Втратити дві руки, але не жагу до життя. Історія 39-річного героя з подвійною ампутацією
Україна щодня стає все ближчою до перемоги. Ми продовжуємо відстоювати право жити на своїй землі, безпечно ростити своїх дітей та будувати плани на майбутнє. І все це можливо завдяки хоробрості та відвазі українських захисників.
У спільному матеріалі з CEMARK ми розкажемо історію героя, який втратив обидві руки на фронті, самовіддано боронячи країну у найгарячіших точках. Завдяки благодійній ініціативі «БУДУ!ємо» від CEMARK та тисячам небайдужих українців, котрі долучились до проєкту, він отримав два механічні протези та шанс повернути втрачені можливості.
Прикордонник Олексій Юхимець зараз вчиться жити заново — тримати ложку, взуватися й керувати автомобілем протезами.
Впродовж всього шляху Олексія підтримують найближчі йому люди — дружина Олександра та двоє дітей. Що довелося пережити сім’ї та як змінилося їхнє життя — у партнерському матеріалі hromadske.
Життя «до»
Олексію 39 років. Він родом із міста Золотоноша, що на Черкащині. Там закінчив школу й почав працювати трактористом. 2003-го року пройшов строкову службу в армії, підписав контракт, а потім були сім місяців служби в Іраку. До цивільного життя чоловік повернувся через народження сина Романа. А через два роки після того в пари з’явилася донька Єва.
З майбутньою дружиною Олексій познайомився на святкуванні дня народження спільних знайомих. Зустрілися вперше, вдруге — і закохалися.
«Так воно все закрутилося, завертілося, — усміхається Олексій. — Разом ми вже майже 15 років, а у шлюбі офіційно — 11».
Близько 13 років чоловік був проєктувальником покрівель, потім п’ять років їздив до Фінляндії, де працював на фермі, на якій вирощують і заготовляють полуницю. Останні кілька місяців перед повномасштабною війною працював охоронцем у магазині.
«По-іншому бути просто не могло»
Ранок 24 лютого 2022 року в Олексія почався, як зазвичай: сів в авто й поїхав на роботу. Дорогою здивувався чергам на автозаправках та не розумів причину такого ажіотажу. Про вторгнення рф дізнався уже на роботі.
Через кілька днів Олексій пішов до територіального центру комплектування. Там його відправили додому — було надто багато охочих. Чекав місяць, і вже 8 квітня його призвали на службу.
«Я знала, що він піде у військо, по-іншому бути просто не могло, — каже Олександра, дружина Олексія. — Ми з дітьми поїхали до Фінляндії, на ферму, де я працювала. А через тиждень він мені зателефонував і сказав: “Я пішов”. Ми із сином і донькою телефонували й підтримували, як тільки могли».
Олексія направили на тритижневе навчання до Оршанецького прикордонного навчального закладу. Опісля — розподілили до Краматорського прикордонного загону, саме після сумнозвісного удару по вокзалу.
«Так почався мій шлях військового під час повномасштабного вторгнення. Наприкінці квітня ми поїхали в район Донецька, там пробули три місяці. Потім були на Вінниччині, Сумщині й знову на Донеччині», — згадує чоловік.
Протягом десяти з половиною місяців Олексій воював на різних військових посадах. Остання — кулеметник ДШК — великокаліберний кулемет радянського зразка Дегтярьова-Шпагіна, який військові називають «дашкою»ДШК.
Три найскладніші доби у житті
У серпні 2022 року дружина й діти повернулися додому. Сім’я хотіла бути ближче до Олексія, підтримувати його й бачитися частіше. Та в лютому 2023-го Олександрі зателефонували й повідомили, що її чоловік поранений. Лише пізніше вона дізнається, що це було пряме влучання кумулятивного снаряда під Авдіївкою. Олексій втратив обидві руки. Ліву — вище ліктя, праву — кисть і половину передпліччя.
«Найважче було дочекатися, коли він мені зателефонує. Перші три доби були найскладнішими. Телефоном мені сказали, що Льошу везуть у лікарню, і все. Тому я почала шукати в інтернеті всі можливі номери та телефонувати за ними. Зранку я вже знала, де він», — згадує дружина військового.
Олександра знайшла на кого залишити дітей, бо була готова будь-якої миті їхати до коханого, і згодом отримала дзвінок.
«Бадьорим голосом Олексій сказав: “Мала, ну що там?”. Я відповіла, що вже все знаю, і він не має мені нічого пояснювати. Ми домовилися про зустріч», — згадує жінка.
Через чотири дні після поранення чоловіка вона вже була поруч із ним. Після цього вони більше не розлучалися.
Реабілітація
Через тиждень після поранення Олексій познайомився з волонтерами, які почали шукати можливості для його протезування. Спочатку думали їхати за кордон, а потім зв'язалися із Superhumans Center. Це сучасний всеукраїнський центр, який безплатно надає постраждалим від війни українцям послуги з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки при Посттравматичний стресовий розладПТСР. Уже на початку травня, через три місяці після поранення, Олексій поїхав туди на перший огляд.
«Протезист та Спеціаліст, який забезпечує людям, що з тих чи інших причин втратили важливі для життя навички, максимальну незалежність у повсякденному життіерготерапевт мене оглянули й порадили правильно замотувати Частина кінцівки, що залишається після ампутації або травмикукси, щоб вони добре сформувалися. Пообіцяли викликати мене пізніше. І ось у вересні я вже приїхав на протезування», — розповідає військовий.
Чоловік отримав механічні протези рук, завдяки яким може тримати й переставляти предмети та самостійно виконувати чимало завдань.
Кошти на протезування передала група компаній CEMARK. Цієї осені вона організувала благодійну ініціативу «БУДУ!ємо», у межах якої перераховувала частину коштів із продажів цементу «CEMARK УНІВЕРСАЛЬНИЙ» на протезування та реабілітацію пацієнтів клініки Superhumans Center.
«Після кількох днів звикання до протезів найперше, що я зробив, — пішов до кавового автомата, взяв собі напій, вийшов на вулицю та сам покурив і попив кави. Який це був кайф — розуміти, що можу зробити це самостійно, — усміхається Олексій. — А приїхавши додому із центру протезування, я одразу сів за кермо. Дуже скучив за відчуттям керування автомобілем».
Чоловік розповідає, що незадовго до початку повномасштабної війни придбав авто. Але насолодитися їздою на ньому не встиг, адже пішов на фронт. Тепер Олексій потроху відновлює свої навички.
Під час реабілітації у Superhumans Center чоловік робить спеціальні комплекси вправ із лікарем, щоб зміцнити м'язи рук. Також відновлює активність — плаває, грає в настільний теніс.
«Мені ще навіть до кукси примотували ракетку, і я грав у пінг-понг. Спочатку з ерготерапевтом, а потім навчив і дружину. Звісно, виграю більше я, бо в юності багато часу провів біля тенісного столу, але в дружини теж непогано виходить», — усміхається військовий.
А ще Олексій уже вправно тримає ложку та виделку. Ерготерапевт порадив йому під час приймання їжі міняти механічну кисть на крюк. Так користуватися столовими приборами значно зручніше.
«Вдома я сів і підігнув алюмінієву ложку, як порадив ерготерапевт. Спробував — незручно. Відігнув іще трохи. Тоді почав їсти, та зрозумів іншу похибку — я взяв надто глибоку тарілку. До половини доїв і зачерпнути далі не можу. Наступного разу вже скористався менш глибокою тарілкою. Стало набагато зручніше», — розповідає чоловік.
«Дружина — моя постійна підтримка»
Пережити поранення та проходити реабілітацію Олексію допомагає родина: дружина, діти, батьки, брати, сестри, а також друзі. Та військовий каже, що кохана — його найбільший мотиватор.
«Дружина — моя постійна підтримка. Вона завжди поруч зі мною, не дає зупинятися і допомагає рухатися вперед», — зауважує чоловік.
А Олександра каже, що головне в їхньому шлюбі — це вміння щиро говорити.
«Усе в нашій сім’ї тримається на любові та підтримці. Якщо щось накипіло і хочемо обговорити це, ми просто йдемо на кухню, п’ємо чай і розмовляємо про все. Я називаю це кухонним психологом», — усміхається вона.
Нові знання та повернення до роботи
До повномасштабного вторгнення росії в Україну Олексій полюбляв риболовлю. Хоч каже, що великими уловами похизуватися не може (найбільшим — була щука вагою понад три кілограми), та до цього заняття привчив і сина. Той уже має легеньку бамбукову вудочку і ловить на неї карасів.
Поки що Олексій не може повноцінно рибалити, але відпочивати біля водойм уже пробував. Каже, своє хобі через травми покидати не планує.
«Я вже брав спінінг у руки, але поки що активної риболовлі не вийде. Потрібно залучати дві руки. А от поїхати “на карася” можна. Уже показував дружині та дітям, як надягати черв’яка, як рибалити», — додає чоловік.
Олександра мріє про відпустку із сім’єю. Та головне для неї — якнайшвидша реабілітація коханого і його повернення до звичного життя.
«Наше завдання сьогодні — зробити чоловіка максимально самостійним. І потрошку в нас це виходить», — говорить жінка.
У майбутньому захисник хоче отримати біонічний протез, проте для цього спочатку треба адаптувати всі повсякденні процеси під механічний протез, а лише потім переходити на біонічний. Хоче за допомогою нього користуватися комп’ютерною мишкою, адже механічний протез для цього не надто зручний. Олексій планує освоїти 3D-моделювання й повернутися до проєктування дахів.
Військовим, які зазнали поранень на війні, радить не здаватися, що б там не було, адже сьогодні є безліч рішень для реабілітації, а головне — люди, які готові прийти на поміч.
«Найважливіше — це прийняти себе і дійсність, у якій ми опинилися. А із цим (травмами — ред.) — продовжувати жити далі. Нічого не вийде зробити з першого разу, потрібно пробувати та не здаватися», — переконаний Олексій.
«Люди переживають подібні травми по-різному»
Практичний психолог у центрі реабілітації та протезування Superhumans Center Володимир Лихач говорить, що після травми та втрати кінцівки людина переживає дуже складний період, тривалість якого індивідуальна. Одні можуть швидко пристосуватися до нових обставин свого життя, інші потребують більше часу.
«Стани є різні. І навіть подібні травми люди переживають по-різному. До прикладу, у нашому центрі були два пацієнти, які мали у прямому сенсі однакові ампутації. Проте один чоловік дуже швидко адаптувався, хотів продовжувати свою трудову діяльність, а для іншої людини втрата кінцівки стала великою трагедією», — говорить психолог.
Окрім втрати різних частин тіла через війну, як зауважує фахівець, часто додаються ще супутні проблеми зі здоров’ям, як-от: черепно-мозкова травма, больовий синдром, ПТСР тощо. Може виникати розгубленість, тривожність і порушення сну. Часто людині, яка повернулася з фронту пораненою, доводиться переживати декілька операцій, через що вона може гніватися, дратуватися, почуватися безсилою чи розгубленою.
Як спілкуватися з людьми, які втратили кінцівки?
Головний принцип, на думку психолога, — не стигматизувати людину з ампутацією, а сприймати її як і будь-яку іншу, тобто з повагою та гідністю.
«Окрім цього, важливо запитувати про потреби людини, — зауважує Володимир Лихач. — Якщо ти хочеш допомогти, але не знаєш як, так і скажи. Ба більше, непрохана допомога сторонніх може порушувати процес реабілітації людини з ампутацією. Тому краще завжди питати, перш ніж щось робити».
Дуже важливо стежити й за тим, що і як ми говоримо людині з ампутацією. Фрази на кшталт «тебе на війну не посилали», «а ти вбивав?», «як ти зазнав поранення?» тощо звучать неввічливо й можуть ретравматизувати.
«Якщо ви хочете висловити свою вдячність незнайомій людині з протезом чи ампутацією, можна просто підійти сказати “дякую” чи “поважаю ваш вибір і те, що ви зробили”. Можна використовувати невербальну комунікацію, наприклад, жест “Завдяки тобі” (прикласти руку до серця — ред.). Головне — не соромитися своєї вдячності», — пояснює психолог.
На думку Володимира Лихача, не менш важливо розповідати про людей із протезами чи ампутацією дітям — як зовсім маленьким, так і підліткам. Звісно, для кожної вікової категорії потрібно добирати різні слова, але уникати цієї теми чи закривати дитині очі, проходячи повз людину з такою травмою — точно не варто.
«Діти мають підвищену цікавість до всього нового і їхня реакція залежить від того, яке пояснення дадуть батьки. Головне — бути чесними. Можна пояснити, що існує загальний образ людини, де є дві руки, дві ноги, очі, носик, вушка. І в того, хто з ампутацією теж є нога, але вона металева. Це — додатковий пристрій, тому що його нога була втрачена», — пояснює психолог.
Дитина може ставити багато додаткових питань, і це нормально. Завдання батьків — відповісти на них, наскільки це можливо.
«Рівність, толерантність та людяність — це загальнолюдські поняття, які будуть завжди актуальними незалежно від того, хто нас оточує. А люди з інвалідністю — це нова норма в нашому суспільстві. І, на жаль, їх буде ставати все більше. Тому важливо, щоб ми були готовими до цього», — підсумовує Володимир.
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Над проєктом працювали: журналістка Анастасія Коваль, редакторка Анна Яблучна, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Анна Соха.