Вимушені в Барвінковому

«Їхали на місяць, а вже півтора року тут», – як один кажуть люди з Антрацита, Горлівки, Донецька та Єнакієвого. Родини з цих міст – серед восьми тисяч вимушених переселенців у Барвінковому. Звідси до Харкова, обласного центру, їхати майже три години. До Слов’янська Донецької області – годину.

«Вони тут як усі. Свої»

Площа Барвінкового майже в шістнадцять разів менша за площу Харкова. Місцевих тут близько десяти тисяч людей. За півтора року конфлікту на сході України в Барвінковому зареєструвалися 16 тисяч переселенців. Постійно мешкають близько восьми тисяч.

Центр міста виказують майдан та двоповерхові житлові будинки. Біля міськради «припарковано» велосипед. Надворі ще не зимно, а отже маршрутки ходитимуть тричі на день. «У холодний сезон» зазвичай – 4-6 рейсів, які курсують містом.

– Зрозумійте, тут не Харків. У нас і люди інші, – розповідає про місто голова Олександр Бало.

У Барвінковому п’ять тисяч приватних будинків та 54 багатоквартирних (не вище трьох поверхів). Одна лікарня, один дитячо-юнацький заклад, чотири школи та стільки ж дитячих садків. Промисловості немає зовсім.

– Коли людина зірвалася зі свого рідного міста, вона ніде не почуватиметься як вдома, – каже мер про переселенців у Барвінковому. – Поважаю їх за те, що не вимагають для себе преференцій. Вони тут як усі. Свої.

«Я на місто не ображаюся»

Біля міськради – центр для «своїх». Тут зустрічаються переселенці, приводять гратися своїх дітей та отримують допомогу від різних фондів.

– Звісно, якщо є, що роздавати. От зараз маємо рис, – показує прохолодне й погано освітлене приміщення центру волонтер Марія.

Є кімнати з речами, що приносять небайдужі жителі для переселенців. Іграшками й килимками обставлені місця для дітей. Працюють у центрі самі переселенці.

На восьмому місяці вагітності разом із родиною Марія покинула Антрацит. Там жінка доглядала п’ятирічного сина, чоловік працював у шахті. До Барвінкового, де живе тато чоловіка, їхали народжувати. Тут вони вже півтора року.

– Я на місто не ображаюся, – каже Марія. – Тут і для тутешніх умови не кращі.

Жінка з чоловіком – учасники програми самозайнятості від Міжнародної Організації з Міграції. Обидва виграли гранти для розвитку власних справ. Жінка займатиметься фотографією, чоловік – чоботарством. Зараз чекають на обладнання.

Свої бізнес-плани для грантів писали на планшеті – комп’ютер лишився вдома.

– Прийшла в один фонд за допомогою, а там відмовляють з такими словами: «Вам не пощастило – у Вас чоловік є», – згадує Марія. – Так тоді розлютилася, бо якраз мені пощастило.

Олена також працює в центрі для переселенців. У Барвінковому орендують дім. Більше року тому планували з чоловіком «лише перечекати» тут.

– У Горлівці своя квартира лишилася, – скаржиться жінка. – Ще нас там чомусь дезертирами називають.

Багато грошей витрачають на ліки для чоловіка – у нього діабет. Донька подружжя цього року вступила до вишу Харкова. Для колишньої лаборантки роботи в Барвінковому немає.

– Зараз на опаленні заощаджуємо, аби дочці допомагати, – додає Олена.

«Набридло кочувати»

Родина з Єнакієвого мешкає в приватному будинку. Сплачують лише комунальні послуги, але це теж б’є по кишені безробітних переселенців.   У них троє дітей – шести, восьми та дванадцяти років.

До Барвінкового, де живуть їх родичі, спочатку вивезли дітей. Слідом перебралися й самі, після чого у Єнакієвому частково вигорів їх будинок. До війни чоловік працював на заводі. На новому місці не може знайти роботи – лише зрідка трапляється дрібний заробіток.

У кімнатах будинку не тепло. На канапі дивляться мультики загорнуті у ковдру діти – старший Сашко та середня Аня. Молодший у садочку.

– Як їхали, одразу ж спакувала комп’ютер та телевізор, бо розуміла, що дітям ще вчитися. Хоч і сподівалася, що все це ненадовго, – згадує мати Ірина. – Потім вивезли пральну машинку й холодильник. Ще на блок пості сміялися, що ми мародери.

Жінка із захопленням розповідає про кожну зроблену та придбану для нової оселі річ.

– Утомлюєшся, хочеться у власний кут, – вже менш радісно додає Ірина. – Набридло кочувати.

Діти, за словами жінки, якось раптово подорослішали. Принесений пакунок із солодощами вони не роздивляються. Дякують та одразу передають мамі.

«Тільки він став президентом, а я шахтарем»

Пенсіонери Володимир та Лариса – з Донецька. Коли виїхали звідти, перший час жили в Бердянську у власній «дачі на колесах» – з ліжком та біотуалетом. Чоловік облаштовував автівку для подорожей.

– Дуже боялися на ній з Донецька виїжджати. Та, на щастя, все обійшлося.

Володимир народився у Горлівці, Лариса – на Вінниччині.

– Я, до речі, навчався разом із Януковичем – той на заочному, а я на вечірньому. Тільки він став президентом, а я шахтарем, – каже чоловік.

У Барвінковому – будинок його бабусі. Тому й перебралися з часом сюди. Покинута в Донецьку квартира лише трохи постраждала.

– Жахливо залишатися без інформації. Тож, як тільки відновилися виплати, придбав собі цей китайський телефон, – показує на смартфон Володимир. Відповіді на питання шукає там.

У чоловіка стенокардія, у його дружини – захворювання крові. Зрідка подружжя отримує допомогу від фондів.

– Та нормально все з грошима. Однак хочеться і власний дім. Квартиру в Донецьку все життя облаштовували, як могли. І яка тепер із цього користь? – Питається Володимир.

Проводжаючи, пригощає яблуками та варенням. На відмови уваги не звертає.

– Ми самі виростили. Я в Донецьку і не знав, що це так складно.

/ Ганна Соколова