Як вишивка і фемінізм переплелися у виставці «TEXTUS»

З 8 березня в київському Центрі візуальної культури діє виставка «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм». У ній поєдналися роботи художниць, що використовують традиційні «жіночі» техніки для критичних висловлювань, проговорення тем жіночої праці, материнства, ідентичності в мистецтві й суспільстві.

З опису виставки:

Поняття «текстиль» і «текст» походять від латинського слова textus, що означає «тканина», «поєднання», «переплетіння». Культура, в якій ми живемо, розвивалася таким чином, що переплітали слова, створювали тексти здебільшого чоловіки: слово, мова стали носіями влади та закону.

Переплетіння ж ниток було «жіночою» справою. Виставка «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм» демонструє, як ці техніки стають медіумами для рефлексивних і критичних висловлювань, підривають ієрархічність мистецьких практик.

Оксана Брюховецька, кураторка виставки «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм»

Оксана Брюховецька, hromadske.ua

Як ви вибрали текстиль і вишивку інструментом щоб донести повідомлення цієї виставки?

У мене з’явилася ідея збудувати проект саме навколо технік. У попередніх феміністичних виставках, які я організовувала в 2015-му році, були досить чіткі теми: перша називалася «Материнство», друга — «Що в мені є від жінки?» — про гендерну ідентичність. Тут такої теми немає, але техніки виступають стрижнями, навколо яких вибудувалася виставка.

Влітку я була в Празі на резиденції, де познайомилася з дослідницею Софією Токар, яка вивчає вишивку в сучасному мистецтві. Вона приїде читати лекцію і проводити воркшоп у нас. Вона мене надихнула. Потім я відвідувала багато виставок сучасного мистецтва і побачила, що є такі роботи, вони справді дуже цікаві. Вони якось незвично сприймаються, на відміну від відео чи живопису, що вже є чимось звичним. А ось ці медіуми — справді дуже свіжі. Вони сприймаються як щось нове, хоча насправді дуже старі, традиційні. Просто ми звикли, що вишивка — це відтворення шаблону, наслідування зразка, а тут її використали як спосіб висловити якусь ідею, свої думки, почуття.

Чи художницям було цікаво спробувати себе в цих техніках і як вони себе проявили?

Деякі художниці, наприклад, Аліна Копиця, постійно працюють в цій техніці. Це її один з основних медіумів.

А ось, скажімо, Аня Звягінцева створила образ, через який вона намагалася передати свій досвід материнства.

Робота Анни Звягінцевої, hromadske.ua

Це імітація шматочка паперу, де розписують ручки в канцелярських магазинах. Тобто це якесь письмо, але ще не текст. Це щось, що важко вербалізувати, важко пояснити. Вона додає до роботи текст про те, що досвід материнства здається досить універсальним, але насправді він у кожної індивідуальний і в ньому дуже багато механічної рутини, як ці розчерки, які щодня повторюються. Через такий образ вона передала тему, яка її на той момент хвилювала.

А як досвід попередніх виставок вплинув на концепцію цієї? Чи якісь теми уже стали більш проговореними, через те менш актуальними, а інші, можливо, навпаки — загострилися за останні два роки?

Багато тем у цих виставках — наскрізні. Наприклад, тема материнства: була ціла виставка і в ній художниці самі пропонували ці теми. Гендерна тема — також яскраво проявлена.

Маскулінна серія Аліни Копиці, hromadske.ua

Ось є в Аліни Копиці маскулінна серія. Також можу ще свої роботи показати: це чоловічі піджаки, але вони декоровані — там відбувається втручання жіночого й дитячого. Це руйнує їхній статус як маркера влади, чоловічого офіційного самопредставлення, самоідентифікації.

У вашій статті «Образ жертви й емансипація. Нарис про українську арт-сцену і фемінізм» згадано, що перші феміністичні виставки в незалежній Україні припадають на початок 2000-х. Чому феміністичне мистецтво почало дуже пізно проговорювати себе?

Я думаю, проблема в тому, що не було традиції. У нас в літературі дещо було: і Леся Українка, і Ольга Кобилянська, у 90-х Соломія Павличко та інші літературознавиці. У літературі якраз є бекграунд, на основі якого можна вибудовувати нові наративи. А от з мистецтвом, на жаль, так не вийшло. У тій же Польщі у 60-70-х роках була величезна кількість феміністичних художниць. Зараз їх теж дуже багато, тому що були попередниці.

У нас же було більше соцреалізму, переважання офіційної радянської культури. Альтернатива українського була більш народницько-націоналістична.

Виставка «TEXTUS» на стадії монтажу, hromadske.ua

Є одна з антифеміністичних тез про те, що в Радянському Союзі начебто жінці дали можливість працювати нарівні з чоловіками і на що вона перетворилася — в  завантажену, стомлену. Насправді, так воно і було, тому що в СРСР спершу справді були емансипативні речі, а потім, наприклад, Сталін ввів заборону абортів. Це, звичайно, сильний удар по жінці та її правах. Всі ці навантаження після війни, які брали на себе жінки — це не рівноправ’я, а навпаки — надмірне навантаження, яке не цінується і проблематизується фемінізмом.

Але зараз феміністичне мистецтво з’являється, ми запозичуємо світовий досвід, інтегруємось, розширюємось. Взагалі, феміністичний порядок актуалізується і як він вливається в суспільство загалом, так і починає себе проявляти в мистецтві.

Щодо дати 8 березня: зараз з одного боку вона вже перенасичена асоціаціями свята весни й ніжності, з другого боку її використовують для боротьби за права жінок, з третього — взагалі хочуть відмовитися від нього. Чи потрібно далі працювати саме з цієї датою?

Я вважаю, що потрібно, це ж міжнародний день. Він святкується не тільки тут, на пострадянських просторах. Марші за права жінок проходять у всьому світі й це історична дата. А те, що в Радянському Союзі цей день був перетворений на щось зовсім інше, на оце оспівування жінок — це якраз зробило його антифеміністичним. І з цим зіставленням потрібно працювати, про нього потрібно говорити, на ньому наголошувати. Мені здається, навіть звичайним громадянам, які не заангажовані у феміністичній тематиці, шкода це свято втрачати. А щодо активізації навколо 8-го березня — так, це є, і з одного боку, добре, що є дата, яка активізує цю феміністичну рефлексію. З другого — звісно, потрібно про це пам’ятати впродовж усього року, а не просто 8-го березня.

Проект Оксани Брюховецької з перетворенням чоловічих піджаків, hromadske.ua

Часом досі складно організувати жіночу солідарність. Як ангажувати жінок в цю тему і як доступно й неагресивно доносити їм ці ідеї?

Я думаю, що це велика освітня робота: поступова, різних рівнів, без агресії, без конфлікту. І дуже хорошу річ у цьому плані зробив харківський гендерний центр «Крона». Вони запустили у фейсбуці серію листівок, де вказані блага, якими ми зараз користуємося і за які варто подякувати фемінізму. Наприклад, можливість жінки самостійно подорожувати чи мати освіту, голосувати на виборах чи, зрештою, отримувати оргазм. Це все ще років 150 тому  було абсолютно недоступним. Фемінізм — це не якась мальовнича ідеологія, це те, плодами чого ми давно користуємося. І всі жінки якось отримали ці блага завдяки тим феміністкам, які боролися 100 чи 50 років тому.

Це проблема освіти, знання історії. У шкільній, університетській програмах тема фемінізму досить мало представлена, тому в людей такі упередження існують.

Чому немає учасників-чоловіків?

Я думала про це. Мене запитували на попередніх виставках. Але я вирішила, що це буде триптих феміністичних виставок, можливість висловитись саме для художниць-жінок. Бо якщо подивитись загалом на виставки в Україні й почитати арт-лист кожного проекту, то ми побачимо, що значно чоловіків більше, що вони домінують у цих сферах. Це наразі актуальний засіб, щоб художниці більше повірили в себе, щоб вони згуртувались.

Швейний кооператив «Швеми» представляє на виставці серію з чотирьох вишитих сорочок. Їх створювали чотири учасниці, що розпочали роботу в різних містах.

Що розповідають учасниці виставки?

Анна Тєрєшкіна, художниця, учасниця швейного кооперативу «Швеми»

Анна Тєрєшкіна, hromadske.ua

«Ми вирішили зробити сорочки на кшталт народних, схожі на традиційні українські чи білоруські. У багатьох слов’янських народів були вишиті сорочки й в основному вишивали їх жінки, вони вкладали в них якусь свою історію. Часто це історія про родючість, на сорочці також міг позначатися соціальний статус.

Зараз народні костюми часто використовуються в націоналістичній, патріотичній риториці. З другого боку, як символи незалежності. Загалом, це досить складний символ. Ми вирішили, що як феміністки, маємо право вкласти власний зміст. Вирішили використати символ вагіни, перетворюючи її на орнаменти, щоб винести на поверхню те, що зазвичай приховується. Це механізм різних видів пригноблення, коли певні речі оголошують ганебними, непристойними і їх намагаються не згадувати, приховувати. Моя відповідь на це така: «Все тіло необхідно приймати цілком і прийняття тіла лежить в основі людської рівноправності, бо все, що хочуть понизити в ієрархії — заганяють в сором і страх. Сором і страх — те, з чим потрібно боротися».

Робота швейного корпоративу «Швеми», hromadske.ua

Також група представить відео, що документує працю — процес створення поясних торбинок з написом «Сделано в рабстве». Учасниці шили їх впродовж 12 годин, намагаючись наблизити свої умови до тих, у яких нерідко працюють робітниці швейних фабрик у країнах третього світу.

«Ми шили такі сумки втрьох методом конвеєра на перформансі під назвою «12-годинний робочий день». Суть була в тому, що ми впродовж 12 годин поспіль шили, намагаючись наблизити свої умови до умов роботи працівниць швейних підприємств у країнах третього світу. Нам можна було не більше трьох разів сходити в туалет, в нас була одна 15-хвилинна перерва на обід.

Реакції були дуже різні. В основному, люди, які знали нас, переймалися нашим досвідом, якось співчували, навіть їжу приносили. А люди, які нас не знали, в першу чергу запитували, коли можна буде купити сумки. Їх ми продавали по 44 рублі на наступний день. Це приблизна сума, яку отримує працівники фабрики за кожну річ.

Сумка «Сделано в рабстве», hromadske.ua

Щогодини ми вмикали камеру на 5 хвилин і якось виражали свої почуття, проговорювали те, що з нами відбувається. Останню годину ми знімали повністю. Оце відео й буде тут представлене, а також сумка для ілюстрації».

Тетяна Корнєєва, художниця, лекторка

Тетяна Корнєєва, hromadske.ua

«Цей проект має назву «Я тебе чую». Він стосується стереотипів і є досить автобіографічним. Тут зображені різні дівчата і кожна з них має певну особливу рису. Наприклад, одна — художниця або ж письменниця, ще одна — вегетаріанка. І навколо них виникають стереотипи, які оточують жінку в повсякденному житті. Іноді ці речі абсолютно абсурдні і я б хотіла показати, які вони абсурдні.

Наприклад, колись мені сказали, що твій чоловік хоче, щоб ти їла м'ясо, але я вегетаріанка вже 9 років і я не розумію чому… це якась нісенітниця. Крім того, цей проект задумувався, як більш інтерактивний проект, тому кожен з глядачів  може додавати власні написи, оформлювати різними кольорами. Таким чином, це буде не лише моя біографія, але й частина життя інших людей.

Центральна робота — personal is political. Особисте взагалі завжди залишається політичним. Чому? Тому що воно все ж є спробою маніпуляцій. Наприклад, приватне жінки — її тіло — використовується і в рекламі, і в політиці, і в різних псевдофілософських тезах».

Проект «Я тебе чую», hromadske.ua

Освітня програма виставки «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм»:

11 березня 18:00 — лекція Софії Токар «Голка і нитка» про текстиль в історії мистецтва

12 березня 15:00 — воркшоп Софії Токар із крафтивізму

18 березня 16:00 — презентації та дискусія:

Оксана Дутчак «Брендовий одяг made in Ukraine: оплата та умови праці працівниць швейних фабрик»

Ольга Мартинюк «Сортувальниці радіоактивної вовни 1986-го»

Ірина Соломатіна «”Дываны-маляванкі” білоруської художниці Альони Кіш (1896(?) - 1949: між забуттям і визнанням»

Анна Сороковая «Військове рукоділля»

19 березня 16:00 — кураторська виставка екскурсією

Спілкувалася Оксана Городівська, фото — Андрій Шурпенков.