«Володю, розкажіть, як тому чоловіку очі викололи». російські кати проти партизанів Тростянця
Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Ми приїхали у Тростянець теплого погожого дня. Люди базарували, греблися на городах і клумбах поміж червоних тюльпанів, під звуки радіо розбирали завали й лагодили стіни своїх розбитих домівок.
Слідчі ДБР із камерами фіксували наслідки руйнувань на залізничному вокзалі, куди вже почали прибувати пасажирські потяги.
Тростянець був в окупації понад місяць. росіяни прикривалися місцевими, катували їх у підвалі вокзалу, вбивали, виганяли з квартир. Міського голову Юрія Бову розшукували з перших днів окупації. Тому він виїхав із Тростянця й переховувався в сусідніх селах.
А місцеві у цей час не здавались і наближали перемогу своїми силами, у підпіллі.
Будинок, на якому поставили мітку
«Володю, розкажіть, як тому чоловіку очі викололи», — просить місцевий мешканець Максим свого товариша.
«Та я нічого не знаю», — відмахується чоловік.
«Розкажіть, що знаєте».
«Він ішов вокзалом, крикнув “Слава Україні!” Його забрали й почали катувати. Руки порізані, шия перерізана, очі виколоті. Ще й нагидили зверху. Все. Он Якович більше знає», — змовкає Володимир і повертається до роботи.
Петро Якович, товариш Максима й Володимира, непохитний у розповідях про окупацію Тростянця. Лише після того, як проводить до свого будинку й показує місце, де впав снаряд, і погріб, у якому ховався, розповідає ще одну історію про звірства у Тростянці.
«Я на свої очі бачив, як біля Будинку піонерів чоловіка з гаража з вибитими зубами упізнавали. Його витягнули з оглядової ями десь 28 березня.У нас по вулиці танки не їздили, лише ходили озброєні солдати. Просили, щоб білі стрічки повісили на ворота, і щоб на руках теж їх носили», — розповідає Петро й повертається до двору Максима.
Він разом із Володимиром лагодить його будинок. Зовнішніх стін у ньому немає. Тепер кожен, хто проходить вулицею, бачить розбиті дзеркала з візерунками на шафі-купе в одній кімнаті, а в іншій — сірий запилений диван, на якому тепер відпочивають від роботи чоловіки.
Максим переконує, що влучання саме в його будинок могло бути випадковістю, наслідком перестрілки росіян. А можливо й ні. Він показує збережені на телефоні скріни з чату, де на його дім місцева мешканка поставила мітку — червону крапку.
«Вона, напевно, не дуже досвідчена користувачка телеграму. Забула приховати свій номер. Чекаю, коли прийде ДБР, щоб їм передати цю інформацію. Я вже сказав їй, що все знаю».
У будинку Максима на момент влучання нікого не було. Свою маму чоловік вивіз із міста, щойно відкрили «зелений коридор», а сам воював у підпіллі.
«Ми тут займалися партизанщиною»
На другий день після того, як російські військові зайшли у Тростянець, Максим із товаришами організували партизанський рух. Створили в телеграмі канал, щоб фіксувати переміщення ворожої техніки та росіян і передавати інформацію далі — місцевим волонтерам в Охтирку та українським військовим з 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр».
У партизанському чаті було приблизно 400 учасників. Усіх, хто хотів приєднатися, ретельно перевіряли, навіть якщо вони відрекомендовувалися друзями друзів.
«Де ми тільки не були: і на території заводів ходили, ховалися, і навколо нашого ставка обходили в бік села Білки, дивилися, де їхні пости стоять. І місцеві з навколишніх сіл і міст допомагали нам».
У Боромлі, що за 17 кілометрів від Тростянця, партизани передавали інформацію про розташування російських САУ та БУК.
«На всіх локаціях, які здавали місцеві, працювали наші військові. Хлопці з Лебедина передавали, де їх бачать. Дзвонили з Мартинівки, казали: “Ось вони проїхали і повернули”. З іншого села також передавали: “Вони тут стоять”. Надсилають точні координати — і там їх накривають. Щойно ми чуємо, що в нас летить літак, одразу телефонуємо в Охтирку й кажемо, що по них зараз буде летіти».
Труднощі виникали тільки тоді, коли росіяни стояли поміж будинків місцевих, розповідає Максим. Тоді їх доводилося вибивати за межі міст, на блокпости або до їхніх бліндажів.
«Ми знали, де вони ховалися»
Люди, здавалося, нічого не боялися. Максим переповідає історію, як у селі Станова місцеві «віджали» в росіян ГАЗон із пальним і сховали його в лісі.
«Коли місто звільнили і його передали українським військовим, ті були шоковані, як людям вдалося це зробити».
Або як люди обстрілювали танки з протитанкових гранатометів і підпалювали їх.
«В один із днів мені також зателефонував місцевий фермер, запропонував прийти до нього — забрати свиней. Ми йшли з товаришами під обстрілами до нього на ферму. Зарізали їх, відтяли голови, вийняли кишки. Я повертався у Тростянець із мішком мʼяса і сала через плече, щоб роздати людям. Назустріч мені йшли двоє росіян зі зброєю. Вони не сказали мені жодного слова, як і я їм. Але одразу зателефонував і сказав, що окупанти патрулюють вулицю. Коли повертався, їх уже не було», — з усмішкою переповідає Максим.
Перед відходом окупантів з міста російські військові поставили в сусідній Боромлі САУ й обстрілювали з неї Тростянець.
«Ми отримали й цю інформацію, передали нашій 93-ій бригаді, їх розгромили. Вони тікали звідти — аж сандалі горіли. Не очікували, що їх там можуть накрити».
Максим виносить із будинку декілька речей, які він зберігає для слідчих — шеврони 4 танкової Кантемирівської дивізії Московської області, яка стояла в Тростянці, заламінований документ із «телефонами довіри», медичні книжки росіян.
Їх він дістав 26 березня з танка, коли росіян із Сумської області витісняла 93-тя механізована бригада «Холодний Яр».
«Звільнили маму від квартири»
Чорний, випалений пʼятиповерховий будинок навпроти залізничного вокзалу — ніби умовний символ окупації Тростянця. Якщо запитати людей, що найбільше постраждало в місті, вони одразу ж відправляють до цієї пʼятиповерхівки на вулиці Благовіщенській, 53.
Перед звільненням Тростянця росіяни прицільно обстріляли її із САУ. Тут незвична, глуха тиша, біля вишень гудуть бджоли. Раптом із верхніх поверхів будинку долинає голос.
На четвертому поверсі серед купи цегли і скла зустрічаємо розгубленого чоловіка із запиленою чашкою в руках.
«Звільнили маму від квартири. Бачте, раніше був туалет, перегородка — і квартира сусіда. Він зараз у Польщі, попросив мене пофоткати», — вказує чоловік на вибиту стіну, яка раніше розділяла квартиру його матері та сусіда.
Затуляється руками від нашої камери й коротко розказує: через окупацію Тростянця його мама виїхала до Львова і лише зараз відправила його подивитися на помешкання й забрати металеву чашку, яку він їй колись подарував.
Чоловік проводить у вцілілу квартиру на першому поверсі, до керівника будинку Юрія Смирнова. Він єдиний, хто залишався жити у пʼятиповерхівці під час окупації.
«Бігав між поверхами, гасив пожежі»
«Чого я не виїжджав? Не було куди. Розумів: якщо тут хтось буде, то, можливо, це їх зупинятиме. Вони боялися свідків. Я тихенько ходив. Коли були прильоти, ховався за двома стінами — думав, що врятує», — скромно розповідає Юрій і ніби проводить екскурсію між поверхами розбитого будинку.
«Тут стояли відра з водою, якими я гасив пожежу. Тут довелося винести двері. У цю квартиру був приліт у саме вікно. Вихід на дах, найімовірніше, досі замінований. Тут жила Валентина, там — Володя».
Зараз у будинку живе лише Юрій та його сусід із першого поверху. Це єдині квартири, які вдалося врятувати після обстрілів та пожежі під час окупації.
Перше загоряння будинку було орієнтовно 12-13 березня. Окупанти обстріляли одну частину будинку. Тоді Юрій разом із сусідом гасив пожежу, поки не приїхали рятувальники.
Після цього люди поступово почали виїжджати, а в будинок зайшли російські військові й оселились у квартирах місцевих.
«Вони сиділи з нами у підвалі. Щоправда, в іншій його частині. Тут і буряти, і чеченці, й “ЛНРівці” були. Переважно молоді. Нас не чіпали. Ми їх лише запитували:
“Чому ви сюди прийшли?”
“Ми вас захищаємо”
“Від кого?”
“Шукаємо бандерівців, фашистів”.
Ми сміялися з них. Хіба ми схожі на фашистів? У них каша в голові. Вони не могли пояснити, чому тут».
Виходити з підвалу було небезпечно. Над головами постійно літали снаряди. Та Юрій усе одно встигав бігати мікрорайоном, ставити затички на обстріляні газопроводи.
Важливе завдання
Після імпровізованої екскурсії серед руїн Юрій усе-таки зізнається про ще одну причину, через яку він не міг виїхати з міста.
З початком повномасштабної війни чоловік для себе вирішив, що піде обороняти Тростянець. Одним із перших зʼявився до військкомату, щоби вступити в територіальну оборону міста. Щоправда, додому він пішов з іншим завданням — доповідати про ситуацію на місці.
«Через це я також не міг покинути це місце», — коротко каже він.
Сусіди знали про завдання Юрія, тому, крім росіян, чоловіку доводилося остерігатися й своїх. Дехто не приховував, що здасть його, якщо до них прийдуть із запитаннями.
«Я не знаю, чому росіяни мене не чіпали. Хоча вони знали, що я тут сам залишався. Може й підозрювали мене».
«Мені нікуди йти»
23 березня, напередодні визволення, росіяни підігнали САУ до будинку й о 10 ранку кулеметною чергою обстріляли його.
Юрій саме йшов вулицею. Спершу здалося, що стріляють по ньому. Коли ж підвів голову — побачив, що з будинку летить цегла.
«Я забіг у підвал. Просидів там хвилин 20. Потім чую: знайомий запах. Вибігаю, а тут уже все палає. Добре, що ми підготували воду — на кожному поверсі поставили по два відра».
Юрій узявся самотужки гасити пожежу.
«Того дня вітер був страшенний. Усе розносило. Я майже загасив 5 поверх, аж бачу, що вже горить в іншому місці. Поки туди побіг, нагорі знову загорілося. Далі пішло по балконах. Пожежників вони сюди не пропускали».
Упродовж пʼяти годин Юрій бігав із відрами по всьому будинку. Воду набирав із болота неподалік. Та вберегти вдалося тільки перший поверх, там згоріла одна квартира.
Юрій ходить поміж руїн будинку, де від моменту побудови жила його мама. Після її смерті сюди переїхав він.
Чоловік досі достеменно не знає, що буде з його домом далі. Коли після звільнення міста спеціальна комісія прийшла оглядати будинок, його про це не повідомили.
За словами голови Сумської ОВА Дмитра Живицького, ймовірно, будинок навпроти вокзалу вже не вдасться відновити. У планах — збудувати поряд новий, а на місці пʼятиповерхівки, яку рятував Юрій, облаштувати меморіал.
«Мені нікуди звідси йти, — каже Юрій, — я й оркам те саме казав, коли вони погрожували, що все одно нас знищать».
Матеріал створений за підтримки «Медиасети».