Війна — не вирок. Як жінки відповідають на її виклики
Шукають зброю, замовляють тактичні рукавички, розвозять гумвантажі, воюють — чого тільки не роблять жінки, щоби наблизити перемогу. За чотири місяці повномасштабного вторгнення багато хто з волонтерок уже перетворився на засновниць громадських організацій та бізнесів.
hromadske поспілкувалося з експертками з різних сфер та переселенками всередині країни, щоби дізнатися, які потреби виникли в молодих жінок під час війни і як вони відстоюють свої права. Проєкт реалізовано у співпраці з ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки структури ООН «Жінки в Україні».
У відповідь на запит hromadske у Нацсоцслужбі України повідомили, що станом на 22 червня, за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо-переміщених осіб, в Україні перебувають на обліку майже 4,3 млн внутрішніх переселенців. З них 2,6 млн — жінки.
Структура ООН «Жінки в Україні» у березні-квітні 2022 року провела опитування молодих жінок в Україні, аби з'ясувати, які потреби в них виникли під час війни. Понад половина опитаних, які залишили свій дім через російські ракети, сказали, що не почуваються в безпеці й часто відчували дискримінацію через мову чи регіон, з якого вони приїхали.
Майже половина таких жінок втратила дохід. Водночас мало хто звертався по допомогу психолога — не вважали це першочерговою потребою. 70% опитаних молодих жінок заявили, що вони на волонтерських засадах допомагали людям, які постраждали від війни. До всього, 36% волонтерок власне організували та очолили ці ініціативи.
«Ти як мураха. Несеш пакунки під обстрілами»
«Війна багатьом жінкам надала новий досвід та нову компетенцію: волонтерка. Волонтерство — якщо воно є щирою внутрішньою потребою, — руйнує в тобі цілу купу стереотипів. І в мені зруйнувало. Наприклад, про те, що ти дівчинка й чогось там не можеш, або щось не для твого гендеру», — переконана 36-річна волонтерка Лія Ширкіна.
Під час війни вона переїхала з Луганщини до Дніпра.
Лія вже перестала перейматися червоним носом на випадковому фото, і власним досвідом спростовує байки про дівочі слабкі нерви чи надмірну емоційність.
З рішенням волонтерити, за словами жінки, до неї прийшла додаткова фізична сила: «Ти як мураха. Підіймаєш коробки, ящики, пакунки, несеш їх під обстрілами вулицями спорожнілого міста і кайфуєш, що змогла донести їх тим, хто без них пропаде».
«Україна вісім років дуже багато інвестувала в жіноче лідерство»
Історії жінок, які допомагають наблизити перемогу, збирають, зокрема, на ресурсі «Гендер в деталях». Таких історій, за словами Галини Скіпальської (директорки HealthRight International в Україні та експертки з протидії гендерно зумовленому насильству й надання психосоціальних послуг вразливим групам населення), дуже багато: «Не лише тому, що це другий наш урок, а й тому, що Україна вісім років дуже багато інвестувала в жіноче лідерство».
Експертка вважає, що нині наша держава на тому етапі війни, коли керівникам громад варто допомогти жінкам-переселенкам ухвалити правильне рішення. Адже перед ними зараз постав вибір: чи то повертатися додому (де все ще може бути небезпечно), чи залишитися в громаді, куди втекли від війни.
«Насправді такі люди, які все покинули й почали життя з початку, дуже сильні. На цьому слід акцентувати. Вони однозначно будуть гарним ресурсом для громад і України», — переконана Галина Скіпальська.
А втім, це залежить не лише від самих переселенок, а й від готовності громад їх чути та приймати. Від сприятливої атмосфери й відсутності осуду виграють усі.
«Вважаю, роль громади тут має бути вирішальною. Ми не маємо сидіти й чекати, коли жінки будуть готові та почнуть інтегруватися. Громада і місцева влада повинні допомагати», — зазначає засновниця Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», адвокатка Христина Кіт.
Також місцева влада має турбуватися не лише про успішних і незалежних жінок, а й про тих, які, наприклад, у своїх сім’ях страждають від домашнього насилля. Адже якщо жінку вдома бив чоловік, то й на новому місці він не перестане цього робити.
«І це виклик для місцевої влади: забезпечити притулки не лише для ВПО, а й для постраждалих від домашнього насильства. Важливо на рівні держави забезпечити жінкам-ВПО вчасну виплату соцдопомоги. Інакше вони будуть думати, як поїхати за кордон, а це ризик потрапляння в ситуацію торгівлі людьми й трудової експлуатації. Держава має на це зважати», — переконана Христина Кіт.
«Розумію, що відчувають люди, які залишилися без нічого»
Переселенка з Маріуполя Юлія Сімачова до 24 лютого була волонтеркою, а після — стала людиною, яка сама потребує допомоги. Через війну їй довелося покинути дім і переїхати до Києва.
«Коли виїздила — взяла з собою лише одну валізу, сподівалася, що сьогодні десь там постріляють, а завтра все закінчиться. А потім дні минають, я розумію, що в мене немає того, іншого. І ось я стою, мені все дають волонтери, і я не можу змиритися з тим, що раніше я допомагала, а зараз — мені. І якось мені соромно. І я розумію, що відчувають люди, які зараз залишилися без нічого»,— розповідає дівчина.
Правозахисниця Христина Кіт наголошує, що переселенці мають знати про те, як себе захистити: «Незалежно від того, в яке місто чи область України жінки переїхали, там працюють ті ж самі органи соцзахисту й система безоплатної правової допомоги, які працювали й у регіоні, де вони проживали раніше. Якщо ви постраждали від домашнього чи сексуального насилля — центри БПД так само зобов'язані безоплатно забезпечити вас послугами адвоката».
Нині Юлія Сімачова знову допомагає іншим — вже на новому місці. Вона добре розбирається у військових термінах, спілкується з іноземцями, переконує їх, що Україні слід допомагати.
«Ми не всі можемо взяти до рук зброю, але можемо зробити все, щоби якось полегшити роботу людей, які захищають нас на передовій», — каже жінка.
Жінки не хочуть приймати психологічну допомогу
Кожен день волонтерки з Луганщини 30-річної Анни Рясної починається з листування з чоловіком — він на фронті, вона — у Дніпрі, який став прихистком. Далі жінка займається сином, паралельно працює у волонтерському штабі. На питання про те, чому допомагає іншим, відповідає просто: «У мене батьки залишилися на Луганщині, категорично не хочуть виїжджати. Тож допомагаю насамперед їм. Там залишилося дуже багато близьких. Душа болить, що вони там можуть бути без ліків, їжі».
Подеколи жінки аж надміру включаються у волонтерську роботу, аби забути про свої особисті болі та страхи.
Експертка ГО «Пані та Патронеса» Анна Карпеченкова каже: «Ми справді можемо багато в чому собі відмовити зараз, виявити терпіння. Проте я бачу, як багато молодих жінок, які мають дітей, не хочуть приймати психологічну допомогу. Ми пропонуємо, а вони відмовляються, не усвідомлюючи, що вона їм потрібна».
А втім, Галина Скіпальська зазначає, що за останні вісім років ставлення людей до психологічної допомоги змінилося на краще. Раніше її часто не сприймали серйозно, не розуміли її важливості. Нині жінки охочіше звертаються до психологів, проте все ж буває, що запізно.
«Коли вже не можуть спати, переживають панічні атаки, коли виникають уже якісь фізіологічні симптоми чи захворювання, і вони не можуть вилікуватися. Або коли ці симптоми виявляються у їхніх дітей», — додає пані Галина.
Головне — звертатися по допомогу
39-річна Олена Голощапова вважає, що війна зламала багато стереотипів щодо жінок.
Олена сама з Донеччини. На початку вторгнення вона надавала допомогу цивільним у рідному регіоні, а згодом організувала Центр для переселенців.
«Десь за місяць вдалося отримати грант на облаштування Центру для переселенців на базі однієї зі шкіл. Ми закупили мікрохвильовки, електропечі, пральну машину, кухонні меблі, бойлери для води, посуд, подушки, постільну білизну, ковдри», — ділиться жінка.
Згодом Олена й сама стала переселенкою: переїхала на Закарпаття, однак не припинила допомагати іншим. Тепер жінка працює в кол-центрі для тих, хто постраждав через війну.
«Кожна з нас щодня робить те, що вона може, там, де вона є. Що більша участь жінок на всіх рівнях ухвалення рішень у межах національних, регіональних і міжнародних інститутів — то стійкішим стає наше суспільство і наближається мир в Україні», — наголошує Олена.
Правозахисниця Дар'я Пило зауважує, що кол-центрів, гарячих ліній, юридичних і психологічних консультацій для внутрішньо переміщених осіб створили достатньо. Тепер бракує хіба що комунікації між держструктурами та громадськими організаціями, які працюють на одному полі. Але людина на новому місці матиме куди зателефонувати й точно може розраховувати на допомогу — це залізно.
«Головне — звертатися до тих, хто може надати найбільш фахову, а інформаційно — максимально вичерпну допомогу», — додає фахівчиня.
***
Проєкт реалізовано ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки структури ООН «Жінки в Україні» в межах програми ООН із відновлення та розбудови миру.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (Структура ООН «Жінки в Україні»), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA), а також Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
***
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки структури ООН «Жінки в Україні». Над матеріалом працювали: журналістка Леся Пиняк, редакторка Христя Коціра, дизайнерка Тетяна Костік, креативні продюсерки Тата Кривенко та Анна Соха.