Волонтер, лікар, перукарка. Історії людей, які підтримують життя в місті, що безслідно зникає
Волонтер Олексій Савкевич їде вулицею Гагаріна — однією з центральних в Авдіївці. Хоч і відома як «Алея муралів», нині вона більше нагадує алею згарищ. На стінах тепер уже зруйнованих п’ятиповерхівок відомі українські художники до вторгнення створили серію муралів. Першим був «Ріка життя» Олександра Брітцева — символічна дівчина, чиє «річкове» волосся розвіюється на блакитному тлі.
«Ми хотіли, щоб це був символ якогось такого руху вперед», — проїжджаючи повз будинок, пояснює Олексій, який із громадськими активістами організовував проєкт «Алея муралів».
У цей момент п’ятиповерхівка, на якій намальований мурал, хоч і з вибитими шибками й потрощеними балконами, все ще ціла. Це було вдень 28 квітня. За кілька годин — уже ввечері — у неї влучить російська ракета. Центральна частина будинку обвалиться, а мурал обгорить з лівого боку.
Це весна 2023 року в Авдіївці — місті, що стрімко зникає.
«Всесвіт руйнується»
За «Рікою життя» Олексій на своєму білому мікроавтобусі під'їжджає до сусіднього будинку з іще одним муралом художника Брітцева — «Мати-Всесвіт». Він також виконаний у синіх кольорах. Мати ніжно обіймає немовля, оберігаючи його від зовнішнього світу, але не захистивши від російських ракет, — на другому поверсі будинку велика діра. Нижня частина муралу обсипалася. Це так символічно — Всесвіт руйнується, кажу Олексію.
Поки він розповідає про символічність муралу, довкола мирно цвірінькають пташки, а поблизу безтурботно квітнуть дерева та жовтіють кульбаби. Ніщо не може зупинити весну, яка розгортається на тлі вигорілих будинків.
Таких місць, з якими Олексія багато що пов’язує, в Авдіївці багато. Його родина звідси родом. Сам він намагався змінити це невеличке містечко на Донеччині. Його громадські організації «Сила ідей» та «Музична варта» організовували фестивалі, майстер-класи, творчі простори, аби «молодь мала більше змоги розуміти українську культуру і спілкуватися з відомими художниками й авторами книжок», як каже він.
«Тут народилася моя мама, тут бабуся моя жила і працювала в школі, і, відчуваючи цей зв'язок зі своїми батьками й бабусею, я весь час вважав саме це місто — зараз воно, на жаль, таким не є — дуже комфортним», — розповідає Олексій, коли автомобіль під’їжджає до шостої школи чи, точніше, залишків від неї.
До вторгнення бабуся Олексія працювала тут завучкою та вчителькою географії, його дружина — у бібліотеці, а діти ходили до цієї школи. У березні 2022 року у школі організували гуманітарний центр. Через місяць росіяни його знищили з «Градів», коли він був ущент заповнений продуктами. Зараз про нього нагадують вигорілі бляшанки з-під консервів на підлозі.
«Авдіївка перетворюється на руїни. Що відчуваєте ви, коли це бачите?» — запитую Олексія біля зруйнованої школи №6, поруч із якою стоїть вигорілий мікроавтобус.
«Зараз уже, на жаль, просто всередині нічого, якогось такого болю... Спочатку було приїжджаєш і думаєш: та відбудуємо, а потім дивишся на ці масштаби і не розумієш, як це буде відбуватися, чи буде місто відбудовуватися. Я все ж таки сподіваюся, що буде», — каже Олексій.
Родина Олексія виїхала з міста, а сам він продовжує розвозити гуманітарну допомогу й допомагати місцевим евакуйовуватися.
«Я не очікував, що стільки маломобільних і лежачих людей може бути в місті. Це тільки на моїй пам'яті ми евакуювали 50. Евакуація — це теж давало розуміння, що це потрібно зараз тут, а не перебувати десь у Дніпрі. Оскільки багато державних органів виїхало, перебуваючи тут, ми допомагаємо й евакуювати якісь архіви, і техніку зберегти. Багато чого з містом пов'язує. Розумієш, що робиш щось корисне в цей момент саме тут», — відповідає Олексій на запитання, чому вирішив лишитися і допомагати місту.
Ми вже в іншій школі — музичній. Її відкрили за пів року до вторгнення. Різнокольорові новенькі стільці так і стоять посеред завалів.
Олексій із колегами тут організували творчий простір, а його донька вчилася грати на фортепіано. Інструмент досі стоїть у зруйнованому класі. Олексій піднімає кришку і каже: «У принципі працює». І на доказ грає кілька нот. У сусідньому класі був зал для брейкдансу, його викладачка зараз воює. В іншій кімнаті, заваленій уламками, біля вікна з вибитими шибками стоять два фортепіано. Олексій розгрібає завали, обережно струшує пил зі стільця, піднімає кришку та пробує грати гімн України. Кілька нот не виходять, але наче так і треба: було б дивно почути гармонію серед цих руїн.
Пізніше, коли автівка Олексія кружляє довкола зруйнованого міста, я запитую, чи залишилися в Авдіївці цілі багатоповерхівки. Олексій відповідає, що вже навряд.
«Коли воно закінчиться?»
Приватний сектор Авдіївки, у який Олексій їде завезти коробки з гуманітарною допомогою, має кращий вигляд. Уцілілих будинків тут більше, тому значна частина людей живе саме тут. Дехто, як пенсіонери Олександр і Людмила, до яких заїжджає волонтер, навіть садить город.
«Інший раз виходиш, свист над головою — ну, свиснуло, але знаєш же, своя пуля не свистить. Там у саду два прильоти, там далі сусіду в гараж — дві машини згоріли, але що ж зробиш», — спокійно розповідає пенсіонер Олександр, показуючи своє подвір’я.
На підвіконні в нього «виставка зброї» — кулі та десятки уламків мін. За пагорбами — лінія фронту, а на городі вже пробивається зелень, на клумбах гріють свої пелюстки червонобокі тюльпани, а довкола квітнуть фруктові дерева. Рослинність в Авдіївці разюче контрастує з вибухами й пострілами навкруги.
Людмила, шкутильгаючи на милицях, показує нещодавнє влучання в сарай — стеля пошматована, та просить Олексія привезти щось, аби полагодити приміщення.
«Уже немає сил, чесно. Коли воно закінчиться? Закінчиться чи не закінчиться?» — риторично запитує пані Людмила.
Я уточнюю, як вона сама думає.
«Чесно сказати, вже не вірю, що кінчиться. Кожен день слухаю цю програму, Боже мій, передають наших вбито стільки, скільки поранених. Ну куда?» — зневірено каже жінка і ховається за парканом.
З парою пенсіонерів ще живе прикута до ліжка їхня родичка, виїжджати родина не хоче. Олексій розповідає, що авдіївці можуть відмовлятися до останнього — поки не лишиться вибору. Якось до нього в гуманітарний штаб приходила жінка і просила дошки, аби залатати будинок. Виїжджати не хотіла. Потім у дім прилетіло, її поранило, спина і шия почали гноїтися, і тільки тоді її змогли вивезти. За даними місцевої влади, в Авдіївці досі залишаються приблизно 1700 мешканців.
«Сподіваємося на Бога»
До «Пункту незламності» на велосипеді під'їжджає сивий літній чоловік із рюкзаком у горошок на плечах. На обладнаному ззаду багажнику великі пляшки з водою. Я запитую, чому він досі в Авдіївці. Чоловік відповідає, що його дружина, яка тут народилася, відмовляється виїжджати, тут поховані її батьки, а саму він її не лишить.
«Кожна людина боїться. Просто, з одного боку, звикає, бо вона вже втягується. І тільки на Бога сподіваємося, бо лягаємо спати — молимося, їсти сідаємо — молимося, сюди я приїхав — помолився, зранку встали — помолилися. Бог дає заспокоєння», — пояснює чоловік.
Добре, що «Пункт незламності» відкрили, додає він. «Життя налагоджується», — благословенно усміхається, стоячи у дворі, оточеному зруйнованими будинками.
«Пункт незламності» в березні цього року тут облаштувала команда волонтера Михайла Пуришева з Маріуполя. Місцеві радісно дивуються, що він стоїть неушкоджений «аж місяць», на відміну від гуманітарного штабу. Зараз у пункті волонтерять місцеві. Тут можна перекусити, помитися, підстригтися, взяти кілька базових продуктів чи ліків, зарядити телефон і спіймати зв'язок.
У головній кімнаті працює телемарафон — на екрані змінюються обличчя офіційних спікерів, але люди сидять у телефонах. На лавах попід стінами переважно облаштувалися старенькі. З облич деяких людей середнього віку зрозуміло, що зловживають алкоголем. Бабусі підходять за прилавок і набирають на тарілку канапок — можна обрати з кабачковою ікрою, кількою, тунцем, тушонкою чи аджикою.
Один із чоловіків сидить за ноутбуком. Я запитую, чи це він так працює. Саша — так відрекомендовується — каже, що приходить до «Пункту незламності» прочитати свою улюблену фантастику, бо більшість паперових книжок згоріли.
У «Пункті незламності» три кімнати. У сусідній — кухня, а в наступній за нею розмістили душові кабіни, пральні машини, сушарку та навіть куточок перукарки Марини, яка стриже щодня зо пятнадцять людей.
Пані Людмила, яка проводить нам екскурсію, тут волонтерить. Їй 63 роки, і вона справно дезінфікує душову кабіну. Розповідає, що за день тут миються приблизно 60 людей і на прання приходять зо тридцять.
«Лишилася і допомагаю, бо маю допомагати. Я віруюча людина. Віруючі люди завжди протягнути руку допомоги», — каже пані Людмила. Щодня вона носить із собою «тривожну сумку» з документами та набором спіднього. Аби могла швидко виїхати, якщо обстріли посиляться.
Я запитую, які люди залишаються в Авдіївці. Пані Людмила відповідає, що дуже різні: когось тримає робота, інших, особливо стареньких, — рідне місто.
«Вони на серці мають, не можуть відпустити і кудись поїхати, їх лякає щось нове. Вони бояться відчути себе непридатними там. Таких, щоб сказати, що хтось на щось чекає, — ні. Я не думаю, що то таке може бути», — наввипередки пояснює пані Людмила.
З душу виходить 68-річна Зінаїда Миколаївна.
«Як вам було?» — люб’язно запитує пані Людмила.
«Добре, чудово», — відповідає пенсіонерка.
Волосся Зінаїди Миколаївни переливається відтінками блонду, і я запитую, чи вона нещодавно фарбувалася. Вона дістає фарбу з шафи перукарки Марини й каже, що та її недавно пофарбувала. Зінаїда розповідає, що діти її поїхали з Авдіївки, а вона лишається, бо немає ані куди їхати, ані на що жити.
«Страшно, але сподіваємося на Бога. Я думаю, виживемо. Нехай солдати наші відбивають Авдіївку. Ми просто хочемо залишитися вдома», — пояснює бабуся своє рішення лишитися.
«Лікарня поки є»
Віталій Ситник, медичний директор Авдіївської лікарні, веде нас темним коридором і показує кухню з вікном, заставленим дровами, і буржуйкою, виведеною надвір. На буржуйці нагрівається вода в чайнику та двох каструлях. Як каже медсестра, сьогодні банний день. У сусідній кімнаті — кухня, на якій їдять. Поруч зі столом — ліжко. Частина працівників живе в лікарні.
«Ось наш рятівник», — Ситник показує на газову горілку, на якій за п'ять хвилин у металевому горнятку закип’ячується вода.
Замість світла, якого немає в Авдіївці, тут генератори, замість опалення — буржуйки, а технічну воду зі скважини медики навчилися фільтрувати.
Так посеред вибухів і під прильотами Авдіївська лікарня працює і надає допомогу тим небагатьом місцевим, які відмовляються виїжджати. Перебувати тут небезпечно. Ситник нарахував 20 дірок від прильотів на території лікарні. Через вибухову хвилю в кількох палатах вибито шибки. Тепер вони відгороджені від основної частини лікарні — наче зона, непридатна для життя.
«Отакі були палати — лялечка усі», — каже Ситник, показуючи новесенькі кімнати. Авдіївська лікарня і справді може похвалитися хорошим ремонтом і сучасним обладнанням, що типове для сходу, де на соціальні проєкти донори інвестували багато коштів. Попри те, що тут небезпечно, і навіть коли ми спілкуємося, чуємо свист (імовірно) ракети, яка за кілька секунд десь голосно приземляється, 15 працівників лишаються в лікарні.
Із 21 березня 2022-го Віталій Ситник оселився в лікарні. Тісний кабінет став його домом: справа побіля вікна робочий стіл, а зліва під стіною — ліжко. Попри втому в очах, Ситник каже, що зараз навантаження невелике. Поранених менше, бо люди навчилися ховатися в підвалах, але приходять і просто хворі — по ліки, перев’язки. Троє місцевих лежать у стаціонарі. Крім Ситника, у лікарні також працюють хірург, медсестри й санітарки. Вони можуть надати первинну допомогу, а складних пацієнтів поліція везе до селища Очеретине, що у 25 кілометрах від Авдіївки, а далі перекладає в машину ДСНС, і рятувальники везуть до найближчих лікарень Донеччини. Та не всі встигали.
«Були хворі поранені, які помирали тут. Були хворі, яких ми відправляли з крапельницею, з підтримкою, але травми важкі, не всі доїжджали. Були хворі, яких прийшлося переводити в ранг “труп” при транспортуванні», — розповідає Ситник.
Як лікар він виписує довідки про ненасильницьку смерть — переважно стареньким із соматичними захворюваннями. За минулий рік таких довідок видав 65, а лише за перші чотири місяці цього року — вже 37.
«Минулого року я надав довідку про смерть бабусі 96 років. Цього року рекорд був бабуся 88 років. От що вона тут робить? Де діти, де онуки, де наш дитячий борг перед ними — їх довести до смерті?» — обурюється лікар.
Я запитую його, де він бере сили лишатися і працювати в Авдіївці. У повітрі зависає пауза. Лікар здивовано піднімає брови, знизує плечима й риторично запитує, кому зараз легко в нашій країні.
«Подивишся, як хлопці держуть оборону, як десь ракетки прилетять… Люди приходять і розказують, як їм важко. Наше діло лікувати, наше діло — дати їм, як то кажуть, трішки надії», — говорить Ситник.
Найважче для нього за цей рік — невизначеність: не знати, коли закінчиться війна і що казати підлеглим.
«Жити хочуть усі, але ще хочеться, щоб лікарня якось залишилася, щоб місто якось вижило. Ой важко дивитися — стільки руйнувань. Тим паче ми відриваємося інколи на квартири подивитися, що там. А що дивитися? Нема ні вікон, ні дверей. А ми є». І майже пошепки додає: «І лікарня поки є».
Матеріал створений за підтримки «Медиасети»