«Воюють проти наших хат, а нас фосфором закидують». Життя за 10 кілометрів від фронту
Від Оріхова на Запоріжжі до лінії фронту менше як 10 кілометрів. Ледь не щогодини росіяни обстрілюють місто мінометами, «Градами», «Ураганами», авіацією, закидають фосфорними снарядами.
Уцілілих будинків майже не залишилося. До війни тут мешкали 14 тисяч людей, нині їх не більше двох тисяч.
Про підвальне життя Оріхова — у репортажі hromadske.
«По нас летить щодня»
Біла «Газелька» із синім причепом паркується біля центральної площі міста. На ній облущена фарба, побиті двері та клейонка замість лобового скла. Слідом за «Газеллю» зупиняється невеликий червоний бус із табличкою «Оріхів — Запоріжжя». Машини стають спеціально між будівлями — так вони мають хоча б якийсь захист.
Микола, водій білої «Газелі», розповідає, як декілька днів тому розвозив у місті хліб. Вийшов із машини, пішов до причепа, аби дістати буханці, як раптом прилетіли ракети від «Граду». Скло посипалося моментально, сам Микола, на щастя, не постраждав.
«Якби не пішов у кінець машини по хліб, то мене б убило. По нас летить щодня. Вони (росіяни — ред.) воюють проти місцевих, проти наших хат, це не воїни. Воїн має вийти у поле і стріляти по позиціях іншої сторони, а вони нас фосфором закидують», — каже Микола.
До нас підходить Олександр, водій маршрутки, яка возить людей до Запоріжжя. Чоловік запалює цигарку і чекає на пасажирів. Олександр не говіркий, тож Микола розповідає замість нього: «Маршрутки на Запоріжжя ходять щодня, люди їздять туди-сюди, перевіряють квартири і будинки, трохи побудуть тут і вертаються назад у Запоріжжя».
«Наші мери де? У Запоріжжі. Вибранці наші де? Теж у Запоріжжі. А світло в нас є? Ні, от у сусідній громаді раптом що, то одразу викликають електриків і лагодять світло. А в мене вдома вже 5 місяців немає світла», — скаржиться Микола.
8-12 годин у підвалі
Через постійні обстріли в Оріхові порушена вся електромережа та зруйновані трансформатори. У місті немає ні води, ні газу, ні світла. Подекуди обстріли тривають настільки довго, що місцеві з підвалів не виходять по 8-12 годин. Із 56 багатоповерхівок нема жодної, куди б не прилетів російський снаряд. Були такі періоди, каже заступниця міського голови Світлана Мандрич, яка залишилася в Оріхові, що за день нараховували щонайменше 324 прильоти.
«Ми роздали майже тисячу буржуйок, дехто встановив у будинках, дехто у підвалах. Я мешкаю у підвалі, у мене там теж стоїть буржуйка. Живемо так вже 12-й місяць», — розповідає пані Світлана.
Ми стоїмо надворі коло міської ради. Поки розмовляємо, вибухи навколо ближчають.
«Це вже “Гради” починають падати, мерщій до сховища», — Світлана кличе всіх у підвал.
Нині міська рада Оріхова працює саме звідси. Тут також облаштували пункт незламності — можна зарядити телефони, погрітися і перечекати обстріли. У підвалі наче у вулику: люди гомонять звідусіль.
«Я намагаюся взагалі не ходити пішки містом, лише на велосипеді, коли треба вийти у справах, а так переважно в укритті, — розповідає нам Олександр Петрович, який уже декілька місяців волонтерить у міськраді. — Прилетіти може будь-якої миті».
Життя в Оріхові вже кілька місяців як спустилося під землю.
«Нас у місті лишилося небагато, але ті, хто вирішив бути тут, згуртувалися між собою. Всі допомагають одне одному: раптом де пожежа від снаряда, то ми разом усі намагаємося її загасити. Вже не можемо поїхати, бо хто тоді піклуватиметься про будинки й місто?» — каже Олександр.
«Тричі потрапляла під уламки»
Уже третій місяць 80-річна пані Світлана живе у підвалі свого будинку. Перемістилася сюди з початком холодів, бо опалення в місті нема, а в підвалі стоїть буржуйка. Багатоповерхівка пані Світлани вже 6 разів переживала прильоти. Її квартира — без вікон, а зі стелі стирчать уламки скла. Коли ночі видаються теплішими, жінка ночує вдома.
«Коли у будинок був приліт, то тут також вибило вікно, тобто небезпечно й тут, ми це приміщення використовуємо більше для обігріву. Спочатку нам було дуже страшно, а зараз ми більш-менш розрізняємо звуки прильотів. Я тричі потрапляла під уламки», — розповідає пані Світлана.
Вона сідає навпроти напівзаклеєного вікна. Крізь нього ледь пробивається світло, яке наповнює кімнату. У підвалі вогко. Приміщення заставлено стільцями, порожніми бутлями, диваном і великою бочкою з водою. Пані Світлана обводить підвал поглядом.
— Не думали звідси поїхати? — питаю її.
— Ні, я 15 років жила у Греції, а потім приїхала сюди, сама придбала квартиру. Діти мої за кордоном. Вирішила лишитися тут. Доля завжди при тобі, куди б ти не поїхав.