«Війна прийшла і до мертвих». Репортаж із Чернігова
Чернігів, розташований за 100 кілометрів від білоруського Гомеля, потрапив під обстріл російських військ у перші дні війни. Майже місяць місто було оточене з усіх боків. Наприкінці березня росіяни підірвали всі мости, відтоді привезти щось до обласного центру, в якому вже зникло світло, опалення, вода і зв'язок, було майже неможливо. Евакуювати людей — також. Мешканців у місті залишилося понад сто тисяч — утричі менше, ніж до війни.
Цілий місяць Чернігів був під постійними обстрілами. Його околиці знищили майже дощенту. Понад 350 цивільних загинули від обстрілів, але значно більше померли від нестачі ліків, їжі, тепла.
Оборонці Чернігова не тільки перешкодили росіянам зайти до міста, а й не пропустили їх далі — до Києва. Якою ціною це далось і як місто оговтується від війни — у репортажі hromadske.
* * *
На околиці Чернігова — тихо й порожньо. Наче життя звідси пішло й не повернулося. Під парканом на лавці самотньо сидить літній чоловік.
«Добрий день, чи можна з вами поговорити?» — прямуємо до нього. Чоловік не реагує. Вітаємося ще раз: «Ми — журналісти!» — намагаємось пробитися. Чоловік далі мовчить. Потім підводиться з лавки, вдивляється. Показує на вуха і пояснює, що погано чує: «Перетинки полопали від вибухів. Глухий став. Пережив усе це пекло. Мені 70 років».
Чоловіка звати Микола. Коли більшість його сусідів тікали від війни, він не поїхав: «Я на цій землі прожив, не пішов — і залишився живим. Слава Богу».
Але вижили не всі. Пан Микола кричить і порушує мертву тишу, яка нависла над його містом. Веде нас до заваленого землею підвалу. Там під час обстрілів ховалися його племінник із дружиною. Хлопець загинув. Його поховали просто на городі за кілька метрів від місця смерті.
На могилі нашвидкуруч змайстрований хрест. На грубій необтесаній деревині — булочка і три цукерки. На чорній землі — коричнева рідина у пластиковому стакані.
«Ад та й усьо. Скільки прожив — такого не бачив. путіну на том свєтє не буде покоя. Що тут творилося… Не дай Бог», — пан Микола намагається оговтатися від пережитого.
Його будинок — єдиний на всій вулиці, який вцілів. Лише вікна вибило, і це диво він теж намагається «переварити». А заодно й віддячує — усіх, хто повертається на рідну вулицю, селить у себе.
На старому цвинтарі Чернігова, де останніми роками нікого не хоронили, нині величезна галявина з недавно розораним ґрунтом. Рівними рядками із землі стирчать таблички з іменами та прізвищами похованих тут протягом останніх тижнів.
На одних є повна інформація — з датами народження та смерті. На інших — лише прізвище або адреса, за якою знайшли померлого. Сюди постійно хтось приїжджає і приходить. Живі шукають померлих. Ось немолодий чоловік прочісує могилу за могилою. Вчитується у кожну табличку — шукає своїх.
«Його 15-го поховали, а 25-го ми лише дізналися, що він убитий», — жінка в рожевій шапці та коричневій куртці розшукала свого чоловіка. Виявляється, навіть мертвим знайти під час війни — за щастя, безліч людей не мають найменшої інформації про те, де їхні рідні. Щоб не плутатися більше поміж однакових табличок, на могилі сім’я закопує палицю і прив’язує до неї чорну медичну маску — як знак, щоб здалеку було видно.
120 тіл лежали всюди
У морзі другої міської лікарні Чернігова в кутку кімнати — з десяток дерев’яних табличок на штирях. Пані Валентина, співробітниця моргу, бере одну із них. Акуратним каліграфічним почерком виводить ім’я: Віра. Хоча віри після чергового дня в окупації лишалося дедалі менше, пані Валентина продовжувала приходити на роботу і працювати. Хтось дбає про живих, хтось мусить про померлих.
«Я тут працюю від початку війни. Було дуже багато людей. Дуже. По 40 покійників на день. Дякувати керівництву, що змогли роздобути гроби — і ніхто не залежувався. Таблички ми підписуємо. За ними тоді люди шукають своїх покійних, а потім уже встановлюють хрести чи перепоховують, це вже їхня справа. Таблички — щоб люди не шукали вітру в полі».
Сергій Андрєєв, завідувач патологоанатомічного відділення другої міської лікарні, розповідає: під час ковідної пандемії, коли до них надходило 18 тіл за день, їм здавалося, що це максимум, на який здатне і приміщення, і працівники. Але під час війни бувало й по 50 тіл на добу.
«Морг був закладений. 120 тіл лежали всюди — на підлозі, на столах, бо не було куди їх складати. Потім ситуація вирівнялася. Налагодилася система поховань. Почали потроху виготовляти труни», — пригадує Андрєєв.
Ми виходимо на внутрішнє подвір’я моргу. Воно заставлене дерев’яними скринями-трунами. На одній — табличка з прізвищем, датою народження і смерті. Померлий Олександр не дожив кілька днів до свого 38-річчя.
Коли в морзі, як і в усьому місті, зникло світло, тіла в коробках зберігали просто тут, на вулиці. «Добре, що температура була мінусова», — каже Андрєєв. Він підходить до великої вантажівки, припаркованої поряд із дерев’яними трунами. Зазвичай у таких машинах-рефрижераторах зберігають продукти.
Патологоанатом відчиняє двері, вони риплять. За ними, на підлозі рефрижератора, більше ніж десяток тіл. Андрєєв заходить усередину, крокує поміж загиблими, оглядає. Це тіла невпізнаних людей, які не мали при собі документів. Їх уже віддали на судово-медичну експертизу.
«Понад 800 ми поховали. Раніше за рік було 800. Потужності моргу не розраховані на таку кількість. Треба було все власноруч робити, не дивлячись на те, хто ти — лікар, санітарка, лаборантка. Усі ми навчилися забивати цвяхи», — каже Андрєєв.
Більшість померли не через поранення, а від того, що в заблокованому росіянами місті люди не мали найнеобхіднішого: їжі, ліків, медичної допомоги. «Швидкі» у Чернігові просто не завжди могли виїжджати на виклики до цивільних. До прикладу, якщо схопило серце чи піднявся тиск, людина не отримувала першу медичну допомогу й помирала.
Дім згорів. Сина вбили
У палатах другої міської лікарні Чернігова — десятки тих, кого лікарі змогли врятувати після обстрілів. З їхніх рук та ніг стирчать залізні штирі. Це апарати зовнішньої фіксації.
Чоловік у футболці кольору хакі відхиляє ковдру й показує свою понівечену ногу. Чоловіка звати Юрій. 10 березня від його дому нічого не зосталося. Але сам Юрій лишився в місті. Разом із сином допомагав літнім людям. 26 березня вони зайшли в будинок, у який привезли харчі, і туди залетіла міна.
«Сина, кума — наповал. Сину 19 років було. Краще б я загинув, а він хай би жив, йому ж іще жити й жити. Я в Афганістані відвоював два з половиною роки, там пронесло. А тут суки-нєгодяї прийшли людей убивати незрозуміло чого», — Юрій ледь стримує сльози.
300 спартанців другої міської лікарні Чернігова
Під час активних обстрілів, розповідає завідувач травматологічного відділення Богдан Рожило, вони з колегами працювали одразу в трьох кабінетах. Оперували на першому поверсі, щоб не втрачати час.
«У трьох операційних на трьох столах усі — травматологи, хірурги, урологи. Хто має хірургічний профіль, робили одне й те саме. Травматологія займала чотири поверхи. Всі були з травмами після авіанальотів, обстрілів у черзі», — пригадує Рожило.
Він заводить нас до свого кабінету, у якому й живе останні кілька тижнів. Тут дві клітки з папугами — працівники лікарні перевезли на роботу членів родини і домашніх улюбленців. Бо просто не було змоги їздити туди-сюди.
«Дуже хочеться вже вдома спати», — каже Рожило.
Таких як він — лікарів та медичних сестер другої міської лікарні, що не виїхали з Чернігова — 300. А втім, більшість персоналу виїхала. У лікарні залишився «кістяк», каже головний лікар Владислав Кухар.
Він вважає, що його колеги не мали права покидати лікарню. «Моє святе переконання, що медпрацівники не мали виїжджати. Ми працюємо у стратегічному закладі, у закладі критичної інфраструктури. Ми всі давали клятву. Більшість із нас військовозобов’язані. Ну як можна залишити своє місце роботи? А якби так усі зробили — поїхали? Повісили б замок на лікарню? І вмирайте так?!»
Анна Альбінівна померла б, якби лікарі не надали їй допомогу. Авіаналіт застав жінку вдома.
«Я була на кухні з відчиненим вікном. Встигла крикнути — “самальот!” І більше нічого не помню. Мені вену пробило, голову. Кров лилася, все було залите нею. Я вискочила, і мене “скора” забрала. А багато тут погибло», — пані Анна витягує ковдру із темними плямами крові. Показує забризкані стіни. Від шоку вона тоді змогла вибратися надвір. Навіть достеменно не пам’ятає, як. Болю, каже, не відчувала.
«Вискочила. Спасіба, що перев’язали. Отут голова була пробита. Оце шрам на лобі заростає. Отак текла кров із мене. У “скору” забрали. Дали якусь штору, щоб накриться. Їхала я в “скорій”, лежав мужчина з відірваною ногою», — пригадує Анна.
У своїй квартирі жінка більше не живе. Після того, як дивом уціліла, переїхала до сестри. Але додому навідується — наводить порядок, прибирає сміття, на яке росіяни перетворили те, що колись було її життям. І дивується — у її домі мешкали одні пенсіонери, яку загрозу вони могли нести окупантам?
Війна прийшла навіть до мертвих
На міському кладовищі Чернігова — «Яцево» — на вітрі розвіваються подерті синьо-жовті стяги. Тут їх цілі ряди — поруч із кожною могилою загиблого в російсько-українській війні ще до повномасштабного вторгнення.
«На цьому кладовищі, на центральній алеї, ховали загиблих воїнів АТО. Але бачите, війна прийшла і до мертвих», — каже Богдан із муніципальної варти Чернігова.
Понівечених могил українських захисників тут десятки, бо цвинтар «Яцево» фактично став передовою.
Могила Володимира Тітарчука всіяна камінцями. Його портрет наполовину розбитий. Кіборг Тітарчук із позивним «Теща», капітан ЗСУ, загинув у Донецькому аеропорту 17 жовтня 2014 року. Тут, на кладовищі, він мав би отримати вічний спокій, але росіяни прийшли й сюди і потривожили його навіть після смерті.