впритул до передової.

Дорогою в городі яма в половину людського зросту. Поруч з ямою жінка поле картоплю.

На цій вулиці в кожен дім влучили або снаряди, або осколки від них. На розі вулиці зустрічаємо бабу Машу. Їй 78, з них 49 пропрацювала на Авдіївському коксохімі. Тепер вона на пенсії, живе сама, потрощений осколками шифер їй залатали працівники в жилетках ахметівського «метінвесту», які приїхали на машинах «метінвесту». Щойно куля просвистіла біля вуха бабі Маші, але їй пощастило.

— Я оце сама живу, бо дід торік вмер. Я машину його, жигулі, продала, щоб йому пам’ ятник поставити. Але в цвинтар попав снаряд і потрощив того пам’ятника. А коли це все закінчиться?

— Ми не знаємо.

Баба Маша живе сама, потрощений осколками шифер їй залатали працівники в жилетках ахметівського «метінвесту»

«Так, ніби ти знайшов шльондру і пояснюєш їй, що таке кохання»

Поки ми говоримо з мешканцями Авдіївки, до мешканців Красногорівки просто в 5-поверхівку залетів снаряд. З одного боку залетів, з іншого вилетів, пробивши при цьому три несучі стіни. Жінка з дочкою в лікарні. Дочці роздробило ногу. Мама врятувалась, бо була в туалеті.

— Вона вся в крові вийшла. Але то маленькі осколки.

— Я всю ніч потім вже не спала. І от зараз вже теж не засну, ліків понапивалсь.

Старші жіни на лавочці перед будинком обговорюють попередню ніч і двох своїх сусідок, що зараз у лікарні.

На сусідній вулиці теж влучило в останній поверх такої ж п’ятиповехівки. Після чого дочка приїхала і вивезла матір з квартири.

— Вона ж оце вчора ходила і на людей наговарювала, то це ж Бог усе бачить (про постраждалу — ред.)

— Та що ви оце кажете, при чом тут шо?

— А я кажу, що постоянно тут їздить машина ЗСУ і стріляє між будинками.

— І де ви це бачили?

— Это не я видела, это соседка моя.

— А давайте підемо до сусідки вашої, спитаємо, де вона бачила?

— Та ее дома нет (жінка йде швидко геть — ред.)

Молода жінка до нас:

— Зрозумійте, у нас половина за «ДНР». Але ми — ні. Уже всі сваримось. Скажіть, що нам робити? Запитайте там — нагорі. Може, ми з дітьми вийдемо на передову під танки, щоб уже зупинились? Ну що цей Захарченко? Уже все програв? Ми ж тут садочок відремонтували, навіщо сюди стріляти, тут центр міста, позицій жодних немає. Третє літо на війні.

Дорогою заїжджаємо на позиції батальйону «Айдар», який тепер у складі 10 бригади. Нас зустічає дядя Вітя. Дяді Віті за 50. Влітку 2014 він дійшов до луганського аеропорту. Три рази вертався додому після боїв літа 2014. Разом ми рахуємо, коли і де бачились.

— Літо 2014 на Металісті і в Щасті.

— Зиму 2015 в Трьохізбенці.

— Тепер тут — літо 2016.

— Третє літо вже.

Третє літо всім важко вимовляти. Бо пішов вже третій рік. Для всіх це розуміння того, що війна триває вже довго. І не можна обмежитись більше словом торік.

Дядя Вітя намагається пояснити, як виглядає зараз війна:

— Знаєш, Настінька, зараз це не війна, а хр**н пойми шо. Так, ніби ти знайшов шльондру і пояснюєш їй, що таке кохання.

«Здесь с автоматом в руках я чувствую, что могу на что-то повлиять»

Повертаємось знову в Авдіївку. Заїжджаємо на шахту «Бутівка». Виглядає вона як іржавий скелет якогось величезного динозавра. На шахті страшенно смердить тухлятиною.

Це пряме попадання в склад з тушківкою, не встигли прибрати, бо весь час стріляють.

Три тижні тому на шахті загинули троє добровольців з ДУК «Правий Сектор». Військові про це відмовляються говорити. Один з командирів лише переповідає уривки розмов зі старшим керівництвом:

— Вони мені кажуть: побіжіть і їх роженіть звідти (ДУК «Правий Cектор» — ред.). Я, звісно, суїцидник, але не аж так.

Ночувати ми будемо в добровольців. У раціях, аби не казати «Правий сектор» військові кажуть «Прогресивні Спеціалісти». На гаражі, де живуть добровольці написано крейдою: ССО (сили спецоперацій — підрозділ, що формується в Генштабі і має стати елітою армії — ред.).

Напис на гаражі «ССО» — Сили спецоперацій — підрозділ, що формується в Генштабі і має стати елітою армії.

Аби написати чи подзвонити треба виходити з гаража, де зв’язку немає, на вулицю. Поки набираю номер — чую десь позаду між звуками вистрілів і падінь снарядів, як хтось пояснює в телефон:

— Вдома я ні на що не впливаю. Тут по-іншому. Тут з автоматом в руках я відчуваю, що можу на щось вплинути.