Всі знали, що я люблю вино, але прям алкоголізм? Та ну, всі ж п’ють
Привіт. Я — Альона, мені 35 років, і я маю алкогольну залежність.
Вже два місяці я не п’ю. Так довго я не була тверезою, мабуть, із часів вагітності. Моїй дитині от-от виповниться 10 років.
Я говорю про свою залежність вголос, бо знаю, що нас таких набагато більше, ніж ми думаємо.
Я сподіваюсь так надати підтримку тим, хто теж проходить цей шлях і не має на кого в цьому спертись. А тим, хто досі страждає від цієї хвороби й боїться попросити про допомогу, так дати знак: це можливо. Життя по цей бік келиха є. Я перевірила.
Та чого відразу алкоголізм?
Для мого оточення, включно з моїми близькими, ця новина стала неочікуваною. Так, вони знали, що я люблю вино, і що маю толерантність трохи вищу, ніж у всіх, але прям алкоголізм? Та ну, всі ж п’ють.
Я мала на позір цілком успішне життя. Відповідальна татуювальниця й ілюстраторка, виховую дитину, кота й собаку, навіть спортом якось примудрялася займатись і півмарафони бігала.
Кумедно, що мені довелося доводити, що я справді маю алкогольну залежність, розповідаючи нарешті в подробицях, скільки насправді я випивала щовечора сама на своєму балконі, як роками брехала, приховувала й ховалася від світу, тримаючи в обіймах пляшку червоного сухого.
Алкоголь — наркотик, просто легалізований. Культура вживання алкоголю інтегрована в життя так, що тебе радше питатимуть, чому це ти не п’єш, ніж навпаки.
Алкоголь — всюди, він цілком доступний. Ми святкуємо з алкоголем, сумуємо з алкоголем, алкоголь є на бранчі з подружками, на романтичному пікніку біля річки, на музичному фестивалі, у поході, на фініші спортивних змагань.
І не зрозумійте мене неправильно — я нікого не звинувачую у своєму алкоголізмі. Я пила з власної волі й, навіть більше, із великим задоволенням. Я просто хочу підсвітити парадокс: вживання алкоголю є цілком нормалізованим у суспільстві, водночас алкоголізм у цьому самому суспільстві дуже стигматизований.
Не соромно
Не пити — дивно. Ти що, антибіотики приймаєш чи вагітна?
Сказати, що ти маєш залежність — соромно. Мені вже не соромно, але було, чомусь, дуже.
Іронічно, що в минулому, під час своєї кар’єри журналістки й редакторки, я викладала регіональним медіа і студентам недискримінацію. Пояснювала, що залежність — це хвороба. Що ми маємо уникати стигматизації людей із залежністю. Але сама я, йдучи по чергову пляшку вина, бо ніколи не достатньо, соромилася визнати свій алкоголізм.
Я була виснажена й утомлена, алкоголь уже давно не так приносив задоволення, як віднімав години життя. Дні й тижні з постійним похміллям, зневагою до себе, головним болем, нудотою, тривожністю і страхом. Страхом, щось хтось дізнається правду.
Я пробувала обмежувати кількість днів протягом тижня, коли можна пити, кількість спожитого алкоголю. Я могла протриматися два дні без вина і вином же відсвяткувати те, що «все під контролем, цілих два дні не пила».
Я знала про свою алкогольну залежність роками, але визнати її боялася навіть перед собою. Бо розуміла, що тоді доведеться від алкоголю відмовитися повністю й назавжди, а я його занадто сильно любила й життя без нього не уявляла.
Проте два місяці тому, під час своєї відпустки, я вкотре прокинулася в нестерпному похміллі. У мене все тремтіло, я знала, що, якщо випити вже, одразу стане трохи легше. Я відчула, що підійшла максимально близько до стану, із якого вийти без медичного нагляду буде неможливо. Тому тремтячими руками я почала гуглити варіанти допомоги людям із залежностями, і тремтячими ногами пішла на групову зустріч таких людей.
Саме там я вперше вголос визнала: «Я — алкоголік». І мені відразу стало невимовно легше. Бо більше не було ні сумнівів, ні виправдань, ні брехні, ні необхідності із собою домовлятись.
Алкоголізм — невиліковний. Я ніколи не зможу змінити цей факт. Я можу його тільки прийняти. Проте в моїх силах щодня обирати: я маю залежність і продовжую вживати алкоголь чи буду тверезою. Я обрала друге.
Просто припинити пити, звісно, недостатньо. Потрібно багато працювати над собою і перебудовувати своє життя наново, розбиратись із тим, хто я насправді, і шукати нові орієнтири. Але на тверезу голову робити це посильно.
Щоденник тверезості
Коли я написала про це у своїх соцмережах, окрім неймовірної кількості підтримки, я отримала десятки особистих повідомлень від людей, яких і ви можете знати особисто. І про яких, кажу вам чесно, ми з вами ніколи б не подумали.
Бо вони успішні, активні, реалізовані, а не просять милостиню під парканом — тобто абсолютно справжні й звичайні люди з алкогольною залежністю, а не ті, які відображають стереотип із масової культури.
Усі ці люди подякували мені за публічну відвертість, бо, як і я ще два місяці тому, вони у своїй хворобі самотні. Вони ходять по замкненому колу, щодня намагаються домовлятись із собою, страждають і бояться. Бояться розірвати свої токсичні стосунки з алкоголем.
Тому я вирішила й далі розповідати про свій шлях, щоб мене почули якомога більше людей. У TikTok я завела так званий щоденник тверезості, де ділюся своїм досвідом, жартую і розвінчую стереотипи про алкоголізм.
Чого я не роблю — то це не роздаю ярлики й непрохані поради. Всі самостійно можуть про себе вирішити, мають вони залежність від алкоголю чи ні, і чи хочуть вони із цим щось робити.
Моя задача — створити безпечний простір, де людей підтримують, де за людей уболівають. Так, як людину із залежністю зрозуміє інша така людина, не зрозуміє ніхто, як би сильно не любив і не хотів. І, на жаль, заради нікого іншого людина не зможе кинути пити, окрім як заради себе.
Якщо вам відгукнулася моя історія — пам’ятайте, ви не самі.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.